Диктатори не зупиняться...

Останнім часом так багато говорять про новий наступ Росії, що коли реально настане час кричати «вовки», увага й готовність можуть бути приспані, чим у будь-який момент скористається ворог, щоб ударити з новою силою. Втім, українці непогано знають байки, а тим паче мають великий досвід ведення війни з підступним і сильним ворогом. Тому намагаються сприймати реальність адекватно, зберігаючи стресостійкість і готуючись до найгіршого.    

А найгірше це те, що Кремль роками готується до великої війни за відновлення колишньої імперії та жорсткого протистояння з Заходом. Проводячи постійні військові навчання, роблячи постійні мілітаристські заяви про штучність Української держави і «адин» народ, куди включають українців, білорусів та росіян, хитаючи постійно євроатлантичну спільноту зсередини, Москва привчає всіх, що коли нам не вдасться вирішити свої зовнішньополітичні завдання шляхом нового розподілу світу, велика війна неминуча.

Передусім у біноклі неоімперського ока розташовуються Україна та Білорусь. Перша завжди показувала зуби: як у історичному минулому, так і в новітньому періоді з розпадом Радянського Союзу. Особливо після помаранчевих подій 2004 року: в період Ющенка Україна мала шанс вирватися з геополітичних лещат Росії, однак постійні внутрішні чвари і неготовність Німеччини і Франції надати Києву ПДЧ щодо вступу в НАТО 2008-го, не дало можливість це зробити. Тому до влади прийшов проросійський Янукович, під час президентства якого російські громадяни фактично інкорпорувалися в українські державні структури, що закінчилося Євромайданом і розстрілами людей у центрі української столиці, а далі втечею й евакуацією росіянами Януковича. Слідом розпочалася операція Москви проти України в 2014-му, яка закінчилася окупацією Криму й окремих районів Донецької та Луганської областей. Війна триває досі.

Друга майже не пручалася Росії, за винятком початку 1990-х, коли Білорусь мала шанс піти власним демократичним шляхом. Але тривало це недовго, бо того ж 1994-го до влади в Білорусі за підтримки Росії (як і Кучма в Україні) прийшов Лукашенко, який усіма правдами і неправдами вчепився у владу і не відпускає її 28-й рік поспіль. Державна любов між Росією і Білоруссю почалася ще за часів Єльцина, коли підписали договір про так звану Союзну державу. Тоді поруч із хворим Єльциним Лукашенко мав куди солідніший вигляд і бачив себе майбутнім лідером об’єднаного державного утворення. Але не судилося, бо дуже скоро до влади в Росії прийшов Путін і білоруському лідеру довелося попрощатися з рожевими мріями й оборонятися великій любові (поглинання) «старшого брата». Тривало це довгих 20 років, поки Лукашенко остаточно не дістав свій народ, який після чергових фальсифікацій президентських виборів масово вийшов на вулицю, щоб скинути сучасного диктатора. Але не вийшло. Протести Лукашенко завдяки своїм силовикам і за підтримки Росії жорстко придушив, чим остаточно відвернув від себе Захід, який ввів проти режиму додаткові економічні санкції. Все це було на руку Москві, яка ще більше пригорнула Білорусь у своїх загарбницьких обіймах. Користуючись умовами, Кремль дотиснув Лукашенка, змусивши його підписати десятки програм у межах так званої Союзної держави, що фактично є повзучим аншлюсом Білорусі Росією.       

Для України та Заходу це означає розширення зони небезпеки, яка походить від Кремля, включаючи тепер і територію Білорусі. Як це працює на практиці можна побачити останніми місяцями на прикладі спецоперації, яку проводить путінський режим руками Лукашенка, атакуючи Євросоюз мігрантами з Близького Сходу. «Те, що здалеку має вигляд звичайної міграційної кризи – це насправді гібридна війна, яку Александр Лукашенко оголосив усьому Європейському Союзу, за підтримки Владіміра Путіна. Це політичний конфлікт, створений із конкретною метою – дестабілізувати Європу. Вже є вдосталь доказів, що ціллю для мігрантів, які за допомогою білоруського режиму потрапляють на європейський кордон, є країни Західної Європи. Зараз першою ціллю є Польща, але наступними будуть Німеччина, Бельгія, Франція, Іспанія. … Це тільки початок – диктатори не зупиняться», - заявив днями прем’єрміністр Польщі Матеуш Моравецький (rmf24.pl).

Про те, що диктатори не зупиняться, свідчить і «свіже» інтерв’ю Лукашенка британській телекомпанії Бі-Бі-Сі в якому він на запитання журналіста щодо закриття в Білорусі 270 недержавних організацій у липні 2021 року заявив: «Не турбуйся. Виріжемо всіх мерзотників, яких ви фінансували. Ах, ви потурбувалися, що ми знищили ваші структурки! НКО (некомерційні організації), НУО (неурядові організації) та інші, які ви фінансували».

Щодо ж «емігрантської кризи» Лукашенко заявив, що «цілком можливо», що його силовики сприяли тому, щоб мігранти перейшли до Польщі, але заперечує, що вони потрапили до Білорусі за його підтримки. А в тому, що мігранти нападають на польських прикордонників за підтримки білоруських силовиків, Лукашенко звинуватив самих поляків. «Поляки застосовували проти мігрантів водомети з підмішаними у воду хімікатами. Ви туди хімікати підмішали: пестициди та гербіциди», - заявив диктатор. Ба більше, виявляється, Білорусь «вживала заходів», щоб не допустити проникнення зброї та боєприпасів до табору біженців на кордоні. «Та якби я не контролював цей табір, там би вже давно зброя була, яку через Україну пруть сюди з Донбасу», - додав Лукашенко, не забувши в черговий раз звинуватити Україну.

Власне, атака мігрантами може бути лише відволікаючим маневром Кремля для того, щоб спробувати остаточно вирішити питання з Україною, в бік кордонів якої йде активне переміщення російських військ. Для Кремля це можливість підготуватися або до активізації бойових дій в Україні, або до збільшення військового контингенту, зокрема й на території Білорусі. Про велику небезпеку з боку Росії останнім часом активно повідомляють українське та американське військово-політичне керівництво.

Росія зосередила понад 92 тисячі військовослужбовців біля кордонів України та готується до нападу, що може розпочатися наприкінці січня - початку лютого 2022 року. Про це заявив у інтерв'ю Military Times начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов. За його словами, атака, ймовірно, охоплюватиме авіаудари, артилерійські та бронетанкові атаки з подальшими десантними операціями на території України, зокрема в Одесі та Маріуполі, а також меншим за масштабами вторгненням з боку Білорусі.

Як зазначив очільник ГУР, масштабні російські військові навчання «Захід-2021» засвідчили, що Москва може одночасно перекинути понад 3500 військовослужбовців повітряно-десантних військ та військ спеціальних операцій. На переконання Буданова, напад, який готує Москва, буде значно більш руйнівним, ніж будь-який інший за час збройної агресії РФ проти України, що розпочалася у 2014 році. Очільник ГУР також зазначив, що суворі погодні умови в січні-лютому не стануть перепоною для нападу. «Це не проблема для нас та росіян», – зазначив Буданов. Він заявив, що РФ нарощує потенціал для нападу, збільшуючи кількість військ і систем озброєння в окупованому Криму та розміщуючи системи балістичних ракет малої дальності «Іскандер» та інші види озброєння поблизу кордону з Україною.

Глава ГУР МОУ також зауважив, що таким атакам росіян передує низка психологічних операцій, які вже проводить Москва з метою дестабілізувати ситуацію в Україні та підірвати її здатність захищатися. Ці зусилля, за даними розвідки, включають організацію протестів проти вакцинації від COVID-19, заохочення заворушень, пов’язаних із економікою та постачанням енергоносіїв. Крім того, Москва намагається підняти антиурядові настрої в Україні через так званий «Вагнергейт». «Вони (росіяни. – Ред.) хочуть розпалити заворушення за допомогою протестів та демонстрацій, які б засвідчили, що люди проти уряду», - заявив Буданов. За його словами, криза на кордоні між Польщею та Білоруссю також є частиною дестабілізаційних зусиль Москви.

Сьогодні української стороною докладаються великі зусилля, щоб відвернути можливість нового наступу з боку Росії. Про це свідчить дуже активна дипломатії з боку Міністерства закордонних справ, а також активність нового міністра оборони України. В кінці минулого тижня Олексій Резніков побував у Сполучених Штатах Америки, де провів низку зустрічей на найвищому рівні. Перед цим, нагадаємо, в Україні з робочим візитом побував державний секретар з питань оборони Великої Британії Бен Воллес.

«Кілька важливих деталей за підсумками американського візиту, - пише в ФБ експерт Олексій Копитько. - 1. На зустрічі з міністром Остіном (Ллойд Остін – міністр оборони США. – Ред.), яка тривала значно довше запланованого, також був присутній головний американський військовий – голова Об'єднаного комітету начальників штабів Марк Міллі (це, м'яко кажучи, непересічне явище). Наступного дня після зустрічі відбулася телефонна розмова Міллі з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Це – один із результатів розмови міністрів. Пряме спілкування на рівні головних воєначальників планується зробити регулярним.

2. Міністр Резніков провів зустрічі в усіх ключових центрах прийняття рішень щодо оборонної співпраці з Україною (Конгрес, Держдеп, РНБ, Пентагон…). Це дуже важливо, щоб сформувати єдину позицію та відкрити нові можливості. В зазначених структурах тепер буде однакове розуміння наших планів та очікувань від США щодо оперативних кроків та стратегічної перспективи (починаючи з бюджету на 2023 рік). Із українського боку позначено кілька результатів, яких ми збираємося досягти. До них будуть підв'язані цікаві зустрічні кроки.

3. Позиція Міноборони щодо низки питань була синхронізована з радниками високого рівня (DRAВ). Цей важливий інструмент трохи припав пилом, але тепер реанімований. Позначено кілька прикладних завдань для спільної роботи. Наприклад, треба оперативно розігнути деякі "скрепи" в НАТО щодо України, які прямо суперечать тому, що сам Альянс пропонує нам робити. І що ми зробили. Однак деякі члени Альянсу блокують свої ж (!) процедури під відверто дивними приводами».

Разом з тим озвучуються і певні зауваження. «Якщо РФ дійсно готує наступ, то – питання, де: - наради уряду щодо запровадження комплексу заходів для протидії можливій агресії РФ? - рішення РНБО про запровадження воєнного стану у відповідних областях або хоча б підготовка? - прискорена підготовка сил територіальної оборони там же й у столиці? - Призов чи хоча б перевірка готовності резервістів? Натомість у столиці основний порядок денний – це «вагнергейт», Єрмак, Ахметов, Разумков», - пише у ФБ народний депутат восьмого скликання Ігор Луценко.

Можливо, суспільству не все розповідають в умовах підготовки до відбиття російської атаки? Таке цілком може бути, бо ми перебуваємо в стані війни, відповідно публічно розкривати плани ніхто не буде. За словами представників влади, все необхідне для підготовки наша держава робить. Ворог, тим часом, намагається нав’язати свій порядок денний – змушує світ звикнути і змиритися, що війна з Україною неминуча, як і поглинання українсько-європейського оплоту цивілізованого світу. Але наше завдання – зробити ці плани нереалістичними, бо на кону – існування української державності.  

«Напруга на білорусько-польському та білорусько-українському кордоні – це все проява гібридної війни, - коментує «Дню» голова руху «Сила права» Андрій Сенченко. - Війна ведеться Росією в багатьох сферах і багатьох векторах. Коли наші політики кажуть про відносне затишшя, то слід розуміти, що йдеться про відносне затишшя в певні проміжки часу, яке автоматично компенсується Кремлем у інших сферах і по інших векторах. Протягом уже майже восьми років війни Кремль лише підвищує ступінь тиску на нашу державу з метою її руйнації. Це сумарний тиск, який має тенденцію зростати, і не треба мати ілюзії, що вони десь коливаються в своїй меті. З цього треба виходити. На абсолютно дзеркальну відповідь у нас не вистачить сил, бо в них більше території, ресурсів та солдатів. Але це не значить, що вони ефективніші за нас. Якщо ми будемо відповідно діяти не лише в обороні, а в комплексі заходів, то можна ефективно захищати себе і повернути окуповані території».