Проти цензури в ЗМI та «каші в головах»

Виклики, які ставить перед українською журналістикою і журналістами 2019 рік з його двома виборчими кампаніями, свідчать про те, що медійникам «треба щось робити».

Шеф-редактор сайта «Детектор медіа» Наталія Лигачова вважає, що вкрай потрібно об’єднуватися для захисту права на професію.

Аналітик «Детектор медіа» Отар Довженко переконаний, що потрібно реанімувати рух, який захищатиме журналістів, готових працювати за стандартами.

Головний редактор LIGA.net Борис Давиденко бачить загрозу для країни в «каші в головах» виборців, яку туди «навалили» телевізійники, але не знає, як впоратися з цим.

Відповідей, справді, більше, ніж питань. Але якщо вітчизняна медіаспільнота не буде спроможна знайти правильні та ефективні рішення хоча б для основних проблем, на медіа та журналістику в Україні чекають темні часи.

«СТОП ЦЕНЗУРІ!» ПОВЕРТАЄТЬСЯ?

Декілька днів тому очільник Центру моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа» Отар ДОВЖЕНКО написав розлогу статтю про необхідність створення організації, яка захищатиме право журналістів працювати чесно.

Медіаексперт із багаторічним стажем переконаний: «Більшість журналістів, які працюють у дотаційних і залежних від власників медіапроектах, не є нігілістами, цинічними заробітчанами без етики і моралі, байдужими до професійних стандартів і власної репутації», «багато з них шукають самовиправдання і самозаспокоєння в ситуації, коли від них вимагають порушувати стандарти». На думку Отара, багато з таких журналістів «не чинять спротиву через страх залишитися без роботи, але є й інші причини: незнання й нерозуміння способів та мети спротиву, осуд і моральний тиск із боку колег, відсутність підтримки й захисту».

На його думку, незалежна медіапрофспілка і Національна спілка журналістів України через різні причини та обставини зараз не здатні надати журналістам всю необхідну в таких випадках допомогу. Медіаексперт переконаний: найефективнішим захисником журналістських інтересів у ситуаціях конфлікту з керівництвом і власниками був свого часу рух «Стоп цензурі!».

«Вікіпедія» нагадує нам, що рік заснування українського журналістського руху — 2010-й. Мета — обстоювання свободи слова, запобігання встановленню цензури в Україні, перешкоджанню професійній діяльності журналістів та порушенню професійних стандартів при висвітленні суспільно-політичних питань. Членами організації були 570 осіб і 135 громадських організацій.

Головними напрямками діяльності Руху на офіційному сайті-блогу визначені такі:

•  захист професійних, трудових та громадянських прав усіх членів Руху;

•  протистояння будь-яким спробам запровадження цензури в українських ЗМІ, запобігання всім спробам перешкоджання законній діяльності журналістів, тиску на журналістів задля примусу їх до самоцензури;

•  проведення масштабної довгострокової публічної кампанії проти цензури і перешкоджання професійній діяльності журналістів із залученням найширшого кола громадських організації та громадських активістів з України та світу;

•  моніторинг ситуації з дотримання професійних стандартів у теленовинах всіх провідних телеканалів країни, оперативне оприлюднення фактів замовчування та маніпуляції важливих для суспільства тем і фактів;

•  сприяння розвитку саморегуляції медійної галузі.

Особливий наголос — на «неприпустимості будь-якого тиску, цензури чи іншого незаконного втручання в роботу українських журналістів як з боку влади, так і з боку власників і ТОП-менеджменту ЗМІ».

Організаційна підтримка журналістського руху «Стоп цензурі!» здійснювалася, як стверджує «Вікіпедія», за рахунок грантів Міжнародного фонду «Відродження».

Як пише Отар Довженко, «на різних рівнях, від непублічної медіації до масової адвокаційної кампанії, Рухові не раз удавалося допомагати журналістам за часів Януковича, коли тиск на медіа був практично тотальним». Нині він вважає за доцільне розглянути питання про реанімацію цього об’єднання.

«Можливо, ми зарано оголосили завдання руху виконаним, а його життєвий цикл завершеним», — констатує медіаексперт.

2019-й — не 2010-й.

На думку Отара Довженка, «сьогодні в Україні вкрай необхідна організація чи неформальна спільнота, готова в різний спосіб підтримати журналістів» у їхньому прагненні працювати чесно і за стандартами. Підтримка, на його переконання, має бути надана будь-якому представникові журналістського цеху — не лише тим, які «щось підписали», «десь офіційно зареєстровані» і «платять членські внески», незалежно від політичної позиції свого ЗМІ. Така організація, на думку медіаексперта, має бути здатною «послати будь-якому журналістові, який справді бажає працювати за стандартами, сигнал: «ти не один».

«Детектор медіа» пише про те, що наприкінці минулого року вже відбулася неформальна зустріч ініціативної групи щодо створення руху захисту журналістів. Як повідомляється, найближчим часом ініціативна група «Стоп цензурі!-2», чи як там назвуть нову організацію, виступить з публічною заявою щодо мети, завдань та принципів, на яких відбуватиметься об’єднання в неформальну медійну спільноту.

Втім, наскільки можлива тут і тепер дієва та ефективна журналістська платформа, яка б забезпечила для всіх журналістів, хто хоче працювати чесно і за стандартами, ефективний захист його права саме на таку роботу?

Чесно кажучи, скептицизму щодо цього поки що набагато більше, ніж оптимізму. І проблема не в тому, як пише Отар Довженко, що «медійна та медіаекспертна спільнота сьогодні ще більш атомізована, ніж десять років тому, а її окремі частини добряче пересварені між собою, зокрема на політичному ґрунті».

Проблема — в загальній зміні пріоритетів у журналістському середовищі та принципово відмінній ситуації в Україні у 2010-му та 2019 роках.

ПРОБЛЕМИ І... ПРОБЛЕМИ

Чи насправді українським медійникам сьогодні, перш за все, не вистачає можливостей для реалізації свого непереборного бажання працювати за стандартами? Чи є право на незалежну журналістику вимогою №1 для працівників ЗМІ? Чи насправді збалансовані новини — це те, заради чого співробітники редакцій готові боротися із власниками та менеджментом? Чи є цензура наразі найбільш болючою проблемою журналістики в Україні?

Можна провести спеціальне опитування, але, чомусь здається, що відповідей «ні» на перелічені питання буде більше.

По-перше, українським «звичайним» медіа сьогодні не вистачає «для повного щастя» дещо інших речей — більш прозаїчних. Інвестицій власників у розвиток, «білих» рекламних бюджетів, підтримки від аудиторії «не словом, а ділом», тобто гривнею... Згадаймо, наприклад, боротьбу Суспільного мовника за бюджетне фінансування або намагання Громадського радіо зібрати гроші на продовження діяльності.

По-друге, за умов інформаційної війни дуже складно організувати хрестовий похід проти цензури, який одночасно не перетворився б на захист ворожої пропаганди, провести кампанію із захисту прав журналістів без одночасного захисту агентів впливу і гарантувати підтримку діяльності абсолютно всім медіа без того, щоб під захист не потрапили дезінформаційні та пропагандистські медійні проекти країни-агресора.

Наприкінці 2014 року тодішній рух «Стоп цензурі!» уже відзначився нищівною критикою прес-центру АТО і запеклою боротьбою проти створення Міністерства інформаційної політики. Із формальної точки зору, напевно, ініціатори відповідних кампаній діяли правильно. Але в умовах війни... є запитання. Без чесних відповідей на які годі й сподіватися на створення дійсно ефективного та адекватного журналістського руху.

Втім, названі вище дві проблеми створення дієвої медіаорганізації не є вичерпним переліком.

«КАША В ГОЛОВАХ»

Днями вийшла ще одна невеличка, але також майже програмна стаття одного відомого журналіста. Головний редактор LIGA.net Борис ДАВИДЕНКО виклав в авторський колонці своє бачення того, чому українські виборці саме такі, які вони є. Мотивом для її написання стала передвиборча технологія, «запущена» одним із кандидатів у президенти з когорти «популістів».

Політик-початківець «зробив корисну річ — запитав у «Фейсбуці» в українців, які п’ять головних проблем хвилюють конкретно кожного». «Понад 25 тисяч людей уже відповіли». З’ясувалося, що «в головах у тисяч українців хлюпається досить міцненька каша: підняти пенсії-зарплати і знизити податки; побороти корупцію і розігнати МВС, СБУ, ГПУ; закінчити війну і жити в сильній та незалежній країні; розстріляти президента-депутатів-міністрів і відновити верховенство закону; знизити-контролювати ціни й підтримати малий бізнес» — список «нереальних, несумісних, часто відверто дурних, а інколи і злобно-дитячих бажань». У багатьох українців, які відгукнулися на заклик кандидата, на думку автора статті, «немає і натяку на критичне мислення, їм властиві занадто спрощені уявлення про політичний устрій країни, нерозуміння економіки, чорно-білий погляд на речі, неприкрита недовіра до будь-яких інститутів влади і ненависть до людей, які представляють цю владу». Кілька тисяч коментарів у «Фейсбуці» — «нерепрезентативна вибірка», але журналіст переконаний: «Немає підстав вірити, що у більшості з 25 мільйонів дорослих українців, які не зареєстровані в цій соцмережі, в голові існує більш раціональна картина світу».

«Будемо чесні: з такими виборцями в демократії мало шансів забезпечити кращий вибір з можливого», — констатує Борис Давиденко.

«Хто ж заварив цю небезпечну кашу в головах співвітчизників?», — запитує він і тут же сам відповідає: «Шеф-кухарями точно можуть себе вважати представники ЗМІ — журналісти, редактори, медіаменеджери, власники медіа», а «три зірки Мішлен», тобто «пальма першості», дісталася б ТВ. «Масове руйнування мізків співвітчизників», за яке несуть відповідальність журналісти, — ось як бачить ситуацію головред видання, яке вважається таким, що працює за стандартами, але одночасно не може претендувати на визначення масового, і тому його внесок у цей деструктивний процес є за визначенням неістотним. «Журналісти, які не брехали і не маніпулювали, винні в тому, що не знайшли способу бути почутими мільйонами», — вважає Борис. Він додав, що частково винен у цьому також.

«ЩОСЬ РОБИТИ»

Здається, ось вона, ще одна проблема укрсучжурналістики. Але ні, це не так. У запалі самобичування, який в чомусь є корисним, але все ж таки не надто, журналісти не можуть «валити все на себе». У вітчизняних медіа є аудиторія, яка — зазначимо, без примусу — обирає, що їй дивитися, читати, слухати.

За даними досліджень каналів телеканала «Україна», яке у вересні минулого року було представлено на міжнародному форумі Kyiv Media Week, українці найбільше бояться невиплати зарплат та безробіття, на другому місці — зростання злочинності, на третьому місці — нападу зовнішнього ворога. Звідси й пріоритети телеглядачів, і, як наслідок, відповідне ранжування тем у новинах, інформаційних передачах і ток-шоу. Цим пояснюється популярність телепрограм, включаючи сюжети в новинах, які «простою мовою» розповідають про економіку та фінанси, надають поради, як зекономити або як заробити, як влада має покарати злочинців і припинити війну. Ранжування тем у новинах, інформаційних передачах і ток-шоу пояснюється пріоритетами аудиторії, а прості відповіді — це вже обмеження телевізійного формату, який за визначенням не передбачає складних розлогих аналітичних роздумів, якщо ТВ-канал хоче зберегти свій рейтинг.

Тобто можна, звичайно, сварити тележурналістів, але вони роблять те, що потребує більшість аудиторії.

Чи допоможе впоратися з цим замкненим колом журналістський рух, який стимулюватиме медійників готувати більш якісні новини? Частково так — прибравши з інформаційних матеріалів відверту брехню, відверті маніпуляції та неприховану пропаганду, можна досягти зменшення продукування «каші в головах». Але це, очевидно, зовсім не про боротьбу з цензурою — радше про боротьбу за якість, відповідальність та професіоналізм.

Зрозуміло, що силами медіаактивістів, без залучення редакцій, помітних і значних зрушень досягти не вдасться. Ініціатива, здатна справді покращити стан української журналістики, має бути рухом представників провідних медіа, а не групи медіаактивістів та представників «малих» з погляду рейтингів ЗМІ. Можна до безкінечності створювати різноманітні рухи, але якщо в них не буде журналістів із найпопулярніших медіа, тобто провідних телеканалів, постає запитання: навіщо взагалі ініціювати цей процес? Щоб було? Щоб гранти? Щоб «щось робити»?

Втім, останній мотив, насправді, не такий уже й поганий. Щось таки справді треба робити. Але робити, тверезо оцінюючи дійсність і відкинувши спокусу робити щось просто заради процесу.