Бажання вибирати є?

Топова тема сьогодні, вчора і завтра — вибори. Сильні світу сього розподілили фігурки і почали гру. Все, як кожного разу. Все або ні.

Клапті розмов у трамваї, коментарі на ТБ, звична дискусія за затертим столиком у кав’ярні — все так чи інакше торкається теми виборів президента 2019. Тема цікава і вже засмальцьована, як роба шахтаря. 

Хто за кого? Хто за ким? Головні питання для кожного, хто в змозі бодай якісь питання ставити. Нервове перебирання кандидатів потихеньку стає панічним. З кожним потенційним гарантом щось не те, кожен не тягне на того самого. Проблемно звучить, правда?

Серед хаотичного вихору реклами, білих ниток темних біографій і блискучих, як стрази на спортивному костюмі з хмельницького ринку, обіцянок стоїть у задумі кожна людина, що хоча б припускає, що піде голосувати. І це, власне, найпрекрасніше, що можна було побачити серед задухи останніх років. Українці почали бідкатись у виборі на виборах. Здається, тіні, що грають в карти на наші життя, почали непомітно програвати.

У далекому 1918 році гетьман Скоропадський, в надії зробити з замученого віковічним ярмом люду народ, зробив нам глобальну послугу — створив Національну академію наук і відкрив парочку університетів. Може, пан гетьман не на те «поставив» сто років тому. Проте через століття хід його думок б’є в яблучко. Освіченість завжди породжує питання. Від бажання ставити запитання і чути на них відповіді потенційно залежить майбутнє.

Адже гірка правда в тім, що державний апарат, себто та сама влада, яку ми так захоплено клянемо на третій день після виборів, це віддзеркалення нас самих. Так чи інакше все, що ми маємо в країні — це плід наших дій чи бездіяльності. І найгріховніша бездіяльність у небажанні думати своєю головою. Саме цей факт роками вганяв у відчай або відчайдушність найкрилатіших.

Чотири роки тому кандидатура гаранта була настільки однозначно прописана в головах українців, що конструктивних аргументів на його користь було не почути. Всі за всіх усе вирішили. Тільки, хто ті всі, означить лише історія.

Гречка не в моді, беззаперечних героїв політичної арени не видно, і навіть випади в бік цінностей і знайомих облич не захоплюють публіку. Кредити під шалений відсоток у доларах, син у бліндажі, спалені спогади в Донецьку — щось змушує тисяч українців відмовити собі в розкоші аполітичності. Можливо, ми просто починаємо одужувати від тяжкого синдрому постколоніальності, жахливої травми геноциду і вірусу інформаційної агресії.

Насправді не так важливо, кого оберуть, найважливіше, як обирають. І звичайно, ж доля тих, хто критично оглядає політичну арену, не є найбільшою. Припускаю, обранець не буде тим самим, про якого ми так мріємо двадцять восьмий рік. Але на політичній арені тихими кроками починає заявляти про себе народ. Ми вчимось великому мистецтву критично мислити, а отже, механізм запущено. Суспільство безупинно, хоча і помаленьку, змінюється, в надії одного дня стати в повній мірі саме собою.