Св.пам. Віра Миколенко (Присяжнюк) навіки з’єдналась на небесах зі своїм чоловіком майором УПА «Байдою»

«…Посіяла  дітям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала  стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити

І тихо пішла  за межу…»

Далеко-далеко, за тисячі миль від буйного колосся житніх полів та зелених споришових стежин українського Поділля, там, за океаном,  на землі Північної Америки у Воррені (стейт Мічіґан, ЗСА), перейшла у Божу Вічність 20 вересня 2020 року Віра Миколенко (з дому - Присяжнюк) -  вірна дружина й незамінна подруга героїчного життя майора УПА «Байди»-Миколенка (правдиве прізвище, ім’я та по-батькові - Савченко Микола Лаврінович), - полтавця з походження,  який упокоївся на північноамериканських теренах понад чотири десятиліття тому, 1 січня 1979 року, знайшовши свій останній спочинок на ділянці витязів УПА цвинтаря Саут Бавнд Брук, що у стейті Ню Джерзі.

Колись я вів періодичну переписку зі св.пам. пані Вірою, час від часу отримуючи від неї ретельно виписані її рукою листи та вітальні картки, що надходили мені звичайною поштою у Лохвицю з її помешкання у Воррені при вулиці Волкер 27928.  В одній зі своїх записок понад 12-річної давнини, а саме - від 24 травня 2008 року, яку мені випадково вдалося віднайти, - пані Віра Миколенко писала до мене:  «..В міжчасі др.Потічний зателефонував і я була в контакті з ним. Все, що я могла зібрати про мого чоловіка, я переслала йому, включно зі знимками. Думаю, що Ви все дістали. Якщо щось незрозуміло, - прошу написати. Моя сусідка Анна Біґун, дістала від Вас листа, її чоловік Осип Бігун (також був в УПА) помер минулого року. Мого чоловіка сестри син жив у Березовій Луці, він лікар…. Я дуже Вам вдячна за Вашу працю і зацікавлення У.П.А. – З глибокою пошаною, (-) Віра Миколенко…».  Також я щойно знайшов у своєму хатньому архіві серед інших листів також й згадану св.пам.пані Вірою стосовну записку від знаменитого професора Мак-Мастерського університету (Канада), професора політології Українського Вільного Університету (Мюнхен),  Петра-Йосифа Потічного, цього активного діяча української діяспори, видатного дослідника історії, який 17 грудня 2007 року, писав до мене «… Пересилаю Вам список про май. Петра Миколенка (Миколу Савченка) «Байду», які я скопіював для можливого використання у книзі про нього. Це лишень частина матеріалу. Наприклад, його листування з кол. вояками УПА, які прибули Рейдом в Західну Європу дуже велике, і тому я вибрав лишень деякі зразки цього листування. Усі матеріали походять з The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgensy and Counter- Insurgensy in Ukraine, Thomas Fisher Rare Book Library, (частина Robars Library), University of Toronto.   - Це офіційна назва «Літопису УПА», бо університет не дає офіційного приміщення для організацій, які не пов’язані з університетом…». - «…Хочу повідомити Вас, що я контакті з пані Вірою Миколенко, яка живе не дуже далеко від мене, в Детройті, штат Мішіґан, США. Вона також сказала мені, що Ви в контакті з нею і просите матеріали для публікації книги… В нас також нічого немає про молодшого брата Миколи Савченка, який загинув в УПА. Про нього також треба згадати. Ще від живого «Байди» я чув, що свого часу він отримав одинокого листа від свойого батька з СРСР, в якому той назвав його героєм. Пані Миколенко не знає чи цей лист знаходиться між паперами покійного мужа, які переховуються в неї. В нас в архіві його, на жаль, немає. Цікаво було б довідатися, як для участі «Байди» В УПА ставилася і досі ставиться його рідня в Україні… З глибокою пошаною. – П.Й.П.».

Миколенко (з дому Присяжнюк), св.пам.Віра - дружина майора УПА Байди, - світлина 2016-го року

…Сумну звістку про відхід у Вічність своєї матері Віри Миколенко (Присяжнюк) відразу повідомила мені 23 вересня ц.р. її донька Марія, подавши скупі біографічні інформації про її Покійну Матір. - Св.пам. Віра Миколенко народилася 24-го червня 1926-го року в родині Марії і Федора Присяжнюка. У повоєнні роки в Західній Европі вона вийшла заміж за Петра Миколенка (майора УПА «Байду»), який був командиром сотні «Східняки»,  заступником командира ТВ-26 «Лемко», командиром 2-го Перемиського куреня УПА, а на еміґрації - заступником керівника Місії УПА. Пані Віра брала участь разом зі своїм чоловіком майже у всіх його заходах з рамени УПА та УГВР на чужині. – Відомо також, що ще у 1948 році Петро Миколенко (Савченко) Старшинським збором був обраний командиром частин УПА, що рейдували на Захід, був також членом Закордонного Представництва УГВР у 1948-1950 роках. Згодом пан Петро був підвищений ЗП УГВР до ранґи майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року. Він з родиною еміґрував до США у 1950 році, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко (називав себе саме так, аби не постраждала родина в Україні) став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою. В 1973 році виявив себе з-поміж ініціяторів створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником.

Байда - псевдо майора УПА Петра Миколенка (Миколи Савченка)

Подружжя Миколенків (Савченків) Віра й Петро прожили в США свого життя. В США вони виховала двох дітей -  Марусю і Ореста, обоє були активними в життя української громади. В одному зі своїх інтерв’ю св.пам. пані Віра Миколенко говорила: «…Ми боялися, що нам відмовлять у дозволі на виїзд до Америки. Бо коли чоловік проходив співбесіду з представниками американської розвідки, від хвилювання забув своє вигадане ім’я. Це здавалося підозрілим. Але вони добре знали, хто він був, і трактували його як офіцера. Діти командира «Байди» Маруся й Орест дізналися справжнє ім’я та прізвище батька вже дорослими…».  Маруся Миколенко, донька курінного «Байди» – Миколи Савченка, яка натепер замешкала у Ню Йорку, також пригадувала, що її батько дійсно остерігався, щоб його насильно не повернули до СССР. Він не хотів зашкодити своїй родині на Полтавщині. Тож вирішив залишитися вигаданим Петром Миколенком… – Восени 1947 року тато, - говорила пані Маруся, - опинився в Західній Німеччині. Спершу в таборі для інтернованих вояків у Деґендорфі, потім – у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі, –– 1949-го одружився з моєю мамою – Вірою Присяжнюк, оселилися в Мюнхені. Голова проводу Закордонни Частин ОУН Степан Бандера хотів, щоб усі вояки УПА, які прибули на Захід, підпорядковувалися йому. Тато ж ніколи не був членом ОУН. За поглядами він був дуже ліберальним чоловіком, радше - соціал-демократом. Тому вважав, що УПА повинна бути позапартійною, бо інакше нема демократії. Дуже скоро вони з Бандерою посварилися. 1950-го тато з мамою подалися до США. Осіли в Детройті, тато вступив до університету Вейн-Стейт. Потім влаштувався інженером в компанію General Motors. Працював там майже 20 років. Запатентував три винаходи з інноваційних способів виробництва автозапчастин. Любив свою роботу. Пройшов усі щаблі кар’єри в компанії, став проєктним інженером. Претендував на вищу менеджерську посаду. Але йому сказали, що нічого не вийде через акцент у мові. У 41 рік тато мав перший інфаркт, а через кілька місяців – нервовий зрив. Відтоді більше ніколи вже не мав того ентузіазму, енергії та впевненості в собі. У нас часто гостювали колишні повстанці. Тато ініціював заснування комбатантської організації в Детройті, очолював Об’єднання колишніх вояків УПА в США. Розробляв великі питальники для вояків УПА, щоб записати їхні спогади. Брав участь у підготовці до друку перших двох частин «Літопису УПА». Допомагав нам із молодшим братом Орестом робити домашні завдання, говорив із нами про політику, історію. Розповідав, як його батьки виступали проти колективізації і їх розкуркулили. Як потім голодували. На Полтавщині жили татові батьки й сестра Марія. Зв’язків ми не підтримували – боялися, щоб їх не репресували. Зараз я листуюся з сином Марії, він працює лікарем. Улітку наша сім’я часто відпочивала в українській оселі «Діброва» неподалік Детройта. Тато доглядав за вуликами, грав у шахи. Мама живе в Детройті, але досі проводить тут літо в затишному будиночку. А я з 2013 року організовую музичний гурток «Мелодія»….».

Подружжя Миколенків - повоєнна світлина із хатнього архіву родини

Св.пам. пані Віра Миколенко писала, що вона народилась 24. червня 1926 року в селі Корниця, Ляховицький район Шепетівської округи. Тепер то є Хмельницька область, Ізяславський район село Корниця. Батько Федір Присяжнюк був вдівець і мав три доньки, одружилися з Марією Гаврилюк. Батько і мама тяжко працювали під час НЕП-у, «доробилися», що під час колективізації їх... розкуркулили. В 1933 р.  батько помер на запалення мозку. Мій вуйко Панас Гаврилюк забрав мене і маму до себе у село Двірець, бо побачив, що в нашій хаті нічого не було, все комуністи забрали... Коли прийшли німці, мій вуйко, що жив в Ізяславі, забрав мене до себе, щоб охоронити мене від вивозу до Німеччини, але те не допомогло, бо під час відступу німці забирали людей із Ізяслава до Німеччини.  Ми опинились спочатку в Австрії, а як прийшли американці, - тоді переїхали до Мюнхену.  З моїм чоловіком я познайомилась влітку 1948 року в Мюнхені, одружились ми в 1949 роцію Як мене пізніше запитав УПівець Осип Бігун, псевдо «Гордій», наш спонсор від’їзду до Америки і наш сусід у місті Воррен, як все відбулося, то я відповіла, що я залюбилась в нього... поки ще не зустріла, бо все приходили УПісти з Західної України, але не було жодного зі Східної. І як мені сказали УПісти, що мешкали в тому будинку, де мешкала і я, що приїжджає УПіст зі Східної України та ще й великий командир, то я була на «сьомому небі». – В 1951 році ми приїхали з донею Марією до Америки (Детройт). Початки були дуже тяжкі, - тяжко було знайти працю й квартиру. Спочатку чоловік працював на фабриці, пізніше – креслярем, як рівно ж зачав вечорами ходити на курси англійської мови.  Під час побуту у Реґенсбурзі чоловік вчився в Української Технологічному Інституті (УТГІ), який був визнаний американцями. Він згодом, у 1954 році, вступив ще до Вейн стейт університету, йому признали 68 кредитів, бо в Реґенсбурзі, в тамтешньому УТГІ, він студіював на цивільного інженера-будівельника, а у Вейн університеті чоловік перейшов навчатись на механічний факультет, у 1960-ому він його закінчує й отримує відповідний диплом. В 1960 році Петро дістав працю в General Technical Center.    В 1962 році ми купили хату у Воррені (2½ милі від праці чоловіка). 13 квітня 1962 року мій чоловік Петро дістав удар серця і був у лікарні 6 тижнів (на той час  так довго тримали). Як рівно ж почав мати клопіт (ниркове каміння). На його праці були дуже добрі відносини, його цінили. Як він зачав працювати, то за півроку дістав підвищення (зазвичай, таке давали тільки за рік). Під час хвороби до нього дуже добре ставились, як морально, так матеріально. В 1979 році першого січня Петро вмирає на удар серця. 2 січня  відправив службу… греко-католицький священик Берднар Панчук, в середу, 3 січня, була відправлена панахида в церкві св.Покрови (православна церква). Тіло перевезли до Бавнд-Бруку (стейт Ню Джерзі), там і поховали.  Похорон відправляв отець доктор Симон Гаюк, якого я знала ще з Ізяслава, він був парохом там під час німецької окупації, отець походив із Крем’янця на Волині.  - Для мене і моїх дітей  це була велика втрата. Петро був дуже доброю людиною, надзвичайним батьком, назамінним чоловіком. Жили ми разом 30 років… Я живу далі в тій самій хаті…   ...Смерть мого чоловіка була страшною, найгірше було під час свят, бо я не могла дочекатись, коли ці свята вже перейдуть. Минуло 18 років, щоб я була нарешті трохи спокійніша після свят. Мої діти обоє закінчили університети. Син з дружиною і їхнім сином Лукою (14 років) живуть в Анн Арбор, за 60 миль від мене. Донька живе у місті Ню Йорк. Як мій чоловік ще жив, я не працювала. Після його смерти я почала працювати учителькою в суботній школі при парафії св.Покрови, опісля була нянею 5 років у Інни і Юрка Ласок, доглядала їхню доню Таню, а тепер час від часу – за їхніми внуками (діти Зіни, доні Інни і Юрка). Вони для мене, як рідні, як син говорить... Батьки мого чоловіка обоє повдовіли, матір мого чоловіка вовк задушив, а батькова жінка померла й лишила двох синів – Івана і Сергія. Вони одружилися  і мали ще трьох дітей – Миколу, 1921 року народження, Марію, 1923 року народження і Олексія, 1925 року народженя. Сергій пропав безвісти під час Другої світової війни, Іван опинився на Далекому Сході, не знаю, що він там робив, Олексій – був в УПА і згинув.  Ми зачали переписуватись з батьками чоловіка у 1957 році і в одному листі батько написав: «Сину, я тішусь, що ти – герой». Сина Івана викликали до Москви в НКВД і допитували його за братів. Сказали, що брати були в УПА, і один з братів живий, а коли Іван по дорозі додому відвідав своїх батьків, то сварився з ними, мовляв, чому його брати Микола і Олексій не пішли в червону партизанку. Сестра Марія з чоловіком мала двох синів – Олексія і Михайла. Олексій зі своєю дружиною жив у Березовій Луці, є лікарем, а вона – вчителька, мають двох дітей. Михайло є механіком і також має дітей. Я з ними переписуюсь.  Моя мама померла в 1947 році, не знаючи, чи я є жива. Мої півсестри вже не  живіть, вони від мене набагато старші, де їхні діти – я не знаю, втратила зв’язок...».

Св.пам. Миколенко Віра, світллина 2018-року

Донька Марія  час від часу писала вірші  в англійській мові, я запитала її: «Чому ти не пишеш в українській!?». І як от помер Петро, то вона написала цього вірша, мовляв, маєш, мамо, це в українській мові:

«Ти прийдеш не запрошена,

Без слів, без попереджень,

З безмежжя тихої, холодної ночі –

І з сонцем ходила по землі

*

Лагідно цілувала, уста, очі –

І в тій жахливій, вічній тишині,

Безслівно щезло лице

З виду землі»

М.М., -  1/5/79  

...Св.пам. пані Віра Миколенко деякий час була вчителькою в Рідній школі імені Лесі Українки, любила літературу, поезію й оперу, завжди була зацікавлена сучасними подіями на Україні. Колишні її учні , напевно, ще згадують її як мудру  вчительку, яка відкривала дітям невичерпну силу знань та впевнено вела за руку кожного свого учня до незнаного світу пізнання солов’їної української мови та героїчно-трагічної історії нашого народу. - Пані також Віра брала участь в діяльності  Детройтського Комітету Оборони Українських Політв’язнів. Останнім часом вже довгі роки Віра проводила ціле літо в Українській Оселі «Діброва» коло Брайтону, де всі знали про її довгі проходи по «Діброві»,  під час яких навіть донька Марія за нею ледве встигала йти. - «…Вона була улюбленою адоптованою Бабою родини Ласків. – Лишила по собі доньку Марусю, сина Ореста, внука Луку, невістку Ненсі і адоптовану родину Ласків, як також кузинів в Америці і в Україні. Ми пам’ятатимемо її гострий інтелект, її гумор і її тепле серце. – Царство Небесне і Вічна їй Пам’ять! -  Похорон відбудеться в четвер, 24-того вересня на південній галявині біля   Української Православної Церкви Святої Покрови на 21931 Evergreen Road, Southfield, Michigan. Візитація почнеться у 10-тій ранку а похорон буде в 11-тій ранку. Замість квітів родина просить пожертвувати в її пам’ять на UCARE (доброчинна організація допомоги сиротам в Україні), на парафію Святої Покрови, на Літопис УПА або на Американську Асоціяцію Проти Рака.…», - повідомляла мені донька покійної пані Віри - Марія Миколенко.

У своїй скорботі українські патріоти з Полтавщини низько схиляють голову та молються за упокій душі св.пам. Віри Миколенко (Присяжнюк), вірної дружини полтавця з походження майора УПА Байди-Миколенка. - Ми засилаємо за океан найщиріші свої співчуття  та висловлюємо сум з приводу непоправної втрати дітям, онукові, всі рідним і близьким Покійної. - Вічна та світла їй Пам’ять.

…Смерть завжди трагічна, підступна й несподівана. - Особливо для родини, що втратила турботливу маму й бабусю. Важко повірити рідним, що ніколи вони вже не почують мудрого слова, не побачать щирої посмішки  пані Віри, яка була завжди, як мені здалося, дивлячись на світлини з нею, - з  якимось глибинним смутком в очах та, мабуть, з постійною пригадкою про свого коханого чоловіка Петра, з яким вона тепер з’єдналася навіки  на небесах...

А мені ж чомусь пригадалися римовані рядки, складені по мотивах одного з віршів іншого незабутнього полтавця Василя Симоненка, які могли б у нашому випадку звучати приблизно так:

…Її думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
її пристрасть і гнів,
її  радощі й муки,
що, вмираючи,
вона віддала для живих…

Тож давайте всі ми, українці та українки, як за океаном, так і в материковій Україні, на Полтавщині й Поділлі, згадаємо добрим словом світлу українку - дружину, матір й бабусю св.пам. Віру Миколенко (з дому – Присяжнюк) та пом’янімо її своєю щирою молитвою….

Олександр Панченко, - місто Лохвиця Полтавської області