Iсторичні рефлексії

У статті Юрія Терещенка «Ті, хто подав нам руку» («День» № 112-113 від 27—28 червня ц. р.) була порушена цікава тема. Швеція воювала з Польщею і хотіла мати козаків у ролі союзників. Усе йшло ніби добре, але була одна точка незгоди. Це стосувалося «руських земель» самої Речі Посполитої. Богдан Хмельницький через писаря Виговського передав шведському королю, що він хоче мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу».

Невже й справді там проживали українці? Занурився в літературу і дещо таки знайшов: «Поселення українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, але й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправлялися по льоду вище Сандомира «воювати землю лядську», то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселилися русини. І саме їм належала в передмісті Сандомира церква св. Якова...»

Ось ще: «У XIV столітті литовсько-український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу...» Про це йдеться в праці російського історика А. Лонгінова «Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении» (1912 р.). До речі, Іоакимівський літопис (990 р.) також зберіг цікаві свідчення. Ода, вдова польського князя Мечислава, загиблого в сутичці з русичами біля Вісли, просила папу Іоанна XV про захист. Згадувала Ода і кордон з Руссю, який «тягнеться до Кракова». Отже, якби були сильнішими, то зараз могли б співати про Україну «Від Вісли до Дону».

***

Це добре, що газета «День» ґрунтовно знайомить нас з історією. Бо історичні рефлексії українцям точно не зашкодять. Але в статті Ігоря Сюндюкова «Незбагненне полотно життя» («День» № №181-182 за 4—5жовтня ц. р.) дізнаємося і про сумні моменти. Великий патріот України (у минулому «боротьбист») Іван Майстренко писав: «До самої революції ніхто в Опішному не знав його української історії — а вона була багатюща. Інтелігенція була вимуштрувана на російський імперський лад... Навіть серед опішнянських інтелігентів, які кохалися в українстві, не було уявлень про українську національно-політичну історію...»

Ось такою вже була Україна сто років тому. І це не Таврія, не Приазов’я, не Стародубщина, а майже етнічно чиста Полтавщина! Суттєвий «відкат», якщо порівняти з часами, описаними в Іоакимівському літописі. Але сто років тому було ще багато української мови. Тільки свідомість кульгала. Тепер же нація більш освічена, зате є величезні території без мови. І головне, що тінь Росії ще виразніше нависає над нами. Тому й думи такі — сумні та невеселі. Хочемо свободи, але коли й кого Москва добровільно відпускала зі своїх лабетів? Фінляндія та Польща воювали. Більшовики після Другої світової війни суттєво посунули Польщу на захід, але врешті-решт дали їй жити. Загалом польський опір був виправданий. Фінляндія? Вона й зараз не наважується вступити до НАТО, остерігаючись прогнозованої реакції Москви. Цілком лояльна до Кремля. Сто років минуло, а вона й досі на короткому повідку. Але фіни таки здобули дещо: свободу, домінування фінської мови та високий рівень життя. І свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу. Саме тому дехто вважає, що «фінляндизація» України — це не найгірше, що може бути. Адже буде мова, свобода та вищий, ніж у Росії, рівень життя. Але для цього потрібно бути монолітними, як фіни 1940 року, тобто не розколотими мовно та ідеологічно. І бажано б мати свого Маннергейма. Чечня? Її повернули у стійло. Хоча дещо таки виграла: стала монолітнішою в етнічному сенсі (суттєво розбавити її вже буде непросто), післявоєнний Грозний набагато красивіший, ніж передвоєнний. У чеченців висока народжуваність і значно кращий стан мови, ніж у будь-якій іншій російській автономії. Про жертви не кажу — вони величезні...

Але завжди опір окупантам приносив якісь плоди. Питання лише в ціні. Як бути українцям? Нас набагато більше, ніж фінів та чеченців. Та чи готові ми платити ту ціну, яку заплатили вони? Боюся, що ні. Результат президентських виборів досить промовистий... Але ми й не маленькі. І на коліна поставити нас буде ой як непросто. Треба шукати оптимальну модель існування поряд з Росією. Неодмінно зміцнювати Збройні сили та спецслужби. Розвивати економіку. Допомога народам Росії та поневоленим кримським татарам — це буде як «Отче наш»... Вона завжди буде виправданою. Альберт Разін, який спалив себе на знак протесту проти знищення удмуртської мови, повинен бути і нашим національним героєм. Бо всі ми звідти — із СРСР. Кремлю ми повинні поставити чітку умову: східний вектор лише тоді буде для нас привабливим, якщо розпочнеться відродження народів Росії. Якщо будуть конкретні кроки з відродження українства Кубані та інших українських етнічних територій. Будуть результати — подумаємо. Якщо ні — вибачайте... Ми природжені антифашисти і насильства не потерпимо. Звісно, щоб говорити з Росією на рівних, потрібно бути єдиними. Це непросто, доцільно буде думати над технологіями.

Одеса, Харків, Миколаїв, Маріуполь — лише українською мовою у свою орбіту їх не затягнеш. Хіба що свободою (бо Росія це країна рабів), високим рівнем життя і добрим, прихильним ставленням з боку україномовної частини держави. Одесит, який здійснив сходження на Говерлу і посидів біля ватри з гуцулами, — це вже інший одесит. Маріуполець, який закохався в ліси та озера Волині, — це вже інший маріуполець. Нас об’єднають толерантність, наступальність та історія. І полякам якомога доступніше треба пояснити: Україна з Бандерою — це набагато краще, ніж зі Сталіним, Жуковим та Путіним. Усім, хто воював за Україну, потрібно давати громадянство. Передусім грузинам, адже «Грузинський легіон» був єдиним іноземним національним підрозділом, який воював за нашу свободу. І він настільки ж рідний українцям, як і «Айдар», «Кривбас», «Київська Русь» та «Азов». Російський поет Олександр Бившев, котрий присвятив вірші Україні, яка захищає свій суверенітет і територіальну цілісність, і котрому тепер хочуть дати реальний строк, повинен відчувати, що він для нас так само дорогий, як і Олег Сенцов. Це сучасні проблеми, але колись усе це стане нашою з вами історією.