Ветерансько-переселенське... Intermezzo

Перший фаст-фуд із пончиками Intermezzo за мотивами творів Михайла Коцюбинського планує започаткувати у Вінниці Михайло Жилін. Він один із тих ветеранів війни, який пройшов навчання від Київської школи економіки, ініційоване Вінницькою міськрадою, та успішно захистив свій проєкт. Поки триває карантин, Михайло вирішує останні бюрократичні питання. І щойно життя повернеться в нормальне русло, планує відкрити пекарню пончиків у мікрорайоні парку «Хімік», який має стати туристським та фестивальним центром Замостя. На перших порах працюватиме разом із дружиною, а донечки відповідатимуть за розкрутку проєкту в соціальних мережах.

ВЕТЕРАНСЬКІ СПОГАДИ

У Вінниці Михайла Жиліна знають як науковця та літературознавця, який тривалий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Про своє ветеранське минуле він говорить неохоче і коротко: «Прийшла війна, треба було захищати рідну землю»... У 2015 році, в боях під Дебальцевим, йому наскрізь прострелили легеню, почався пневмоторакс. Рятували бійця в польовому госпіталі, шансів на життя було зовсім мало, але на диво усім — і медикам, і побратимам — він вижив.

«Я — донеччанин, народився і виріс у Сєверодонецьку. Після школи переїхав у Донецьк. Там здобув вищу освіту, одружився, захистив кандидатську з філологічних наук, працював у Донецькому юридичному інституті МВС України, керував трупою музично-драматичного театру. А коли почалася війна, пішов воювати, бо хіба міг інакше,  — кидає короткі фрази Михайло Жилін. — Після фронту дорога у рідний Донецьк була для мене закрита. Через поранення воювати більше не міг. Зовсім випадково колеги запросили працювати на кафедрі української літератури Донецького національного університету імені Василя Стуса, який уже перебрався до Вінниці. Погодився. Так ми з родиною 2015 року опинилися у Вінниці».

ПЕРЕСЕЛЕНСЬКІ БУДНІ

Михайло Жилін згадує: коли вперше приїхав до Вінниці, то був приємно здивований охайністю міста і його комфортом. А коли пішов стати на облік як переселенець, співробітник Прозорого офісу не вірив у його життєвий парадокс: «Як це одна людина одночасно може бути доцентом кафедри російської літератури, переселенцем із Донецька і пораненим у бойових діях під Дебальцевим? Щось, очевидно, ви наплутали». Його історію перевіряли кілька разів, бо справді за 2014—2015 роки життя сім’ї Жиліних кардинально змінилося.

Певну стабільність родина відчула, коли Михайло і його дружина Мирослава почали працювати у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Власне, саме стусознавству Михайло присвятив три роки свого життя у виші. Відзначає, що для нього було важливим підняти невідомі пласти інформації про поета саме на його малій батьківщині. Але у науці Михайло Жилін довго не затримався, стало затісно і хотілося випробувати власні сили в інших сферах, зокрема бізнесі.

Ми з дружиною літературознавці, і для нас перша асоціація з Вінницею — це Коцюбинський. Тобто наша пекарня — це культурний фаст-фуд із певним брендуванням міста. Коцюбинський мешкав на Замості, власне там, де ми і плануємо відкривати пекарню. Це його родова територія — хутір діда, — продовжує Михайло. — А Intermezzo — це настрій, насолода. Щось таке повільне, імпресіоністське, дещо гламурне, яке спонукає на розважливий відпочинок зі смаком. На відпочинок на хуторі, де Коцюбинський — ніби Денді. Ось така філософська зав’язка у нас виникла

«В університеті я відпрацював з 2015 по 2018 роки. А потім зрозумів, що хочу мати щось своє, — розповідає Михайло. — Бізнесом ніколи не займався, навіть не знав, як до цього приступити, з чого розпочати. Тому коли дізнався про школу підприємництва для ветеранів, вирішив спробувати. На її відкритті міський голова Вінниці Сергій Моргунов відзначив, що багато ветеранів, які повертаються з війни, не можуть знайти себе у цивільному житті, допоки не відкриють власну справу, бо не можуть працювати на когось. Це було сказано про мене. Яким би прекрасним не був роботодавець, він все одно «нависає» над тобою і це рано чи пізно починає «діставати». Я хотів свободи — у думках і діях».

БІЗНЕСОВІ МРІЇ

Бажання свободи змусило Михайла Жиліна спробувати себе в новій іпостасі — у ролі бізнесмена. Він пройшов тримісячне навчання за програмою з підприємницької діяльності для ветеранів, і його проєкт «Пончики Intermezzo» було визнано одним із найкращих. Тому місцева влада вирішила підтримати реалізацію цього задуму і запропонувала створити заклад, який буде цікавий не лише для місцевих споживачів, а й для туристів. Тобто це буде не звичайна пекарня пончиків, а корисний заклад, який влаштовуватиме екскурсії, перфоманси, майстер-класи.

«Коли у мене був захист проєкту, до мене підійшов головний архітектор міста Євгеній Совінський і сказав, що ідея пончиків Intermezzo досить цікава, і вона ідеально вписується у концепцію реконструкції парку «Хімік», де, за проєктом, передбачена точка фаст-фуду. Але місто не хоче, щоб це була банальна «забігайлівка», а смислово-наповнений заклад, як наш, — посміхаючись продовжує Михайло Жилін. — Тобто місто віддає нам у користування одну з альтанок, що розташована при вході, а ми облаштовуємо там пекарню відповідно до своїх інвестицій. Наразі тривають узгодження певних деталей, бо це комунальна власність, і є окремі бюрократичні моменти, які потребують часу. Але гадаю, що після карантину ми зможемо вийти на вулиці міста і почати частувати вінничан своїми смачними пончиками».

На запитання, чому саме пончики, Михайло відповів просто: «Це смак мого дитинства». У Сєверодонецьку, звідки він родом, пончики були обов’язковим атрибутом міських прогулянок. Їх куштували з чаєм, за кавою, солодкі й солоні. У вінницьких пекарнях пончиків не продають, а отже, конкурентів немає. Це був один із плюсів при виборі напрямку бізнесу. А щоб залучати клієнтів, Жиліни вирішили назвати власну справу «Пончиками Intermezzo», бо саме із богемним твором Коцюбинського у них асоціюється життя у Вінниці.

«Ми з дружиною літературознавці, і для нас перша асоціація з Вінницею — це Коцюбинський. Тобто наша пекарня — це культурний фаст-фуд із певним брендуванням міста. Коцюбинський мешкав на Замості, власне там, де ми і плануємо відкривати пекарню. Це його родова територія — хутір діда, — продовжує Михайло. — А Intermezzo — це настрій, насолода. Щось таке повільне, імпресіоністське, дещо гламурне, яке спонукає на розважливий відпочинок зі смаком. На відпочинок на хуторі, де Коцюбинський — ніби Денді. Ось така філософська зав’язка у нас виникла. І я сподіваюся, що вона зайде вінничанам і гостям міста. Адже від того, як будуть розвиватися наші справи, залежатимуть наступні ветерансько-переселенські проєкти, які вже на старті».

Михайло має на увазі, що його пекарня «Пончики Intermezzo» — це соціально орієнтований проєкт. У родини досить багато друзів по ветерансько-переселенській лінії. Тому коли заклад відкриється і стане на «рейки», вони планують працевлаштувати кількох знайомих. Окрім цього, частину прибутку Жиліни планують віддавати на цікаві проєкти, бо, як виявилося, Вінниця досить сприятлива для ветерансько-переселенського бізнес-масштабування.