Дискусія

Газета «День» продовжує публікувати конструктивні думки української молоді, яка навчається за кордоном, щодо України в Європі та Європи в Україні.

Дискусію, нагадаємо, розпочала Ярослава Франческа Барб’єрі — студентка Римського університету «Ла Сап’єнца» («День» № 225-226 від 9-10 грудня 2011 року), до неї долучилися учасники Літньої школи журналістики «Дня» («День» № 240-241 від 30-31 грудня 2011 року). А минулого тижня високий інтелектуальний градус спілкування підтримали молоді українці, які навчаються в США, Норвегії та Франції. Цього разу, розширюючи географію, ми подаємо думки студентів, які нині навчаються в Голландії.

Слід зауважити, що наші співрозмовники подають справді конструктивні пропозиції, тепер залишилося тільки знайти здорові сили в суспільстві, які могли б їх утілити. Таким чином, учасники нашої дискусії своїм баченням та ідеями допомагають Україні стати частиною світових інтелектуальних трендів.

Ярослав ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, студент Міжнародного університету Радбауду, Наймеген, Нідерланди:

— Вітаю газету «День»!

Найперше хочу подякувати вам за те, що ви запропонували таку важливу тему для привселюдного обговорення.

І мене конче хвилюють проблеми українського суспільства, з якими ми стикнулися останнім часом.

На мій превеликий жаль, наша держава далека навіть від розуміння самого поняття «інтеграція». Ми не інтегруємося, ми граємося в політичну гру, бо інтегрування несе зовсім інше значення. Сама зміна стратегії розвитку держави й є інтеграційним дійством.

Що саме наша країна може запропонувати Європейському співтовариству? Саме про це треба дискутувати.

Ви пишете: «Для наближення до Європи Україні потрібні передусім енергійні зусилля в цьому напрямі молодих, прогресивних і розумних». І ставите питання: «Що стоїть на заваді, окрім чинників власне політичних?». На мій погляд, це взаємозалежні речі. Невже ви гадаєте, що рівень життя, який склався в європейських державах, насамперед було зумовлено енергійними зусиллями молодих, прогресивних і розумних людей? Як на мене, Україна має вдосталь якісних інтелектуальних ресурсів для початку переговорів. Але яка з цього користь, коли чинна влада перебуває в руках декількох осіб, інтереси яких не збігаються з діяннями цих енергійних і молодих людей? Отже, на заваді стоїть влада, але не в розумінні держави, а в розумінні того, хто цю владу тримає. Як донести до цієї влади, що саме необхідно робити?

На жаль, запитань значно більше, ніж відповідей. Я пропоную створити незалежну громадську спільноту за підтримки мас-медіа і національних корпорацій та організацій, метою якої стане впровадження та створення альтернативних планів розвитку держави на початку ХХІ сторіччя; долучити до цього руху людей різноманітних напрямів: від інженерів до політологів і економістів. І, використовуючи знання кожного з індивідуумів, будувати новітню політичну й економічну стратегії держави. Постійна підтримка мас-медіа і звіт про успіхи в корпоративному секторі належним чином повинні сприяти підвищенню публічного інтересу до дискусії з боку свідомих українців. Потім, використовуючи цю підтримку, створити міцну партійну спільноту й намагатися впроваджувати ідеї, які були б успішними на політичному рівні. Цей опис дуже схематичний, але можливий для реалізації, оскільки не потребує значних фінансових ресурсів, а також постійних наочних зустрічей. Так я вбачаю можливий розвиток нашої держави.

Андрій МІРОШНИЧЕНКО, Бергенський університет (Норвегія), Університет Палермо (Італія), Університет Радбауд (Нідерланди). Спеціальність — «Системна динаміка»:

— «Дискусії — це голландський жанр» — ось перше, що я почув на заняттях в Нідерландах. І це підтверджується всюди: в університеті, парламенті, на вулиці. «Ми — маленька країна, й мало хто береться вчити нашу мову, тому ми вивчаємо інші», — сказав мені в літаку, коли ми летіли з Києва, мій попутник Альберт, який володіє, окрім голландської, англійською, італійською, французькою та староісландською мовами. Але більше вразила мене розповідь про те, як він виховував свого сина- аутиста.

«Він навчив мене дивитися на світ по-новому. Ми гуляємо вулицею, й раптом він зупиняється перед залізничним переїздом і спиняє на ньому погляд. Люди, поїзди, автомобілі — просто проходять і проїжджають повз. Мій же син стоїть день і зосереджено спостерігає за всім. Звичайна, здавалося б річ, викликала у нього захоплення, й він не сходив з місця, поки не роздивиться предмет в усіх подробицях. І так було з усім. У школі для дітей з особливими потребами йому сказали, що англійську вчити йому не варто, бо він — «спеціальний». Я сам взявся за нього, і зараз — у свої вісімнадцять — він на музичному фестивалі в Угорщині. Тепер він володіє англійською, сам бронює собі квитки на літак, сам обирає, куди і коли йому їхати».

Ця історія вразила мене й нагадала Україну. Ми теж багато в чому видаємося ось таким «аутом», який і сам про себе не дуже високої думки, й інші вважають, що доля його безталанна. Але як і у випадку з цим маленьким голландцем, ми можемо обернути те, що здається вадами, на переваги.

Наші наукові школи варяться у своєму мовному й концептуальному соку — й ніхто за межами нашої «культурної діжки» про них не знає. Рецепт, як із сицилійським вином, — закоркуйте в пляшки — перекладіть англійською мовою — і надсилайте на закордонний ринок. У них є брак наших ідей, розробок. А для цього потрібно взятись самим і вчити-вчити-вчити інші мови, перш за все — англійську.

А вже таким чином можна привернути увагу й іноземних студентів та заохотити їх їхати до нас — вчити те, про що вони раніше тільки в книжках могли прочитати! Або навіть і в книжках не могли.

Якщо хочеш, щоб тебе цінували, — вияви зацікавлення до іншого. І створи можливість — платформу, на якій обмін досвідом, культурою буде можливим. За радянських часів були фестивалі молоді. Для багатьох це була єдина змога долучитися до інакшого. У наш час можна почати з підсилення інтеграції між університетами. Я — студент програми ЕразмусМундус, яку фінансує європейська спільнота задля популяризації європейської культури, науки, свідомості. Ми можемо й маємо підключатись до їхньої ініціативи, але можемо й маємо розпочинати свої. Ідея, яка лежить на поверхні, — зобов’язати студентів-очників мінімум один семестр проводити в іншому університеті України з аналогічної спеціальності. Ось ще один рецепт. Інгредієнти? Спрощення бюрократичних процедур у вишах, надання невеличких стипендій під час цих виїзних семестрів. Вигоди? Вільний рух ідей, людей, знань. Це підтримає наші наукові школи й допоможе студентам ліпше підготуватися для можливого стажування за кордоном, а вишам — до прийому іноземців у нас.

Ось вам втілення «європейського» принципу вільного руху ідей, людей і грошей на практиці в нашій країні з урахуванням наших інтересів і якісного запозичення досвіду. Тут, у Європі, все теж не так просто: ситість зменшує політичну активність. Увагу до будь-чого, крім, хоч як це дивно, «хати скраю». Бюрократія є й придавлює на всіх рівнях. Стипендії затримують, реєстрації не дають і т.д.

Важливо, як Альберт, повірити у свою дитину — у свою Україну — й допомогти їй розвинутись такою, якою вона може бути, не оглядаючись на «здоровіших» дітей, не обмежуючи фантазій і докладаючи наших зусиль і знання до опанування разом шляху з «аутизму» до свого місця у світі.