Паліндром української політики

Вмикаючи ввечері телевізор і переглядаючи канальний ряд, можна здивуватися, як багато зараз програм з політичною тематикою. Медійні рупори різних ідеологічних цінностей масово залучають людей до подій державного масштабу. Замість перегляду якогось пізнавального фільму українському телеглядачеві продають політичні баталії в черговому ток-шоу. Це призводить до того, що наш народ ідейно залучений до процесу призначення міністра або узгодження програми з МВФ. Хоч би як дивно це було, але такі політичні нюанси в інших державах не викликають належної суспільної реакції. У Швеції, Великый Британії або навіть Польщі ви не побачите масової політизації населення. Люди вважатимуть за краще ввечері почитати книжку або зайнятися своїми справами.

Ідея перегляду політичних баталій є вузькоспеціалізованою й профільною. Народ виходить з простих самоочевидних істин: «Я делегував політику свої повноваження. Нехай тепер виконує роботу без участі мого контролю». Адже в цьому й полягаэ сенс демократії. Усі ми виходимо з ідеї, що влада належить народу, у якого через певні обставини немає часу на управління державними процесами. Ми з вами ходимо на роботу, маємо різні хобі й нам просто ніколи займатися політикою. Саме тому ми делегуємо наші повноваження людині, яка це робитиме на професійному рівні. Вона володіє спеціальними знаннями, має представницький вигляд і головне - ми об’єднані з нею загальними інтересами, ми всі хочемо стабільного розвитку нашої держави. У таких умовах щоденний контроль за діями політиків буде просто не потрібен.

Українська реальність явно відрізняється від вищеописаної ідеалізованої моделі. Виходячи з під’їзду свого будинку, ми бачимо людину, котра роздає листівки з політичною агітацією. Сідаючи в автомобіль і вмикаючи радіо, ми чуємо чергове гасло від якогось парламентського завсідника. Стоячи в пробці, ми розглядаємо барвисту купу білбордів, на яких зображені все ті ж пройдисвіти з мандатом. Українці нікуди не можуть втекти від політики, вона їх щодня поглинає інформаційними хвилями. Найсмішніше, що наша політика не зводиться до якихось ідейних доктрин і не має ніякого набору ідеологем. Наша політика полягає в звичайному популізмі з немудрованими ідеями. Як казав чеський президент Вацлав Гавел: «З естетикою банальності». Достатньо лише напористо сказати, що ціни на газ необхідно знизити, й народ потягнеться до твоєї ідеї.

У країнах, де розвинений популізм, інтелектуальний бар’єр входу в політику значно нижчий. Наврядчи ми можемо собі уявити, що Ілля Ківа зміг би стати депутатом Палати Громад або того ж Риксдагу. Українська політика дарує йому таку можливість. Достатньо просто повторювати нехитрі тези, які викличуть теплу народну реакцію. Зовсім необов’язково пояснювати, яким чином ти збираєшся знижувати ціну на газ, важливо лише вкорінити ідею, що це можливо лише в разі твого обрання. Як казав Едвард Бернейз: «Народ любить, коли йому спрощують життя». Навіщо пояснювати, що таке «формула Штайнмайера», коли це можна охрестити словом «капітуляція». Адже так буде зрозуміліше народу...