Пам’ять без терміну давності

5 серпня 2017 року було офіційно визнаним як річниця терору, оголошено Днем пам’яті, який відзначався в Україні на державному рівні. Однак кампанія масових репресій розгорталася впродовж двох років, тому товариство «Соловецьке Братство» ініціювало низку заходів, аби пом’янути жертв і нагадати про криваві злочини, здійснені московським керівництвом. Український народ, зазнавши небачених втрат, вкотре постає перед загрозою винищення, відтак пам’ять про рани історії є передумовою самозбереження. 

ТАВРО ЖОВТНЕВОГО

Панахида і меморіальні заходи почалися під стінами Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України біля Хреста репресованим в 30-х – 50-х рр. Сьогодні це символічне місце – Алея Героїв Небесної сотні, 1.

Голова громадської організації «Соловецьке братство» Георгій Лук’янчук розповів, що стіни колишнього Жовтневого палацу мають нагадувати про так звану дружбу двох народів. І тут не варто обмежуватися 1937 та 1938 роками. Перші розправи над інтелігентами ці стіни знали ще у 1934 році. В Київському управлінні НКВД був розстріляний Антін Крушельницький, відомий поет, літературний критик, засновник «Західноукраїнського мистецького об’єднання»  у Львові. Також Тарас Крушельницький – батько піаністки Марії Крушельницької.  Та ще десятки, поряд із якими імена світочів письменства – Григорія Косинки та Олексія Влизька.

За словами Лук’янчука, ми маємо пам’ятати і тих, які «пролили перше світло в суспільному усвідомленні незалежності». Варто не оминути постать Юліана Бачинського, політичного та громадського діяча. Саме він у 1895 році опублікував працю «Ukraina Irredenta», у якій вперше в новітній історії висунув гасло: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». У 1918–1919 рр. був членом Української Національної Ради ЗУНР. У 1934 році відправлений у табори ГУЛАГУ.

«Московія із жахом спостерігала за усіма, хто деінде говорив щось про самостійність та незалежність, аби потім у 30-хх. накинутися із звіриною пожадливістю і винищити вщент», – додав активіст.

Одним із тих, хто поклав левову частку життя задля досліджень історій дисидентів, ув’язнених режимом, є Василь Овсієнко. Учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, він сьогодні є членом правління громадської організації «Міжнародне об'єднання «Соловецьке братство». Василь Васильович згадав, що репресій зазнала низка народів. І сьогоднішня начебто «ворожнеча» із поляками не має уподібнювати нас до примітивних сатрапів: «Українці шанують загиблих від руки більшовицького окупанта».

«В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це так звана «німецька операція» (25 липня 1937 року), «польська» (11 серпня 1937 року), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців». До кінця 1938 року у СРСР було заарештовано 1,6 млн. осіб. З них 800 тис. було знищено. Великий терор тривав 15 місяців і був офіційно припинений за постановою того ж Політбюро ЦК ВКП(б) 17 листопада 1938 року, хоча репресії в менших масштабах ще тривали й надалі. За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198 тисяч 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в’язниць та таборів», – розповів історик.

Нагадаємо, Василь Овсієнко з 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців «Соловецького етапу», зокрема Леся Курбаса, Миколи Зерова.

ДУМКАМИ В САНДАРМОСІ

Заходи продовжилися у Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».

Біля братської могили жертв репресій активісти згадали про експедиції в місця розстріляних і замордованих.

Василь Овсієнко розповів, що до моменту російського вторгнення група українських діячів та активістів в рамках Соловецької прощі разом із делегаціями інших країн брала участь у щорічних заходах із вшанування пам’яті замордованих політв’язнів в урочищі Сандармох. Такі заходи стали проводитися з 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвежегорська були знайдені місця масових страт та поховань: «обычные места расстрелов!». Вони впродовж десятків років ретельно приховувалися, однак завдяки невтомним пошукам Юрія Дмітрієва були відкриті для людства.

В урочищі встановлено пам’ятний знак як символ загублених українських душ — трьохметровий козацький хрест із сірого граніту, автором якого є художник Микола Малишко (лауреат Шевченківської премії 2017 року) та скульптор Назар Білик.

«Ми складаємо низький уклін пані Ларисі Скрипніковій – почесному голові Товариства українців Карелії «Калина», без титанічних зусиль якої гранітний козацький хрест «Убієнним синам України», збудований у 2004 році винятково на громадські кошти, міг би і не з'явитись…», – додав активіст Георгій Лук’янчук.

Варто пам’ятати що неподалік Сандармоху біля того ж таки Медвежегорська знаходиться «знаменитий» страшними спогадами Біломорканал, на будівництво якого віддали своє життя понад сто тисяч українських політв’язнів. Керівник будівництва – сумнозвісний Кіров, пам’ятники якого стоять до цього часу в столиці Карелії й у Медвежегорську.

«У Росії останнім часом, на жаль, намагаються не згадувати загиблих на Соловках та в інших жахливих місцях сталінського ГУЛАГУ, розкиданих по всій території Сибіру, Магадану, Казахстану… Відбувається підміна цивілізаційних понять та історичної правди, коли міжнародні злочинці, які скоїли злочини проти людяності, офіційно оголошуються «ефективними менеджерами», їм відновлюють пам’ятники, а в місцях, де творились масові злочини, катам відкривають «музеї»… У Російській Федерації продовжується переслідування активістів (справа Юрія Дмітрієва), які продовжують благородну справу пошуку таємних місць поховань жертв тоталітарного режиму», – підсумував Василь Овсієнко.

Андрій Амонс, військовий прокурор Київського військового округу у відставці, дослідник польського «катинського списку» в Україні, наостанок нагадав історії польських родин, розповів про польські традиції пошанування невинно вбитих.

P.S. Маємо пам’ятати, що Київське управління НКВД зникло умовно, як і нікуди не поділися Сандормох, Соловки, Биківня. Усе частково відтворилося під личиною нової назви у 2014 році, але з тією ж метою – винищення найкращих. Нинішня алея Героїв Небесної Сотні, щоразу нові алеї воїнів  – це те ж саме тавро російського терору.

Аби минуле не повторювалося, потрібно мати мужність дивитися йому в очі.