«Самоідентифікація під час ізоляції»

Основою фільму став перформанс «Самоідентифікація 9.54» та фіксація процесу його створення, доповненого низкою коментарів українських і закордонних експертів, представників різних мистецьких галузей: хореографії, мистецтвознавства, сценографії, театрального костюму і, звичайно ж, музики.

Творча команда проєкту й безпосередньо автори перформансу: композиторка Яна Шлябанська, хореографиня Світлана Олексюк, відеограф Дмитро Захаров та художник Богдан Поліщук.

*  *  *

Для команди проєкту питання взаємовпливів у мистецтві, власне, як і сам проєкт, виникли цілком природно і логічно. Оскільки кожен із учасників уже не перший рік працює саме в напрямку перформативного мистецтва, ми не вперше перетинаємося одне з одним у різних проєктах і працюємо такою компанією. Скажімо, над виставою «В її очах блукаючі вогні» Алекс Вуд у Малому театрі ми працювали втрьох зі Світланою та Яною, так само як і над танцювальним відеоперформансом «Архітектіло», перформансом від RubanProduction ITP «Броніслава Ніжинська: танц-реконструкція» або перформансом «Alter Ego, або 7 сцен для перетворення Я» для міжнародного фестивалю-лабораторії сучасного танцю «Артіль-мініфест». Це підводить нас до думки, що коли співпраця є повторюваною і має продовження, то, певно, вона є комфортною та цікавою. Наскільки в такому разі ми, представники різних мистецьких професій (художник, композиторка і хореографиня), взаємно впливаємо одне на одного, чи посилюється цей вплив із часом, чи відчутний він у самих творах?

Але, крім взаємовпливу на рівні спілкування, цікавий також взаємовплив, який відбувається уже всередині, між складовими самого мистецького твору. Чи впливає костюм, створений для перформера на його рух? Так, звичайно! — скаже художник. Але чи впливає рух на костюм, на його розкриття? Безперечно — скаже хореограф. Але якщо музика впливає на рухи і пластику перформера, то, відповідно, музика впливає й на костюм, у якому танцює перформер — скаже композиторка.

Світлана Олексюк озвучує думку, що в Україні в середовищі танцівників і хореографів костюм дуже рідко має якусь вагу — радше можна говорити навіть про зневажливе ставлення. Що, звісно, зовсім не може радувати мене як художника, але головне те, що це означає герметичність та відсутність природної позитивної взаємодії між мистецтвом сучасного танцю і мистецтвом театрального костюму чи сценографії. Відсутня традиція взаєморозуміння, а звідси і взаємоповаги, що, на жаль, не сприяє взаємозбагаченню. Але, на мою думку, це тенденції, які відходять у минуле. Дедалі більше успішних проєктів демонструють якраз рух у напрямку колаборації різних мистецтв і налагодження здорової комунікації між самими митцями.

Цікавий процес послідовності виникнення складових перформансу. Що є спочатку? Музика, від якої народжуються рух та візуальний образ перформера, чи спочатку є образ і костюм, який провокує певний рух, а вже він, у свою чергу, провокує народження музики. Чи всі ці процеси відбуваються паралельно і взаємопов'язано? Це цікаві нюанси робочого процесу, які відбуваються природним шляхом, але не так часто усвідомлюються й аналізуються.

*  *  *

Кандидатка мистецтвознавства і дослідниця української сценографії Лілія ВОЛОШИНА наголошує на тому, що свого часу, на початку ХХ століття, саме завдяки таким художникам, як Василь Кричевський, Олександра Екстер, Анатоль Петрицький та ін., сформувалося так зване нове українське мистецтво; український авангард став потужним та впізнаваним явищем у світі образотворчого мистецтва. Це стало можливим саме завдяки їхній чіткій визначеності й самоідентифікації себе українцями, які в буремний історичний період почали шукати своє обличчя поміж уже складених брендів польської, російської, французької культур. Саме використання маркера національності в пошуках своєї мистецької ідентичності вивело їх на шлях поєднання українського традиційного, народного, барокового мистецтва з передовими тогочасними тенденціями модернізму, що призвело до народження нового українського мистецтва як такого.

Цікавість полягає в тому, що маркери, за якими можна самоідентифікуватися, можуть бути різні. Різні для різних історичних періодів, для різних культур, різних соціальних прошарків суспільства. Які маркери є вирішальними в пошуках власної ідентичності для сучасної творчої людини? Чи композитор, художник визначають свою особистість через належність до певної релігії, національності, території, статі? Чи ті маркери, які сьогодні є важливими для українського митця, так само важливі для митця литовського або австрійського? Ідентичність творчої людини визначає її творчий шлях, але як сьогодні визначити власну ідентичність?

*  *  *

Складовою проєкту була серія онлайн-бесід із закордонними митцями. І от спілкуючись зі сценографинею Котриною Дауйотайте і хореографинею Агнією Шейко, які активно працюють як у Литві, так і за кордоном, я відчув, що питання національної ідентичності, пошуку впізнаваного культурного бренду країни, які серед українських митців сьогодні є важливими, для них є зовсім не на часі. Людина, котра займається мистецтвом у Литві, не думає про державотворчі, націєтворчі речі. Бо це не є проблемою їхнього суспільства, вони не задумуються над особливістю литовської культури, бо в них немає природної потреби доводити світові, що Литва — незалежна держава, а головне — самобутня культура. Ми ж сьогодні перебуваємо в становищі, де більшість питань залежить від того, чи є держава як така, чи ні. Чи те, що ми робимо, є першокласний продукт самобутньої культури, чи ми лише колонія, яка продукує вторинний провінційний продукт, а якщо ти хочеш відбутися як митець, маєш їхати і працювати на чужу культуру.

*  *  *

Чи можна взагалі створити твір мистецтва, не подолавши шляху самоідентифікації? Чи можемо ми зчитувати якісь маркери, за якими ідентифікуємо австрійську, або американську, або японську музику? Музику XVIII століття? А які маркери сучасної музики? Сучасного мистецтва як такого? Ми часто використовуємо визначення «сучасний», але це слово, як і слово «перформанс», не має у нас єдиного чіткого значення як узгоджений термін. Мистецький твір є сучасним, бо створений у цей час? Сучасний, бо має ознаки сучасного стилю? Чи може якийсь твір бути створений сьогодні, але не бути сучасним? Тоді який же він?

У фільмі можна почути роздуми композитора Максима КОЛОМІЙЦЯ, що сучасність — критерій, який його сьогодні мало цікавить. За його словами, цікавіше знайти сьогодні аудиторію, для якої ти працюєш, знайти реального слухача своєї музики. І радше говорити про якість, аніж про сучасність.

Якісь зовнішні ознаки сучасності привносять у музику нові технічні можливості. Того технічного інструментарію, яким сьогодні може користуватися композитор, у XIX столітті просто не існувало. Тому суто технічно композитори, які працюють з електронікою, можна сказати, дихають сьогоденням. Але сучасна музика, звісно, не обмежується електронікою. Так само, як і сучасний театральний костюм не визначається лише використанням нових синтетичних тканин.

Яна Шлябанська говорить про певний пошук нової мови, експеримент форми. Починаючи від продовження пошуків у напрямку візуальної фіксації музичного твору за межами класичної партитури. Роботи зі звуковими просторовими та інтерактивними інсталяціями. І зрештою, навіть у роботі з більш звичними музичними формами, які не вирізняються занадто своєю візуальною химерністю, композиторка говорить про постійний пошук нового підходу в побудові внутрішнього творчого процесу в кожній окремій роботі, максимально оминаючи відпрацьовані й перевірені алгоритми і методики.

Зі свого боку, як художник можу сказати, що мене дедалі більше цікавить пошук нових законів існування перформерів у просторі. Створення світів, де навіть критерії оцінки і самі цінності, вкладені у певний перформанс, були б інакші, індивідуальні для кожної окремої роботи. Це радше пошук нового жанру в театрі, аніж намагання зробити ще одну якісну постановку в сподіваннях на схвальні відгуки умовних авторитетів.

*  *  *

Структура самого фільму проста, логічна. Картина знайомить з особливостями робочого процесу художника, композиторки й хореографині.

Назва перформансу «Самоідентифікація 9.54», крім окреслення його часового виміру (саме дев'ять хвилин 54 секунди триває перформанс), також натякає на те, що самоідентифікація українського митця — це процес, і він ще триває, він ще не завершений.

Перформанс складається із трьох частин. У кадрі ви побачите двох перформерок: Світлану Олексюк та Яну Шлябанську. Світлана з’являється у трьох різних локаціях, на яких вона танцює, слухаючи в навушниках музику, що її грає Яна, котра, у свою чергу, бачить танцюючу Світлану на екрані свого телефона. Вони паралельно перебувають у різних локаціях і, змінюючи їх у спробах наздогнати одна одну, так і не перетинаються. Місцем їхньої зустрічі стає зала кінотеатру, в яку вони приходять подивитись уже готовий відзнятий фільм про цей проєкт. Простий, але цікавий образ того, що навіть усі карантинні чи ще якісь обмеження, які розділяють нас фізично, не можуть завадити нам співпрацювати і співтворити. Можна перебувати в різних кінцях міста або в різних точках світу, але знаходити можливість чути і бачити одне одного, знаходити можливість створювати щось разом. І хоч би якими були перепони чи обставини, рано чи пізно люди, котрі мають зустрітися, — зустрінуться. Карантин, як і все в цьому світі, не вічний. Зрештою, сам мистецький твір — це вже є зустріч.

Можна сказати, що це site-specific performance, оскільки насправді сам танець чітко резонує й існує в контексті трьох локацій, у яких він відбувається. Це три дуже різні за настроєм і образом локації: дворик Києво-Могилянської академії зі старовинним сонячним годинником, парк на Володимирській горі, і третя локація — вулична сцена з рядами порожніх лавок у Маріїнському парку, яку інколи називають «Листочок»…

Витримуючи єдиний стиль, все змінюється, і вже третя частина танцю має інакшу композиційну мову. Тут зберігається певна оповідальність, ми можемо дофантазовувати різні сюжети, дивлячись на те, як жінка знімає з себе пальто, а потім знов опиняється в ньому багато разів, серед численних порожніх лав. Але якщо в першій частині камера є динамічною і все видається рухливим, все немовби обертається довкола непохитної вісі колони сонячного годинника, то вже в третій частині камера здебільшого статична, і ми бачимо доволі стриманий рух у середині непохитного кадру.

Танець набуває більшої емоційності, відчувається більше суб’єктивного ставлення танцівниці до пальта, це вже танець опиняється на межі з акторською грою. І водночас постать танцівниці й уся композиція монументалізуються, набувають драматичного характеру. Зрештою, пальто стає предметом, стає партнером танцівниці. Музика вже не має такої конкретики, вона вже точно не має ознак акомпанементу, а так само, як і пальто, радше є партнером, вона співзвучна, але незалежна. Тут уже на повну звучить впізнаване фірмове Янине поєднання лаконічності й поліфонічності. Дуже мінімальними, але влучними й виразними засобами створюється відчуття багатошарового безкінечного простору. При тому подеколи мені здається, що Яна Шлябанська також іронічна у своїх пошуках.

Цікавим, крім того, в перформансі для мене є те, що, фактично, ми самі не знали до моменту монтажу, що ж, власне, вийде. Адже відеоформат передбачає участь відеографа як співучасника та співтворця перформансу. Це не просто фіксація, а певна режисура, і саме від відчуття відеографом руху, композиції, музики, динаміки залежить, чи вийде в підсумку відеоперформанс, чи просто відеофіксація перформансу.

*  *  *

У цьому фільмі ми озвучуємо важливі думки щодо самоідентифікації, важливості громадянської й національної свідомості. Позицію, що українське мистецтво має розкішний фундамент, історію, має потужний процес розвитку сьогодні, що воно є класним і самобутнім. Це начебто питання, які на поверхні, але вони не так часто відкрито артикулюються в наших мистецьких колах, в інформаційному просторі. І от з огляду на це, я хотів би, щоб цей фільм побачили ті, хто тільки-но зараз через війну відклав Достоєвського і Мусоргського в шухляду і почав задумуватися, а чи ж можна якось жити далі? Чи є щось хороше тут в Україні? Я сподіваюся, що цей фільм додасть трохи позитиву і впевненості, підкаже, що нам є не тільки чим пишатися, а й варто робити щось сьогодні, щоби потім було чим пишатися нашим дітям… Стрічка є підсумком проєкту, який здобув підтримку у вигляді грантової програми Європейського Союзу «Дім Європи».