«Об землю лихом вдарте...»

Сміх (сміхова культура, субстанція, феномен або ж явище сміху) — дуже складна, неоднозначна, до того ж, досі вкрай не досить вивчена річ. Хоча маємо щодо цього висловлювання знаменитих мудреців минулого. Як-от Платона: «Без смішного не можна зрозуміти серйозне, бо протилежне пізнається за допомогою протилежного»; або ж Плутарха: «Найвища мудрість — жартом досягати дуже серйозної мети»; зрештою, Шопенгауера: «Якщо жарт ховається за серйозністю — це іронія; якщо серйозне ховається за жарт — це гумор». Є й знаменита «теорія карнавалу» Михайла Бахтіна.

І все ж таки — бачимо воістину величезний простір для інтелектуальних пошуків, досліджень, роздумів на тему: «У чому сила, загадка і правда сміху?». Нас, українців, це має неабияк цікавити: адже ми є тим народом, який дав світові Гоголя (пам’ятаємо незабутні його слова про «видимый миру смех и невидимые миру слезы»), — тим народом, якому належить безсмертна порада, як здолати всі тяжкі випробування, негаразди й нещастя: «Вдарити лихом об землю» — перемогти оте все силою сміху!

УПОРЯДКУВАВ ВИДАННЯ І НАПИСАВ ДВІ ПЕРЕДМОВИ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА

Тим нагальнішою є потреба видання, суспільного засвоєння і наукового вивчення такої й дотепер мало знаної у нас літературно-мистецької спадщини, як багатющі набутки сатири і гумору української діаспори ХХ століття, особливо його другої половини. Саме тому фундаментальний том видавництва «Либідь» (судячи з усього, перша така книга в Україні) «Право на сміх»: Антологія сатири і гумору української діаспори. Книга перша. Часопис «Лис Микита». Сатира, гумор, карикатура, 1948—1985») має всі підстави стати непересічною подією в нашому культурному житті — адже тут ідеться про твори, митців та мистецькі події, практично (із відомих причин) незнані для вітчизняного читача.

Над книгою працювали високоповажні автори. Це, насамперед, академік Іван Михайлович Дзюба (упорядкував видання і написав дві передмови: одну           — про історію української політичної еміграції, починаючи з часів гетьмана Пилипа Орлика і до ХХ століття, а також про роль сатири й гумору в цій історії; та другу — спеціально про творчий шлях журналу «Лис Микита», його провідних авторів та інтелектуальну спрямованість). Одна лише участь Івана Михайловича Дзюби в укладанні книги й роботі над нею — факт непересічної ваги, що має привернути увагу читачів. Ця книга видана за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»; зокрема, особливу подяку творчий колектив видання висловлює виконавчому директорові Фонду Олександрові Сушку, доктору філософських наук Євгену Бистрицькому, доктору історичних наук Сергієві Білоконю, члену-кореспонденту НАН України Ростиславу Радишевському, Фундації імені Івана Багряного, доктору філософії Михайлові Шалаті, головному редакторові видавництва «Либідь» пані Світлані Головко. Без їхньої неоціненної допомоги ця книга не побачила б світу.

«ТЕРАПЕВТИЧНИЙ ГУМОР — ЦЕ, МАБУТЬ, ЩОСЬ ІЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУШЕВНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНЦІВ, ДО ЯКОЇ ВОНИ ЗВЕРТАЮТЬСЯ НАВІТЬ У БЕЗНАДІЙНІ МИТІ ЖИТТЯ»

Отже, що це за журнал — «Лис Микита»? Іван Михайлович Дзюба розповідає, що цей часопис гумору й сатири виходив від 1948 року в Мюнхені, 1950-го — у Нью-Йорку під назвою «Лис», від 1951-го — в Детройті. «Назва часопису демонстративно промовиста, — пише Іван Михайлович, — Лис Микита — це персонаж однойменної знаменитої поеми Івана Франка, в якій використано й узагальнено мотиви світового «звіриного епосу», мандрівних фольклорних та літературних сюжетів, адаптованих до уявлень і побуту українського селянина та присмачених його почуттям гумору і тверезим глуздом, за яким вгадується не лише природна спостережливість, а й традиційна правова свідомість народу».

«Перше, мюнхенське число «Лиса Микити», — зазначає І. М. Дзюба, — яке вийшло 1948 року за тяжких і тривожних умов життя в казармах для «Ді Пі» (депортованих осіб), відкривалося девізом:

Так об землю лихом вдарте,

Хай врятує нас тут сміх!

«Лікувальна або підтримуюча дія сміху, — відзначає укладач, — терапевтичний гумор — це, мабуть, щось із національної душевної спадщини українців, до якої вони звертаються навіть у безнадійні миті життя. «Сміх крізь сльози», «загуслі в сміху сльози» — на ці й подібні метафори не раз натрапимо у поетів та прозаїків, гумористів еміграції (діаспори). А популярний у ті роки Іван Евентуальний (Анатоль Васильович Калиновський) маніфестував:

Уже забрала в нас Москва -

І Батьківщину, і права.

Живем, як бідні родичі,

Від хат зберігши лиш ключі.

І мовчимо. Але, але...

Не є ще нам так справді зле,

Коли серед терпінь усіх

Ми право маємо на сміх.

Особливої шани, на думку Івана Михайловича Дзюби, заслуговує зараз призабута, але винятково яскрава постать Едварда Козака — видатного графіка, карикатуриста, фейлетоніста, письменника-гумориста, організатора і головного редактора гумористично-сатиричних журналів у Львові (1924 — 1939 рр.), а потім на еміграції. Він був душею і творчим «мотором» «Лиса Микити» упродовж цих вкрай непростих для української діаспори десятиліть.

Краще один раз прочитати (або побачити карикатуру), аніж розлого теоретизувати, кажуть люди. Тому — лише кілька конкретних прикладів із «Лиса Микити». Ось — влучна (на величезний жаль — не пророча!) карикатура «Новорічна візія. 1948 рік. Нюрнберг». На лаві підсудних, у супроводі конвою — знамениті «достойники»: Сталін, Молотов, Берія, Хрущов, Вишинський, Громико, навіть Тіто й Димитров... Якби такий процес відбувся — уся світова історія була б геть інакшою...

А ось — влучні вислови із часопису «Міра дурноти»: «Бувають такі великі дурниці, що їх не в силі зробити один чоловік; до цього треба цілого народу». Або ж «Соціалізм в СРСР»: «Це перша стадія комунізму. В цій стадії селян тільки заганяють до колгоспу або везуть на крайню північ. Тих, хто цікавиться, що то за соціалізм, звідкіля він узявся і на бісового батька він здався, — розстрілюють».

Творчий колектив антології «Право на сміх» включив у це величезне, 400-сторінкове видання «альбомного» формату сотні фейлетонів, карикатур, гумористично-сатиричних дописів, вага й зміст яких виходять далеко за межі творчої історії «Лиса Микити» та інших блискучих зразків преси української діаспори. Це — читання дуже смішне й водночас гірке, сумне, філософське. Дякуємо за цю книгу й очікуємо другого тому Антології!