Дайте відповідь на запитання!

«Після смерті Романа, я не раз думав, що той вибір, який зробив він та інші загиблі хлопці, — це шанс кожному з нас жити в іншій країні. Будувати її. І що робити з цим тепер — кожен із нас має вирішити сам. Багато хто кричав тоді про цінності, гідність, порядність, але чи всі дотримуються цього тепер?..», — це слова Ігоря Гурика, батька вбитого на Майдані 20 лютого 2014-го Романа Гурика.

Цю цитату в «ФБ» розмістила співзасновник, редактор сайта nebesnasotnya.in.ua Аліна Боднар і додала: «Його сину — Роману Гурику сьогодні (2 жовтня. — Ред.) День Народження. Я не писатиму скільки могло би виповнитися, скільки він би зробив, що б змінив... Просто кожен дайте відповідь батьку Героя. Героя, якому завжди буде 19».

Одразу після трагедії «День» писав про вбитих героїв на Майдані. Ось що можна пригадати про Романа з нашої публікації (№34 від 25 лютого 2014 року).

«19-річний син Роман їхав на майдан зі словами: «Хто, як не я...» 20 лютого 2014 року життя хлопця обірвалося від кулі снайпера. «Роман був хорошою дитиною — розумний, доброзичливий, привітний, мав багато друзів. Завжди уникав конфліктів, був патріотом країни», — розповідає батько Ігор Гурик.

19 лютого Роман мав повернутися додому, проте не встиг на останній автобус до рідного міста. А вже наступного ранку пішов туди, на барикади, і ніщо не змогло його зупинити. Ні благання матері повернутися, ні слова батька, що йому там не місце. «Хто це зробить, якщо не я, — відповідав Роман на батьківські застереження. — Якщо кожен сидітиме вдома, то нічого й не зміниться в країні».

«20 лютого Роман не виходив на зв’язок. У нього розрядився телефон, і ми просто не знали, де він і що з ним сталося, — продовжує батько хлопця. — Лише ввечері нам повідомили про смерть сина. В ту мить світ для мене розчинився... Ніколи не думав, що доведеться ховати рідного сина. Не такого майбутнього я для нього хотів, але мій син помер як герой, прагнучи змінити країну».

Ще в грудні Роман із батьком їздили на Майдан разом. Тоді хлопець сказав: «У мене таке відчуття, що я маю щось велике зробити». І зробив. Хоча ціна, яку заплатив за свій героїчний вчинок, виявилася надто високою. Перед боєм, який став для Романа останнім, хлопець на прапорі написав слова: «Борітеся — поборете». Саме в це вірив юнак. Хлопця поховали в меморіальному сквері Івано-Франківська, на цвинтарі, де поховані герої. Біля куща калини...».

Після загибелі в Україні не забули Романа. Пам’ять про нього живе. Ще 2014-го в Івано-Франківську з’явилася вулиця Романа Гурика, згодом відкрили меморіальну стелу пам’яті Романа Гурика, на подвір’ї Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де він навчався. 2015-го в місті на будинку школи № 23, в якій він навчався, відкрили меморіальну дошку, також у меморіальному сквері Івано-Франківська відкрили пам’ятник Романові Гурику. Це бронзова фігура юнака зі щитом, встановлена на його могилі. 2017-го Кабмін заснував у числі державних стипендій найкращим молодим ученим за вагомий внесок у розвиток демократичних та гуманістичних цінностей у сфері науки і освіти та зміцнення міжнародного авторитету України стипендію імені Романа Гурика.

Але чи реалізовано власне те, за що загинув хлопець? За півтора місяці п’ята річниця Євромайдану, і скоро ми почуємо багато виправдань, обіцянок і пафосних слів від політиків. Однак чому так сталося, що жертви, які були віддані на Майдані, фактично стали інструментом для зміни облич у владі, а не початком реальної Революції Гідності? Де Революція в зміні системи і де місце Гідності в нинішній ситуації?  

«З БОКУ НОВИХ СИЛ БУЛО ЗРОБЛЕНО НЕДОСТАТНЬО ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ДОКОРІННО ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ»

Сергій ВИСОЦЬКИЙ, народний депутат України:

— Демократичні сили не зробили достатньо для того, щоб унеможливити реваншу проросійських сил. Якщо це проговорювати публічно, то картина виявляється досить сумною. Яка причина цього? Тому що жадібні. Мені це нагадує ситуацію, яка була під час Руїни після розпаду України на кілька частин і коли кожен гетьман дивився в бік Москви і думав, як забезпечити собі гарантії з її боку. Левова частина верхівки в тому числі монополістів, олігархів, а не лише міністрів та депутатів, звикли до того, що єдині зрозумілі відносини, які можуть дозволити зберегти ренти, корупційні потоки — можливі лише з Росією. Так зручніше думати, так зручніше жити. Візьмемо наприклад Ахметова і його поведінку 2014-го року. Людей, які думають про державу в нас багато, але критичної маси в нас немає. Мало людей, які готові змінити ставлення до самих себе, до свого бізнесу думати в напрямі, який корисний для держави. Ця проблема традиційна і навіть, мабуть, вікова.

Далеко не всі є зрілими політиками з тих, хто вже має вплив на політику і на долю країни. Старі ж політики є вихідцями зі старих правил і старої системи. Тому з боку нових сил було зроблено недостатньо для того, щоб докорінно змінити ситуацію. Для мене головним маркером недостатності зроблених зусиль є досить привільне почування себе проросійських сил в українському політикумі. Наприклад, досить привільне життя в наших реаліях пана Медведчука і людей, які пов’язані з ним у бізнес-схемах. На цю тему є багато відкритих публікацій, які розповідають про відносини чинних політиків із Медведчуком. Російський бізнес так само працює в Україні і представлений у провідних монополіях. Для того, щоб із цим боротися треба було консолідувати всю спільноту та піти на певні жертви. Можливо, навіть довелося би піти проти свого рейтингу. Цей шлях треба було пройти і на то був свій час. І варто сказати, що існують політики, які цей шлях пройшли, але за це поплатилися посадами.

Енергію Майдану не можна було утримати, не запроваджуючи жодних змін. І справді багато чого змінилося. Але не змінилось головне — вплив олігархату на життя країни. На жаль, та енергія Майдану в багатьох моментах була утилізована Росією на війну. В момент агресії РФ проти України нам терміново треба було не оновлювати систему, а оживити стару систему, щоб швидко її протиставити агресору. Нічого іншого ми зробити не могли. Таким чином запал Майдану пішов на першочергові завдання щодо оборони державності, а не на докорінні реформи всередині країни.

«УСЕ ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ ЗОВНІШНЯ, А ВНУТРІШНЯ. МИ ДОСІ ЖИВЕМО В КРАЇНІ ОЛІГАРХІЧНОЇ СИСТЕМИ»

Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:

— На мою думку нові сили за останні чотири роки не зробили і половини всього того, що могли зробити безперешкодно для того, щоб не виникало знову питання загрози європейського вибору та незалежності України. Коли ми говоримо про реванш, то мається на увазі загроза трьом поняттям. Перше, це незалежність України, як повністю незалежної держави та можливості здобуття цієї незалежності. Друге, це наш європейський вибір, для того щоб Україна була в сім’ї європейських народів і була однією з країн із верховенством права та ринкової економіки. Третя, це загроза повернення до влади в Україні людей, для яких взагалі поняття зона економічної діяльності не стосується поняття служіння суспільству та розуміння державного управління. В усіх цих трьох категоріях реванш можливий.

На жаль, по всіх цих пунктах Україна недопрацювала, а найбільше в контексті внутрішніх змін для того, щоб розділити державне управління і бізнес. Таким чином досі залишаються відкритими двері до влади олігархам. Виходить, що ми одну олігархічну сім’ю Януковича прогнали, але залишились інші. Окрім того, бачимо недотримання права та невиконання законів Угоди про асоціацію з ЄС щодо міжнародних зобов’язань, що не сприяє встановленню в Україні ні справедливості, ні верховенства права. Все це відповідальність не зовнішня, а внутрішня. Власне, ми досі живемо в країні олігархічної системи, де олігарх — це перший міст для Кремля в Україну. Завдяки олігархам Кремль і намагається контролювати Україну. Кожен олігарх в Україні — це троянський кінь від Москви.