Час «змінювати оптику»

Чи можна говорити про завершення Другої світової війни? Коли вона завершилася або має завершитися для України? Над цими питаннями та багатьма іншими розмірковували учасники онлайн-дискусії, яку організували Український інститут національної пам’яті та Інститут історії України Національної академії наук. Утім, назву дискусії, що транслювалася на сторінці УІНП у мережі Фейсбук, було анонсовано однозначно — «Незавершена Друга світова війна в наукових студіях та комеморації».

ДОСІ ТРИВАЮТЬ «ВІЙНИ ПАМ’ЯТІ»

Про незавершеність війни говорили всі її учасники — відомі українські історики, а також культуролог, директор УІНП Антон ДРОБОВИЧ. Двоє з них — професори Сергій Плохій та Сергій Єкельчик — перебували в США та Канаді, на Східному та Західному узбережжях американського континенту. Модератором дискусії виступив один із засновників науково-популярного ресурсу «Історична правда», автор і ведучий телевізійної програми «Розсекречена історія» Олександр Зінченко. Він нагадав: попри те, що Друга світова війна формально закінчилася 2 вересня 1945 року підписанням Акта про капітуляцію Японії, її політичні, економічні, культурні наслідки продовжують впливати на сучасне життя й відносини між країнами. Досі тривають і «війни пам’яті». З цим учасники конференції погоджувалися теж суголосно.

За словами директора УІНП Антона Дробовича, Друга світова завершилась лише де-юре, а де-факто — вона ще продовжується. «Це відголоски тієї війни, і люди готові воювати», — відзначив він. Його колега з Інституту історії України НАНУ Олександр ЛИСЕНКО заявив, що з Другою світовою нас пов’язують численні «сухожилля», що тягнуться в часі. Зокрема, він звертає увагу на зв’язок поколінь, людей, які боролися за незалежність України за часів національної революції 1917—1921 років і разом з представниками ОУН намагалися відродити Українську державу під час Другої світової. А потім продовжували боротьбу проти СРСР за кордоном або в підпіллі. Їхніми спадкоємцями стали дисиденти, яким-таки вдалося вибороти незалежність України. «Однак новий акт агресії Росії показує, що війна незавершена», — вважає О.Лисенко.

Цю думку ще рішучіше висловила інша учасниця дискусії — наукова співробітниця Інституту історії, письменниця Олена СТЯЖКІНА. «Доки Росія не розвалиться, як імперія, — вважає вона, — війна триватиме». Під час ключової дискусії відомий дослідник Голокосту Віталій НАХМАНОВИЧ приділив чималу увагу статті російського президента Володимира Путіна, яка з’явилася влітку цього року. В ній Путін намагається сконструювати російський міф про Другу світову війну, опираючись на рештки радянського міфу. В.Нахманович виділив три складові — намагання нав’язати колективному Заходу почуття провини, подяки СРСР за отриману перемогу, а також нагадування про спільну перемогу колишнім учасникам антигітлерівської коаліції. Все це спрямоване, на думку В.Нахмановича, на заперечення спільної провини двох диктаторів — Сталіна та Гітлера за розв’язування Другої світової війни. В цілому стаття Путіна, на думку Нахмановича, спрямована проти позиції країн Євросоюзу. І це є загрозою, а також спробою «цькування України».

Інший учасник дискусії — вже згаданий професор Олександр Лисенко в своїй доповіді «Занурення у війну»: стратегії осмислення подій Другої світової» виділяє найбільш поширені міфи радянсько-російської пропаганди: міф про радянське військове мистецтво, міф про всенародну війну, міфологізацію національно-визвольного руху в Україні. О.Лисенко вважає, що в цілому радянський міф залишився недоторканним. Він закликає «позбавитись кривих дзеркал» у баченні та висвітленні проблем Другої світової.

На історико-правовий аспект подій Другої світової війни та функціонування радянської карально-репресивної системи звертає увагу викладачка Воєнно-дипломатичної академії ім.Є.Березняка Тамара ВРОНСЬКА. Зокрема, на долю «маловідомих» жертв тоталітарних режимів — оточенців, громадян, які проживали на окупованій нацистами території, «ворогів народу». Вона стверджує, що «падіння Третього рейху не стало кінцем ери жахів» для українців. Адже більшість з них перебували на окупованих територіях, тож були змушені довгі роки вказувати в анкетах цю обставину і відчувати себе ураженими в правах. Довелося виправдовуватись й військовополоненим, багато людей було вислано та засуджено, і вони не могли повернутися додому ще довгі роки, навіть десятиліття. Дослідниця робить висновок, що для України війна продовжувалась і після закінчення, оскільки на її території тривала національно-визвольна боротьба, діяли позасудові органи та неправові акти.

На зв’язок сталінських репресій та Голодомору з Другою світовою звернув увагу Сергій ЄКЕЛЬЧИК, професор історії та славістики в Університеті Вікторії (Канада). Минулого року він видав книжку «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни». За його словами, саме через сталінські репресії Червона армія «мала неймовірну кількість перекинчиків». Навіть у 1945 році на Захід утекли дві тисячі радянських солдатів. На думку дослідника, нова традиція, що затвердилась в Україні — вшанування пам’яті жертв Голодомору на державному рівні, сприяє переосмисленню радянського минулого, зокрема й подій, пов’язаних із Другою світовою війною. Професор С.Єкельчик також зазначає, що запровадження святкування Дня пам’яті 8 травня, на противагу радянському Дню перемоги, є початком завершення Другої світової для України.

Дещо несподіваним був погляд на наслідки Другої світової війни в провідної наукової співробітниці Інституту історії НАН України Олени Стяжкіної, авторки книжки «Стигма окупації. Радянські жінки у самобаченні 1940-х років» та «Рокада: чотири нариси з історії Другої світової». Одним з таких наслідків вона вбачає корупцію, яка виникла в післявоєнному радянському суспільстві, коли умови життя були важкими, а кількість благ обмежена. Учасники дискусії також пригадали мародерство радянських воєначальників у Німеччині і навіть «наркомівські сто грамів», які поширили алкоголізм серед колишніх солдатів. Утім, думки тут розійшлися — частково це явище учасники дискусії схильні пояснювати посттравматичним синдромом.

Дещо ширший погляд на події та наслідки Другої світової запропонував професор Сергій ПЛОХІЙ, директор Українського інституту при Гарвардському університеті, автор багатьох книжок, зокрема, «Ялта. Ціна миру» та «Забуті покидьки Східного фронту». Він звернув увагу, що Друга світова відбувалася не лише в Європі, і для деяких країн вона з юридичної точки зору ще не завершилась — мирного договору досі немає між Японією та Росією як правонаступницею СРСР. Між ними триває територіальна суперечка щодо Південних Курил. Залишається й проблема таких виселених народів, як кримські татари. Взагалі, на думку Плохія, процес переосмислення наслідків Другої світової та звільнення від міфів лише розпочинається. Україна в цій війні була однією з найбільш постраждалих країн, втративши 16% населення. Вона не була самостійним суб’єктом у тих подіях, хоча й були спроби відродити її державність. Утім, сторони світового конфлікту неодноразово розігрували «українську карту», починаючи з подій, пов’язаних із розчленування Чехословаччини. Гітлер шантажував Сталіна створенням української держави в Західній Україні, підштовхуючи його до введення військ на територію Польщі, а Сталін використав «українську карту» для просування кордонів СРСР на захід. При цьому УРСР, незважаючи на членство в ООН, була маріонетковим утворенням, вважає Плохій.

ПОТРІБЕН КОНСЕНСУСНИЙ КРИТЕРІЙ

«Змінювати оптику» при погляді на події Другої світової закликав істориків та українське суспільство директор УІНП Антон Дробович. Як культуролог, він вбачає в діях Росії, яка й сьогодні проводить паради переможців, культ «Єросу війни», який має «замінити те, чого у них немає — прав людини». Саме через повагу до прав людини А.Дробович пропонує оцінювати події та наслідки Другої світової війни. На його думку, не можна говорити лише мовою ворожнечі, яка застилає очі. Війна — це завжди порушення прав людини, а Нюрнберзький процес був намаганням встановити справедливість. «Ми маємо нести правду, щоб запобігти іншим війнам», — каже директор УІНП.

На його думку, слід безжально казати правду про події та наслідки Другої світової, бо «немає нічого святого» — ані святих полководців, ані святих битв, ані святих героїв, зокрема й святих героїв національно-визвольних рухів. Бо якщо вони боролися за незалежність — це добре, а якщо порушували права людини, то «про це теж треба говорити». Така рішуча позиція А.Дробовича дещо збентежила ведучого Олександра Зінченка, який застеріг: завтра можуть з’явитися заголовки «У УІНП нічого святого немає!». Сама назва виступу Антона Дробовича «Токсичні пастки чорно-білих ілюзій» теж визвала зауваження деяких учасників дискусії. Один з них зауважив, що чорно-біла картина якраз і відповідає реаліям війни. І взагалі, звичайним людям історія нецікава, бо суспільству потрібен міф, і він у кожної сторони свій. Утім, А.Дробович не здавався. За його словами, не можна йти на компроміс, особливо коли це стосується прав людини. І слід визнати, що директор УІНП має рацію. Оскільки останнім часом українські історики захопилися руйнуванням чужих міфів та конструюванням своїх. При цьому дуже часто їм не вистачає універсального критерію, за допомогою якого можна було б безпомилково оцінювати події Другої світової та її наслідки, визначати значення та висновки для сучасності.

Такий критерій має бути консенсусним, прийнятим усім українським суспільством без розподілу на регіональні та національні відмінності, політичні погляди та вік. Він може сприяти консолідації українського суспільства, формуванню політичної нації та колективної історичної пам’яті. Концепція прав людини, без сумніву, й може стати таким універсальним критерієм.

КОРЕНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ — В ПЕРШІЙ

Взагалі Друга світова війна поставила набагато більше запитань, ніж дала відповідей. Не варто забувати, що своїм корінням вона сягає Першої світової, в результаті якої розпалися чотири імперії, але ті, що залишились, поділили світ на свою користь. При цьому навіть серед переможців виявились «скривджені» несправедливим, на їхню думку, новим розподілом світу. Це сприяло зародженню реваншизму та виникненню як мінімум трьох нових вогнищ світової війни. Так, ще 1935 року Італія розпочала війну в Африці, захопивши Абіссинію, а навесні 1939-го перенесла війну в Європу, захопивши Албанію, яка потім стала плацдармом для війни на Балканах. Військові авантюри Італії зумовили активний спротив Великої Британії.

1937 року інша країна-агресор — Японія напала на Китай, що спричинило конфлікти з СРСР та США і які переросли в глобальну війну в Тихоокеанському регіоні. В Європі в ролі головного агресора виступила нацистська Німеччина, до якої приєдналися численні союзники. Ці факти було підтверджено на Нюрнберзькому трибуналі, а також на судових процесах, де давали оцінку союзникам Німеччини з інших країн.

Зрозуміло, що серед них СРСР та його керівництва не було, але з часом «історична оптика» почала змінюватися, особливо після розпаду СРСР. Із кінця 80-х — початку 90-х років в українській, і не лише в українській, історіографії переважною стала концепція про двох диктаторів, Гітлера та Сталіна, які розв’язали Другу світову. Однак вона суперечить оцінкам та рішенням Нюрнберзького трибуналу, а такі події, як розчленування Чехословаччини за участі Німеччини, Польщі та Угорщини при потуранні Франції та Британії, фактично ігноруються і не вважаються дотичними до початку Другої світової війни. Хоча ці криваві події безпосередньо стосувалися, наприклад, українського Закарпаття. Не приділяється увага й перерозподілу кордонів у Європі за допомогою рішень так званих Віденських арбітражів або відвертого шантажу і ультиматумів з боку Німеччини та Польщі, як це було у випадках з Австрією та Литвою, а також з розчленуванням Румунії. Майже без уваги залишається хибна національна політика довоєнної Польщі, спрямована на асиміляцію нацменшин, які складали третину її населення, що й стало одною з причин національно-визвольної боротьби українців та загибелі цієї держави. Дивно, але й польська анексія українських земель у 1919—1923 роках досі не називається такою. Хоча ще Антанта 1919 року визначила східний кордон Польщі до лінії Керзона. Власне, Сталін, який відповів при нагоді на польську анексію радянською анексією, не захопив жодного польського населеного пункту, зупинившись на згаданій лінії Керзона. Хоча міг би взяти й Холмщину та інші землі. Чи було це початком Другої світової з боку СРСР — велике питання. Оскільки Червона армія втрутилася в події лише 17 вересня 1939 року, коли Польща як держава була вже розгромлена і фактично перестала існувати. До того ж ніхто Радянському Союзу за втручання в польські події та об’єднання українських земель війну не оголосив — ані Франція, ані Британія, ані сама Польща. Тому  не випадково виникає питання — чи можна розв’язати Другу світову війну, не перебуваючи в стані війни ані з ким? Чи це було щось інше?

Звісно, концепція про двох диктаторів дуже вигідна Польщі, яка бажає виглядати лише жертвою. Вигідна така точка зору й іншим найближчим європейським сусідам України, які вважають себе постраждалими від довоєнних і післявоєнних перерозподілів кордонів. Але чи відповідає це інтересам України, та й історичній істині, об’єктивному та незаангажованому погляду на Другу світову війну та її наслідки?

МИ ЛИШЕ НА САМОМУ ПОЧАТКУ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У цьому сенсі можна погодитись із учасниками дискусії, що лише на самому початку переосмислення Другої світової війни. Війни, яка дала потужний старт деколонізації, національно-визвольним рухам та руйнуванню імперій у всьому світі. І, з огляду на це, війна й досі триває. До речі, учасники дискусії про Другу світову жодного разу не згадали про гітлерівський план «Ост», який ясно відповідає на питання про причини та наслідки Другої світової війни. Тимчасом він переконливо свідчить про те, що до планів Гітлера входило знищення прибалтійських та слов’янських народів, заселення їхніх земель німецькими колоністами, утворення Великої Німеччини з кордонами до Волги і Уралу. Україна з її чорноземами та іншими природними ресурсами в цих планах посідала чільне місце. Власне Голокост, який під час війни проводили гітлерівці, був лише прелюдією або початком плану «Ост». І це докорінно змінює багато чого в оцінках Другої світової. Наскільки відомо, Гітлер не збирався знищувати французів або англійців, голландців або норвежців — принаймні таких даних немає, а от винищення та асиміляція українців до його найближчих планів входили. Тому він і не дозволив оунівцям відродити Українську державу та армію, почав проти них репресії. Отже, і характер війни з гітлерівською Німеччиною був зовсім іншим — українці боролися за власне фізичне виживання, і будь-яка форма колаборації була безперечним злочином перед власним народом. Можливо, й сама війна за врятування України та українців була таки вітчизняною. Цілком очевидно, що історія Другої світової з огляду на існування плану «Ост», який уже почали втілювати в життя під час гітлерівської окупації, ще чекає на своїх дослідників і має стати темою дискусій та конференцій. Без сумніву, роботи для істориків дуже багато!