«Меморіал треба робити з думкою про загиблих, а не про себе»

Катерина ШРАГА народилася в Києві. З 1992 живе у Нью-Йорку, США. Випускниця Тартуського університету (Естонія) й Інституту Пратта (Pratt Institute, США). Філологиня-русистка, архивістка, перекладачка, співробітниця відділу рідкісних книжок і рукописів Колумбійського університету, членкиня архівної бібліотечної комісії Наукового товариства Шевченка (Нью-Йорк). Працювала у всесвітньо відомій компанії — розробниці музейного дизайну Ralph Appelbaum Associates. Брала участь у створенні меморіального Дому-музею Булгакова (Київ), Єврейського музею й Центру толерантності (Москва), президентського центру Бориса Єльцина (Єкатеринбург), консультувала приватні музейні ініціативи. Активістка проукраїнської спільноти Signerbusters, яка останні 6 років влаштовує акції протесту в США проти російських гастролерів, що підтримали путінську агресію проти України. 

Я попросив Катерину, виходячи з її професійного музейного досвіду, прокоментувати ситуацію довкола Бабиного Яру.

ПИТАННЯ

8 років тому колега-американець, корінням німецький єврей, дізнавшись, звідки я, спитав: «А як тобі жилося в місті, яке є найбільшою братерською могилою в світі?» Скажу чесно — мене це питання вразило. Я його собі ніколи не ставила, і, мабуть, це добре. Думаю, що багато в чому мій колега відповів сам собі. Втім, я йому сказала тоді: «Озирнись на 911. Ти живеш у місті великої американської трагедії». — «Так, це правда, я подумаю про це». З тих пір і думаємо.

Для мене це питання з багатьма складовими. Я росла в єврейській родині, де назва «Бабин Яр» вимовлялася пошепки. Я заздрю тим, хто знає, хто у них там загинув. У мене там є загиблі з боку бабусі, але не знаю імен. Ось Бабин Яр, я, євреї, неєвреї, забудови й усе інше — як ми з цим жили? Чи є відчуття цієї братерської могили? Чи мають містяни поділяти його? Чи має воно бути настільки гострим? Чи має бути усвідомлення? І мені здається, що музей або меморіал може допомогти відповісти на ці питання.

ДЕ

Музеїв Голокосту багато. Музей або меморіал Бабиного Яру при наявності Бабиного Яру може й має бути тільки там. З другого боку, виникає питання: є місце — однак чи треба там щось будувати? На землі, під землею, багато поверхів угору, багато підвалів униз там, де знаходиться, вибачте за цинізм, основний експонат? Там пафос непотрібний, бо енергетика цілковито інакша. 

Дуже розумно, мені здається, вчинили при створенні меморіалу 911 у Нью-Йорку. Є музей — і є окремо місце. Вони розведені. Місце може говорити, особливо, повторюся, насичене такою енергетикою, як Бабин Яр. Воно здатне говорити навіть при тому, що його засипали ґрунтом, забудували висотками й телевежами — воно надто велике.

Що мене приваблює в українській концепції? Ідея задіяти існуючу будівлю колишньої контори старого єврейського цвинтаря. Як це зроблять — інша справа. Це будівля-свідок. Вікна контори виходять на вулицю Мельникова, якою вели людей, і на сам Яр. Я зараз це кажу — і в мене мурашки по шкірі. З цим можна так працювати!

Україна безумовно потребує музею Голокосту. Але не в Бабиному Ярі. Туди треба залучати ландшафтних дизайнерів, міських архітекторів, зосереджуватись на топографії. Чи означає це, що там має бути територія страху, рана, яка постійно кровоточить? Я вважаю, що кожний обере це сам. Куди ступити ногою, а куди ні. Я знаю, що тут убиті — чи смажитиму я тут шашлики чи вип’ю чарку за спомин? Якщо зробити розумно, тактовно і з історичним підходом, то це дійсно той самий вибір, який сьогоднішня людина має зробити. Так, я піду в цей парк, бо це все ще буде парк, прекрасне місце, місце не залякування, а пам’яті. Що переживати там — особистий вибір кожного.

 У багатьох музеях Голокосту об’єднується одразу кілька тем. Наприклад, коли роблять музей не на місці трагедії, то є можливість залучити супутню тему. Влаштуємо зал пам’яті жертв усіх геноцидів, розповімо про геноцид як ганебну рису людської натури. Або зал прав людини, зал історії нацизму. У музеї чи меморіалі Бабиного Яру давайте говорити про загиблих. Про євреїв, про ромів, про українців.

ВИЙТИ КРАЩИМИ

Розробники музеїв думають про те, що переживатиме відвідувач. Ба більше, ми прораховуємо, який відвідувач що переживатиме. Ми знаємо, що до нас прийдуть дорослі й діти, чоловіки й жінки, ЛГБТ і люди з інвалідністю, манкурти без пам’яті й знань і просунуті інтелектуали. Прийдуть люди, здатні на найглибше співпереживання, і їхній стан може бути межовим, якщо ми занадто сильно натиснемо, і прийдуть люди нечутливі. Наша мета — щоби кожний з них вийшов з музею кращим. Якщо ти нічого не знав — щоб дізнався щось, якщо був нездатний до співпереживання — щоби щось поворушилось у тобі. Так само прораховуємо суто технічні речі аж до розміру шрифту на табличках. Колір приміщень, панелей, інтенсивність освітлення. Наприклад, якщо я хочу, аби ти прислухався до того, що я кажу — виставлю відповідну гучність. Я змушу тебе це почути, змушу підійти й прочитати текст, який ти здалеку не роздивишся. Ми прораховуємо, скільки емоційно людина може витримати прохід по експозиції, коли їй знадобиться сісти, і ця лавка буде не просто лавкою, а сидінням, вписаним у смислове навантаження музею.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Наприклад, Музей історії Києва отримав нову будівлю. Перше, що мені спало на думку після візиту туди — чи можна недоліки цієї будівлі перетворити на переваги. Київ горбистий, так? То зробіть підлоги трохи нерівними. Це не є небезпечним. Просто трішечки задайте рельєф — і в людини буде інакше відчуття місця. Такі речі працюють.

НЕЛЕГІТИМНІСТЬ

Виходячи з пропозицій Іллі Хржановського — якби я була спонсором цього проєкту, я би побудувала йому павільйон де завгодно, щоби він там ставив свої експерименти. Це не має жодного стосунку до меморіалізації. Це має стосунок до психологічних експериментів — не більше.

Хржановський — дуже недурна людина, мабуть, небезталанна — не дивилася фільм, не знаю. Можу судити з тої концепції, що з’явилася в пресі — для мене вона не має стосунку до місця. До головного завдання меморіалізації пам’яті. Вона не музейна абсолютно.

До речі, думаю, скандал з перейменуванням станції метра з «Дорогожичів» на «Бабин Яр» — свідома провокація. Для чого — незрозуміло. Коли я читала обговорення, в мене виникало одне запитання: чому зараз? Якщо ви вважаєте, що має бути редизайн станції — редизайн у відповідності з чим? Є таке поняття — виносні елементи експозиції. Дуже часто музей починається задовго до входу.  Станція підземки в Мангетені поруч з Музеєм натуральної історії оформлена імітаціями древніх скам’янілостей, слідами й профілями тварин. Виглядає чудово й тематично. Дизайн метра пов’язаний з музеєм, а не навпаки. Хочете переоформити станцію — створіть спочатку дизайн музею, тоді зможете інкорпорувати елементи оформлення станції в простір музею. Але в будь-якому разі я проти перейменування, бо «поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони» — не кажучи вже про те, що «зустрінемось на «Бабиному Яру» — це забалакування трагедії.

Але Хржановський — другорядне. Для мене російський проєкт не є легітимним, хто б його не очолював.  Його не може бути. Це все одно якби гітлерівці на окупованій території СРСР будували меморіал пожежі Москви 1812 року. Хіба що тільки ці гроші принесені в зубах, на колінах, з вибаченнями й чолобитними. І не на музей. А то виходить індульгенція така. Ні. Ви нам спочатку Донбас поверніть і відбудуйте.

ПРОПОЗИЦІЯ

Ми з колегами свого часу мали задум з ландшафтного облаштування території. Зробили розбивку, й у відповідності з різними ділянками Бабиного Яру підібрали різні рослини. Наприклад, як ромську тему передати? Включили туди перекотиполе й ковилу. Страчених пацієнтів психіатричної лікарні символізували надзвичайно легкі, ламкі квіти: чи то квіти, чи то повітря. Військовополонених — маки. Тобто розповісти територією про те, що там відбулося.

Інший цікавий матеріал — каміння. Його кладуть на єврейські могили, аби показати, що людину не забули. Можна було б з тих камінців, що люди приноситимуть у Яр, вибудовувати якісь композиції, сади каміння.

Дуже важливі звуки. Ми придумали спеціальні конструкції, скульптури з трубочок, які реагують на кроки, на кількість людей. Вітер у різних частинах парку створював би різні звукові ефекти відповідно до напряму, сили, перепаду висот.

Ми збиралися задіяти надгробки з єврейського цвинтаря, знайдені там. Або тіні. Ми знали, в який приблизно час жертв гнали по вулиці й коли почалися розстріли. Місце змінилося, але точно так само в той день світило сонце. І тінь людини падала саме так. Поверхні, запахи, світло — теж оповідачі. Тобто там дуже багато можливостей і інструментів для роботи, якщо підійти без політизації.

ГОЛОВНЕ

Насамкінець ми запланували острів, на якому тих, хто порятувався, передали б червонокнижними, зникаючими рослинами. А щоб потрапити на нього, треба пройти через місточок Праведників, бо люди врятувалися завдяки ним. Ти можеш пройти по містку й провести за руку свою дитину, постояти й подумати.

В Бабиному Ярі можна зробити, мінімально втручаючись, вражаючий меморіал. Головне — підійти до цього з думкою про тих, хто там загинув. А не з думкою про себе.