Iсторія одного корабля

Жанрове кіно – одне з найслабших місць нашої екранної індустрії. Тому щодо військової драми «Черкаси» (Тимур ЯЩЕНКО, Україна-Польща) особисто автор цих рядків мав серйозні побоювання, тим паче що ходили чутки про кілька невдалих версій режисерського монтажу й інші труднощі.

Фільм ґрунтовано на реальних подіях. Морський тральщик «Черкаси» був останнім кораблем, який захопили російські окупанти в Криму навесні 2014. Наші трималися три тижні. Головні герої — вимишлені, але водночас типові хлопці з українського села — Мишко (Євген ЛАМАХ) і Лев (Дмитро СОВА). Мишко пиячить і втрапляє в безглузді бійки. Лев — просто відлюдько. Служити на флот у дореволюційній країні вони йдуть, аби втекти від сільської безнадії. Потрапляють на «Черкаси». Беруть участь у дійсно історичних подіях.

Перше, що хочеться відзначити, — це те, чого гостро бракує більшості наших жанрових картин, — акторську гру. Десятки акторів точно підібрані саме за кінематографічними типажами і грають відповідно — без криків, перебільшень і розмахування руками. Росіяни зображені не одновимірними демонами, а теж цілком собі людьми, які, втім, не вагаються з виконанням злочинних наказів ціною чужого життя. Хвала тим, хто займався кастингом; але акторам ще й є що грати. Діалоги, мова (в якій нецензурна лексика звучить влучно й саме там, де треба), ситуації повністю відповідають логіці персонажів, тому весь розвиток подій виглядає природно; це впізнавана історія.

Для режисера було би легко впасти у пропагандистський шал хоча б у розв’язці, але Ященко обрав стишений і від того ще більш драматичний фінал — із поверненням повністю переродженого героя до вже нерідного села — єдино можливий у такій оповіді.

Тож візьму на себе сміливість стверджувати: це перше якісне ігрове кіно про українських військових.

Тимур Ященко народився 28 січня 1985 в Черкасах. Захопився кінематографом ще в юності. Вивчився на юриста в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького у 2007. Одразу після цього переїхав до Києва й зняв з друзями перший аматорський короткометражний художній фільм, з яким потрапив на навчання у кіношколу «Культурама» у Стокгольмі у 2008. Через 2 роки подав портфоліо в престижну кіношколу в Лодзі (Польща), успішно пройшов вступний екзамен і почав навчання на кафедрі режисури. Диплом отримав у 2014 з фільмом «Амброзія». Під час навчання також зняв незалежний художній фільм «Дерево» в Україні. У 2016 дістав фінансування у польській програмі «30 хвилин» Студії Мунка та реалізував свою першу професійну ігрову короткометражну картину «Лев», яка стала прологом до повнометражного дебюту «Черкаси». Живе з родиною у Варшаві.

"Натхнення було такої сили, що я не замислювався"

    ПРИСТРАСТЬ

- Тимуре, як у тебе з'явилася пристрасть до кінематографу? От живе людина, раптом раз – і вирішує бути режисером.

− Це почалося ще в середній школі. З дитинства дуже любив кіно, а фільми, котрі подобались, переглядав десятки разів. Грішив переповіданням фільмів друзям, подобалось викликати у них ту саму емоцію, яку мав при перегляді. Будучи людиною по натурі саморефлексуючою, в певний момент почав замислюватися, ким хочу бути. Точно пам'ятаю мить у ніжному віці 13 років, коли вставляв VHS-касету з картиною Мела ГІБСОНА “Хоробре Серце” у відеомагнітофон (може, 15 раз його передивлявся), тоді власне прийшло розуміння, що маю робити фільми, якщо так люблю їх дивитись. Так це стало моєю рушійною силою досьогодні.

- Як батьки це сприйняли?

- Я сам не з творчої родини. Коли в старших класах сказав, що хочу бути режисером, то мій батько, на той час успішний адвокат, досить скептично до цього поставився та поставив умову: здобути вищу юридичну освіту, а потім займатись “мрією”. Від юридичної науки мрія не вивітрилась, а тільки зацементувалася. Тож я віддав диплом юриста батькові та переїхав до Київа знімати свій перший аматорський короткий метр з командою друзів.  То затяглось на рік чи навіть два. Зняти історію чи навіть просто організувати знімальний процес без досвіду дійсно важко, помилка на помилці, але лишився неймовірно веселий та корисний досвід на все життя. Думаю, що саме тоді я навчився найважливішого - йти до кінця, не дивлячись ні на що: пам'ятаю той перехід свідомості, коли невдачі почали тільки додавати олії у вогонь. До речі, на “Черкасах” та на всіх інших своїх фільмах було приблизно так само. Я довго ще ображався за, як мені видавалось, некорисні роки в університеті, але сьогодні переконаний, що одразу після школи в мене могло не вийти нічого, так що я вдячний батькові за таку умову - трохи ще підрости. Після університету було відчуття кроку у прірву без внутрішнього права здатись, залізобетонне бажання навчитись та зняти повноцінне кіно. До речі, батько потім єдиний в родині дуже уважно передивився мій 15-хвилинний “шедевр”, що мене потішило та напружило водночас.

- І яка була його реакція цього разу?

- Несподівано для мене йому сподобався цей досить дивакуватий аматорський вислів, він висловив свої проникливі зауваження та врешті прийняв мій шлях. Батьки підтримували мене весь час навчання, не дуже розуміли, але підтримували. До речі, саме з першим фільмом у 2007 я зрозумів, що геній з мене ніякий і треба вчитись режисурі.

ШКОЛА 

− Вища школа кінематографу, телебачення й театру в Лодзі – місце легендарне. В чому полягає ця легендарність? 

− На мою думку, це місце насамперед легендарне своїми студентами. Школа збирає найкращих молодих кіношників з усього світу. В мене в групі були південний кореєць, данець, чех та 5 поляків. Кожна група так побудована: половина іноземці, половина поляки. В мене окрім маси поляків, у студентських друзях декілька крутих мексиканців, індусів, корейців, норвежців, шведів, данців, французів, німців, іспанців, американців, грузинів й інших представників європейського та світового кіна. Всі студенти суперталановиті та вже приїхали до Лодзі (дуже специфічне місто, до речі), аби бути помітними й цікавими. Це здорова потужна конкуренція. Ти вчишся знімати світове кіно. Я там бачив такі фільми колег, що розумів — я ніколи не буду знімати так круто... Потім брався до роботи над собою.

−  Чому найголовнішому ти там навчився?

− В Лодзі не вчать того, чого ти сам не можеш почитати в добрих книжках. Я бачу навчання там радше як артистичну армію. Всі режисери мають потужне его, з цим треба вміти працювати. Там тебе щоденно ламають психологічно, змушують сумніватися, замотують в різних векторах, щоб ти піддався, бо якщо ти капітулюєш і покинеш фільм зараз, то напевно в майбутньому вчиниш так само; а ще там учать визнавати помилки, дивитись максимально критично на свої фільми. Це як тренування артистичних “морських котиків” - така в мене асоціація з Альма Матер. Якщо потім зростаються ті переломи, то вже в тому місці ніколи нічого не зламається. А часто не зростається. Багато студентів облишило мрію бути режисером саме в Лодзі. Коротше, вчать там одного: режисура - це бути слоном з вразливістю метелика. Цей баланс важко опанувати, але можливо. Я вчуся досі.

ПРАКТИКА

− У чому принципова перевага в навчанні режисурі за кордоном?

− Постійна можливість практики, що я особисто вважаю найважливішим у кіні. Ми в Стокгольмі майже щомісяця знімали короткий метр на різних позиціях, сьогодні монтуєш, завтра фільмуєш, потім режисуєш, учишся обстоювати своє бачення та переконувати інших в цьому - дуже потрібний досвід. Ще плюсом для мене був підхід професорів: вони там рівні з тобою, а не вищі. Я не хочу цими словами когось образити, бо не маю поняття, як в Україні вчать режисурі, але на юриспруденції дистанція між студентом та професором була недосяжна. Європейський підхід інакший. І в Стокгольмі, і в Лодзі професори дуже близькі та на рівні з тобою, такий трохи друг, трохи вчитель, навіть не вчитель, а людина з більшим досвідом, котрий хоче з тобою цим поділитись. Такий підхід додавав упевненості в собі, а це дуже важливо в творчих професіях.

− Якщо говорити про твої студентські роботи, то я помітив таку закономірність: в тебе сюжети практично всіх ранніх фільмів мають доволі відчутний сюрреалістичний ухил – так чи інак. Чому раптом стався перехід до суто реалістичного матеріалу?

    − Тяга до сюрреалізму, сатири чи поетизму завжди є в моїй свідомості. Я просто трохи спустився на землю, дійшов до контакту із глядачем. Раніше було найважливішим себе висловити, а зараз вирівнявся баланс в сторону зрозумілості моєї режисерської мови для авдиторії. 

     − Власне, про цю зміну хотілося б дізнатися трохи детальніше. Твої короткометражки "Амброзія" і "Лев" – дуже відмінні за стилем. Що трапилося за 2 роки, що розділяють ці фільми?

− "Амброзія" - таки польське кіно, тобто іноземне, до того ж артистично шалене, там найважливішим було виразити себе. (з усмішкою) Підозрюю, там максимально реалізувалось моє Его. Той фільм, до речі, мав передчуття українських подій кінця 2013, і ніхто не розумів цього окрім, мене, що врешті дало мотивацію до внутрішнього росту. Тому логічно, що “Лев” - доросліше та вже суто українське кіно, мені його було набагато легше знімати, я кайфував на зйомках. Це кіно для мене є відчутним кроком до глядача, більш зрозуміле та людське, таке рідне, дуже українське й поетичне. В “Черкасах” я максимально зосередився на реалізмі, бо й так знав, що поетичні моменти вийдуть самі по собі, думаю, що баланс насамкінець є добрим та глядацьким. Повторю - я постійно вчуся, тому й фільми в мене різні.

"ЧЕРКАСИ"

− Як власне з’явився задум "Черкас"?

− Я виріс майже разом з Україною та завжди переживав щодо її дорослішання. Думаю, живучи за кордоном, відчуваєш свою землю трохи глибше, бо духовний зв'язок з нею дуже сильний. Майдан надав мені потужну наснагу до висловлення, мене дуже хвилював цей процес пробудження колективної свідомості та бою за свою гідність. Енергія шукала творчого виходу. Потім почалися кримські події. Я не вірив, що Крим дійсно анексують, був переконаний, що світ втрутиться. Для мене це стало зміною світового устрою. Тут уже треба щось робити із цим нам всім, разом та кожному поодинці. Я побачив новину в Інтернеті про пастку в Донузлаві та протистояння довкола “Черкас” і всі творчі та особисті вектори зійшлись: наче спалах. А безпосереднім натхненням для всієї історії стало хвилинне відео матросів “Ольшанського”, що співали пісню “Воїни Світла”, помилково підписане “Матроси тральщика “Черкаси”. Там хлопці з палицями дуже хвацько проспівали пісню, і я їх полюбив усім серцем, їхні посмішки, як вони це робили, як були вдягнені. Я побачив там саме українських спартанців, відчайдушних і веселих. Спів і сміх у битві за гідність — це суто українське. Задивився той ролик до дір і саме ним надихав усіх працювати. Для мене Майдан - це велике пробудження душі нації, а “Черкаси” - перше протистояння вже з конкретним ворогом без масок. Драматургічно це дуже крута історія, потенціал був дуже відчутним з режисерського погляду. Ну й точно хотілося лишити слід в історії кіна щодо анексії Криму, тобто офіційного початку нової “холодної війни” у світі й цілком гарячої війни в Україні за Незалежність.

− Чи не страшно було братися за настільки складний і багатолюдний сюжет?

− Натхнення було такої сили, що я не замислювався. Страшно було завжди, але страх — це вірний знак можливостей для розвитку, до того ж дійсно на цій історії зійшлося кілька особистих векторів і було відчуття місії. Загалом то це не досить розважливо -  братися за таку історію на дебют, але я віддаю перевагу внутрішньо складним завданням і люблю дивувати ще з кіношколи. На глибокій воді швидше вчишся плавати, ну або тонеш.

− Побут моряків відтворений у багатьох подробицях. Як тобі вдалося стільки про це дізнатися?

− Знайшов свій банк даних. Познайомився з матросами з тральщика, на найкращий контакт пішов Сашко ГУТНИК, дуже розумний співрозмовник та товариш. Майже 2 роки ми постійно розмовляли, дізнавались зі співсценаристом про світ ВМСУ від Сашка та мали відвагу показати цей світ щиро, тому що нам самим було дуже цікаво його пізнавати, дуже хотілось ним поділитись. До речі, пам'ятаю, як ми на початку написали досить швидко сцени в селі, а от щодо моря мій співавтор Роберт КВІЛЬМАН сказав: “Слухай, ми нічого не знаємо про корабель та службу, що ми будемо писати?” Тоді я й надихнув Сашка на довгу співпрацю, він навіть приїздив в гості декілька разів. Перший варіант ми написали з погляду командира, але швидко зрозуміли, що цікавіше показати історію з позиції матросів, котрі не завжди навіть розуміли, що насправді діється. Таємниця є одним з найважливіших елементів сюжету в кіні, а коли все ясно, тоді не дуже цікаво.

− У фільмі гарні зйомки на воді – таких я в теперішніх українських фільмах не бачив. Як це робилося?

− Це до оператора Юри ДУНАЯ. Він справжній воїн камери, фанат своєї справи, плюс до того дуже різнобічно освічений, що дуже пригодилося. Та й загалом, уся команда ділилася досвідом. Ми робили тести перед зйомками, що працює, а що ні, експериментували й вигадували підходи, часто виходило дуже на межі. Був серйозний підготовчий технічний процес. Вода, звісно, дала нам свою безкомпромісну науку.  

− Як тривав кастинг у "Черкасах"?

− Ми вели його взимку в промерзлому приміщенні одного з корпусів університету імені Карпенка-Карого. Я змалював кастинг-режисеру своє бачення акторів у цілому, сказав, що люблю фактурних виконавців, недосконалих, цікавих, не модельний тип. Мені вистачає 5-10 хвилин, аби відчути, чи є акторський потенціал для конкретного персонажа та загалом фільму, в свідомості завжди тримаю конкретні типажі для героїв, але я відкритий для нового, тож якщо актор щось пропонує, то починаємо шукати. Мені дуже важливо, щоб ми мали добру енергію поміж нами, порозуміння. Наприклад, якщо актор талановитий, підходить на роль, але в характері проблемний, то сумніваюсь, що ми співпрацюватимемо. Також дуже люблю людей чесних із собою та зі мною, завжди даю акторам відчуття рівності з режисером, це важливо й надихає на конструктивну роботу. Ми шукаємо “ідеального персонажа” разом, я тільки допомагаю, а не кажу, що так і так буде добре, бо я так бачу, не витискаю соки з актора, то не мій метод. Я мотивую актора на найкраще виконання й допомагаю в цьому, поважаю його працю і взамін очікую, щоб поважали мою. Всі актори “Черкас” самі по собі дуже чесні люди в житті. Як на мене, саме це було моїм головним критерієм для фільму, тому що це чесне кіно, від початку до кінця. Якщо на кастингу відчуваю, що актору просто потрібна роль, як дуже часто буває, але він не зацікавлений вкласти душу в персонажа, то шукаю далі, другого шансу не даю. Має збігтися декілька факторів, щоб мене переконати, але таки найважливіша для мене - моя інтуїція.

− Я помітив, що навіть у твоїх ранніх фільмах актори дуже органічні, без фальшу. У "Черкасах" так само якісно працюють практично всі виконавці. 

− В мене інтуїтивний підхід до кінопроцесу, підкріплений досвідом та практикою. Я намагаюсь віднайти такого актора, що вкладає свою особисту енергію в персонажа, тобто весь свій режисерський навик  скеровую на створення людини на екрані та на повне усунення таких понять, як “актор” і “персонаж”. Я пишу історію, котра мене зачепила, пропускаю через себе, максимально намагаюсь висловитися на папері, а коли приходять живі люди й ми маємо контакт, то на початку обов'язково калібруємо загальні риси персонажу, доходимо до розуміння і я відпускаю свого персонажа в свідомість актора та тільки допомагаю триматися берегів, контролюю загальну картинку й перебіг історії. Багато імпровізую в момент зйомок, шукаю найкращі рішення. Завжди в пошуку ідеалу, як на екрані, так і в житті. До речі, тому я багато чим незадоволений, коли дивлюсь “Черкаси”. Найважливіше саме те, що ти бачиш на екрані, а не те, що ти хотів вкласти.

     ДАЛІ 

− Ти, маючи польську кіноосвіту й живучи в Польщі, все ж таки знімаєш про Україну. Не було спокуси стати польським автором?

− Я українець, це питання внутрішньої сили та ідентичності. Це мій фундамент. Кіно зніматиму де завгодно, але точно буду знімати українське кіно. Повторюю, моя мрія, моя мета - знімати саме українське кіно, а зрадити мрію - внутрішня поразка. З творчістю не можна бути нечесним, це все відчувається на екрані, чи в музиці, де завгодно. Творчість — це, в першу чергу, енергія. Для мене завжди важливо вкласти свою енергію саме в наше кіно, та й підкірка мозку працює найкраще саме з українськими історіями. 

− Є плани щодо наступного проекту?

− Яким він буде - залежить від багатьох факторів. Маю дві ідеї щодо української історичної тематики, обидві - національного масштабу, щось подібне до “Черкас”, але не на сучасному матеріалі. Відчуваю, що український народ, невід’ємною частиною котрого я буду завжди, пресують, так уже склалося історично. Моїм предкам і сучасникам не дають спокійно жити. Ми просто, як гобіти в тіні імперії. На нас постійно тиснуть зовні, розхитують зсередині, ми й самі собі часто не допомагаємо, на жаль, а до того ментально дуже інфантильні або навіть наївні, й легко маніпульовані. Сьогодні знову почали пресувати нашу мову, ідентичність, гідність, тож відчуваю сильну потребу й потенціал підтримувати національну пам'ять свого народу через кіно. В мене також у розробці польська артистична чорна комедія, є шкіц романтичної комедії. Чому б ні? Поза національною тематикою дуже хочеться сатири, сміху та трохи романтики. Також стало цікаво поставити не свій сценарій, вкласти всю енергію тільки в режисуру. “Черкаси” мені дали колосальний досвід.