Не в народі і історії справа

Стаття Володимира Путіна про єдність народів за великим рахунком зовсім не про це. Вся ця псевдоісторична, лінгвістична і інша мішура покликані прикрити в той же час досить відверті претензії на українські території і, якщо вийде, то на Україну в цілому.

Не будемо звертатися до Збігнєва Бжезинського і його висновку про те, що без України російська імперія неможлива. З філософської та ідеологічної точки зору це дійсно так. Однак для Путіна, його оточення і в цілому для російської еліти набагато істотніше практичні питання, пов'язані, за їхніми уявленнями, з тим, що наша країна є окремою державою і зовсім не жадає знову стати частиною російського світу.

Почнемо з фактора геостратегічного. Звернемо увагу на важливий епізод осені 1941 року. Німецька армія стрімко наступає в напрямку Москви, а на її правому фланзі залишаються Київ і Одеса – міста, що борються. Ми зараз знаємо, що стан СРСР і його армії був близьким до катастрофічного, а для вермахту все виглядало зовсім інакше. Генерали і фельдмаршали дуже побоювалися флангового удару і були змушені на деякий час зупинити наступ на Москву і повернути два танкові корпуси на Київ і тим самим не тільки вирівняти лінію фронту, але допомогти прорватися в південні райони України і Крим.

В результаті наступ на Москву провалився, бо час було згаяно. Звідси випливає важливий висновок, який не дає спати спокійно російським генералам і політикам. Україна в військово-стратегічному відношенні дуже важлива. Недарма Путін розлого міркував про підльотний час натівських ракет, якщо у Альянсу з'являться бази під Харковом або біля Дніпра (за Путіним - Дніпропетровська). Йому б пояснили, що у НАТО баз бути не може за визначенням, але страх досить вірний. Тільки ракети будуть не міфічні натівські, а саме власного українського виробництва.

Лякає Путіна і його військове оточення не агресивний блок НАТО, а переозброєння української армії, що посилюється, покращення її боєздатності і можливість відбити російське вторгнення з максимальним збитком для агресора.

Сюди ж слід віднести і фактор Чорного моря. Навіть захопивши український Крим, Росія не зуміла перетворити його в російське озеро - вікова мрія царів і генеральних секретарів. Більш того, закріпитися в західній частині Чорного моря також не вдалося, а постійна присутність кораблів країн НАТО і їх часті візити в українські та грузинські порти істотно звужують можливості і так не дуже сильного Чорноморського флоту.

Досить поглянути на мапу, щоб зрозуміти, яка велика частина південних територій Росії досить вразлива саме з боку Чорного моря. Тому головний біль у російських генералів разом з адміралами від усього цього ніяк не проходить.

Наступний фактор - політичний. Україна ще з 2004 року стала початком постійних політичних поразок Росії на пострадянському просторі. У Москві їх називають кольоровими революціями, тепер вони перейшли в електоральні від Вірменії до Молдови. Більш того, пряма агресія у вигляді захоплення Криму і на Донбасі анітрохи не наблизила виконання плану по ліквідації української державності або перетворення її в бутафорську по типу УРСР. Йому недостатньо перетворити Україну в проросійську державу, необхідно поглинання, тому що УРСР в певний момент стала Україною. Ось цього він категорично не хоче.

Всі сентенції про один народ і спільне коріння не просто балачки, а цілком конкретні територіальні претензії. До них же відносяться і так звані подарунки російського народу. Його приклад з висловлюваннями Анатолія Собчака, судячи з усього, стосувалися Криму. Однак тут Путін аюо той, хто писав йому статтю, є дані, що це Олексій Чеснаков, діяч, близький до Владислава Суркова, забили інформаційний гол у власні ворота.

Якщо повертатися до кордонів республік в 1922 році напередодні утворення СРСР, то значна частина території Росії має бути українською. Зокрема, Таганрог і прилеглі території. Так, Крим тоді не входив в Україну, але щодо значної частини Ростовської області можна поговорити. Навряд чи хтось взагалі думав про це, пропонуючи Путіну подібні міркування. Взагалі розмови про історичні межі річ обосічна і відновлення, вибачте на слов,і подібної справедливості зазвичай дуже погано закінчується.

Нагадаємо шанувальникам історії в Москві, чим закінчився аншлюс Австрії і міркування про єдність німецького народу в Судетах і Данцигу (тепер Гданськ). Значну частину території, де жили німці, Німеччина втратила. Її приклад іншим наука.

Третій фактор. Час появи статті. На її написання начебто пішло 12 днів. Для того, щоб переписати радянські підручники, не всі, а тільки зі сталінських часів і далі, стільки часу не потрібно. Двох днів досить. Ні, чогось чекали.

Як видається, стаття з'явилася буквально під час зустрічі Володимира Зеленського та Ангели Меркель. Однак, це момент тактичний, а стратегічний - це візит українського президента до США.

Американського президента таким чином попереджають, щоб він не давав обіцянки безумовної підтримки України, в першу чергу, в області безпеки і поставок зброї.

Росія вважає цю територію своєю і від цього не відступить. Аж до застосування військової сили. «І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії. А тим, хто зробить таку спробу, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну». Це не Києву сказано, а Вашингтону.

Не допустять, але як? Тільки одним способом - агресією і завоюванням. І американців про це попереджають. Москва готується до нової війни за Україну. Ставки не просто підвищуються, вони доводяться до рівня, коли західні демократії повинні відступити.

Так діяв Гітлер, погрожуючи розпочати війну восени 1938 року, хоча не мав в той момент ні сил, ні можливостей для цього. Проте, йому вдалося виробити в тодішніх правителів Франції і Великобританії мюнхенський синдром. І розмови на Заході про політику Putinversteher - розуміння Путіна, роздуваються відвертою і підгодованою російською агентурою або корисними ідіотами, що мають відношення до тієї ж серії.

Сталін вважав США і їх армію слабкими. Для нього була відкриттям рішучість США, Великобританії і Франції захищати Берлін в червні 1948 року. Він не вірив, що у них вийде, але змушений був відступити.

Другий урок радянська номенклатура отримала в жовтні 1962 року, розв'язавши Карибську кризу. Микита Хрущов після зустрічі у Відні вважав молодого в порівнянні з ним президента Джона Кеннеді слабким. І послав війська і ракети на Кубу. Світ опинився на межі ядерної війни, але схибив не американський президент, а радянський лідер.

Парадокс Гегеля - історія вчить, що нічому не вчить. Путін виявився поганим учнем, його історія нічого не навчила. Він порахував Байдена слабким, тому що той зустрівся з ним в Женеві. Застереження американського президента він всерйоз не сприйняв. Навпаки, вважав за можливе підвищувати ставки і випробувати американське терпіння кібератаками.

Байден у телефонній розмові пред'явив Путіну ультиматум і пригрозив серйозною відповіддю на кібератаки. У Москві відповіли статтею про Україну, повною загроз.

Якщо Байден, як і Кеннеді, не схибить, що дуже ймовірно, то, що залишиться Путіну? Відповідь отримаємо в кінці липня або на початку серпня.