«Наша безпека – це і безпека тих, хто навколо»

Продовжую записувати історії працівників швидкої. Лікарів та фельдшерів. Уже знаю, де краще світло в гаражі для зйомки. Мене починають помічати диспетчери. Керівництву швидкої не подобається, що з лікарями хтось спілкується. Але умови праці лікарів потребують розголосу. Про це свідчить кількість захворілих медиків, що наближається до 800. Коли знімав Назара на четвертій підстанції, на звичайній парковці, яку машини швидкої ділять із мешканцями сусіднього будинку, то на мене дуже образилась заступник керівника підстанції, через те, що не спитав у неї дозволу. Вже після знайомства з Назаром побачив у нього на сторінці у фейсбук пост із фото, де він перед викликом з підозрою на COVID-19 стоїть з колегою у захисному костюмі, а на ногах замість бахіл звичайні пакети для сміття. Тому зараз захист тих, хто першими стикається з хворобами, дуже важливий. Загалом усі медики діляться, що почали значно більше уваги приділяти особистому захисту не тільки під час викликів з підозрою на коронавірус, а і в інших випадках.

А ще вражає, як вони всі люблять свою роботу. Кажуть, що якщо пропрацював на швидкій чотири чи п’ять років, то це вже на все життя.

«ЦЕЙ ВІРУС ДАВ НАМ СИЛЬНИЙ ПОШТОВХ»

Спілкуюсь із 41-річним Олександром ЄВГРАШКІНИМ. Він щойно повернувся з підтвердженого виклику по COVID-19. Після виклику пройшов дезінфекцію. До речі, за останні тижні лікарі — це єдині люди, з якими вітаюсь за руку.

«Працюю на швидкій з січня 1999 року. Спочатку перші три роки, ще під час навчання в Національному університеті фізичного виховання та спорту, працював санітаром. Я спеціаліст із фізичної реабілітації, зараз ця посада називається фізичний терапевт. Закінчив магістратуру, паралельно працював у різних лікарнях реабілітологом, але швидку не полишав. Так і працюю, вже 21 рік, то  на пів ставки, то на повну на ставку. Маю двох дітей, старший, йому зараз 19, теж, як і я,  вчиться в медичному коледжі. Хоче бути хірургом. Молодша донька, їй 13, поки не знає, ким буде. Але у неї все ще попереду для правильного вибору професії лікаря», — сміється мій співрозмовник.

«Щойно повернувся з виклику, перевозили з лікарні в інфекційну підтверджений виклик COVID-19. Це мій перший випадок. У 65-річної жінки пневмонія лівостороння нижньодольова, —  розповідає чоловік. — Проблема в тому, що у неї немає симптомів. Слабкість та температура 37-38. Ні кашлю, ні нежитю, ні задишки. А ще, коли отримав виклик, дізнався, що вона сусідка моїх батьків. Спочатку вона злякалась діагнозу, але коли ми в машині, вперше за 20 років поспілкувались, вона заспокоїлась. Мамі вже зателефоную після зміни, розповім. Нехай сидить вдома та менше виходить на вулицю». (Усміхається)

«Зараз зменшилась кількість непрофільних викликів, — як і попередні мої співрозмовники, — каже Олександр. — Раніше швидку часто викликали на консультацію, поміряти тиск. Або ж наприклад не хоче людина іти в поліклініку, зробити кардіограму, викликають швидку. А тепер люди бояться викликати, так би мовити, «не по ділу». Ми ж перші, хто контактує з хворими на COVID-19, можемо принести інфекцію, на їхню думку. Тому кількість викликів зменшилась десь на третину. Раніше за 12 годин могли зробити до дванадцяти  викликів, а от сьогодні всього п’ять».

«Ми стали більш уважно ставитися до своєї безпеки, — підтверджує моє припущення медик. — Я не боюсь заразитися на COVID-19, але боюсь заразити своїх близьких. Тому наша безпека — це і безпека тих, хто навколо. Думаю, що і після епідемії ми будемо більш уважні до безпеки, цей вірус дав нам сильний поштовх». Водночас Олександр нарікає, що багато людей несерйозно ставляться до епідемії. «Вчора бачив у парку, іде мама з дітьми, мама в масці, діти без. Чому вона не захищає дітей? Я боюсь, щоб не було як в Італії. Тоді люди почнуть розуміти. Але це вже буде трохи пізно», — вважає лікар.

Ділиться він і найбільш разючими випадками із практики: «Колись давно було два виклики за один день. Перший, 14-тирічний хлопець із наркотичною залежністю. Передозування. Почали реанімувати. Довго качали його. Хвилин 40. Потім підійшла мама, каже: «Не треба, він своє прожив». Це ж як треба було довести її, щоб вона таке сказала?! Наступний виклик — бабуся 90 років, родичі плачуть: «Рятуйте!» А що ми вже можемо зробити, у неї велика кількість хронічних хвороб. Як кажуть лікарі, життєвий ресурс підійшов до кінця... А взагалі, найважче в роботі — це переносити дитячі смерті. Коли бачив, як дитина вмирає, а ти нічого не можеш зробити...»

Питання доїзду до роботи медика залишаються невлаштованим. «Додому їхати буду на таксі, — говорить Олександр Євграшкін. — Поки це можу ще дозволити, але кожен день витрачати по 150 гривень на таксі неприємно. Працюю на пів ставки, цього місяця разом з премією отримав три з половиною тисячі гривень».

Наостанок Олександр радить: «Бережіть себе. Треба вірити в найкраще. І бережіть здоров’я.»

«70 ВІДСОТКІВ ЛЮДЕЙ ПОЧАЛИ БІЛЬШЕ ЦІНУВАТИ МЕДИКІВ»

Мій наступний співрозмовник — уже згадуваний вище 29-річний Назар СТЕЛЬМАХ. Працює фельдшером із невідкладних станів приблизно чотири з половиною роки. Розповідає, що на швидку прийшов на етапі інтернатури. «Прив’язався і вже ніяк не можу покинути. Особливо важливо — це досвід. Його не отримаєш ні в університеті, ні в інтернатурі», — говорить Назар. Пригадує, що в дитинстві хотів стати пожежником, потім юристом, економістом, програмістом. Але мама-лікар була більш переконливою.

Назар теж говорить, що дехто з людей не розуміє складність епідемії. «Відсотків 30 людей вірять, що це міф, що все це політично сфабриковано. Кажуть, щоб зірвати економіку...» — перераховує «аргументи» деяких людей медик.

«На краще змінилось те, що інші 70 відсотків почали більше цінувати медиків. З’явилось  дуже багато волонтерів, благодійних фондів, які вперше почали допомагати, — тішиться Назар Стельмах. — Але все рівно є брак засобів індивідуального захисту, брак відпочинку, не кажу вже про рівень зарплати, це і так очевидно. Кількість викликів не надто зменшилась. Як їздили на «високий тиск, якій декілька днів не збивається», так це і залишилось...» «А ще ми стали дружніші, більше підтримуємо один одного», — говорить про взаємини між колегами.

«ЗВІЛЬНИТИСЯ ЗВІДСИ ВАЖКО. САМЕ МОРАЛЬНО»

Олена СБІТНЄВА працює на одинадцятій підстанції вже шістнадцять років. «Після закінчення Першого київського медичного коледжу прийшла сюди санітаром, оскільки не було місць фельдшерів, а я дуже сильно хотіла працювати на швидкій, — пригадує жінка. — Через дев’ять місяців стала фельдшером, вступила до медичного університету, поки навчалась, працювала ночами. По закінченні отримала спеціальність «лікар-анестезіолог». Працюю за фахом на іншій роботі в лікарні».

«Робота на швидкій дуже подобається. Постійно різні виклики, вчишся чогось нового. Звільнитися звідси важко. Саме морально, — пояснює лікарка, — Бо звикла рятувати людей, без цього вже не уявляю свого життя».

Олена іншої, ніж Назар, думки про ставлення громадян до працівників швидкої: «До нас ніколи не було великої поваги від людей. А зараз нас ще і бояться. Виклики з коронавірусом важкі, вони виснажують. Займають більше часу, робота в костюмах індивідуального захисту більш важка, некомфортно та спекотно. І це ще не літо».

«Тож ми просимо всіх: залишайтесь вдома, дотримуйтесь карантину і у нас буде менше роботи», — завершує медик.

Давайте послухаємося.