Два роки без обмінів

«Моя донька доведена до відчаю, стан її здоров’я критичний, ми не знаємо, що буде завтра, чи зможе вона вижити і повернутися додому», — з розпачем у голосі розповідає батько полоненої лікарки Наталії Стаценко Олександр Стаценко. Він вийшов на зв’язок з учасниками круглого столу «Що може зробити ОБСЄ для звільнення незаконно утримуваних осіб на Донбасі: роль головування Польщі у 2022 році», який відбувся у рамках Третього Міжнародного форуму по Східній Україні. Бойовики так званого «ДНР» утримують в заручниках 43-річну Наталію Стаценко, лікаря-дерматолога Макіївського шкірно-венерологічного диспансеру, вже 2,5 роки. Перші три місяці вона перебувала у секретній тюрмі «Ізоляції», потім її перевели в СІЗО № 5 Донецька. Жінка має важке захворювання хребта і потребує термінового лікування. Однак буквально напередодні черговий "суд" відхилив клопотання про зміну запобіжного заходу.

«У неї ще раніше були проблеми з хребтом, але після практично двох з половиною років незаконного утримання, без надання адекватної медичної допомоги, додалися жахливі болі, нестерпно болючі судоми, і на додачу до цього є побічні ефекти від знеболювальних та нестероїдних медпрепаратів, які вона приймає постійно, — повідомляє Олександр Стаценко. — Ці ліки, по-перше, вже майже не діють, а по-друге, у них є побічні дії з боку серцево-судинної системи, шлунку, печінки, щитовидної залози. У неї є весь комплекс ускладнень. Але ніхто її не обстежує, ніхто не надає їй адекватної медичної допомоги... Вона просто помре, вона вже зараз глибокий інвалід. Потрібне звільнення Наталії на гуманітарної основі, та оскільки процедура обміну заблокована, я вважаю, що єдиний шанс — це формат звільнення за життєвими показниками — у зв’язку із загрозою життю та здоров’ю Наталії. Адже операція, яка на неї чекає, дуже травматична. І чекати, що вона буде абсолютно здоровою, неможливо, бо навіть після операції вона стане інвалідом другої чи навіть першої групи. А без операції моя донька просто помре. Виразка шлунку, яка може перфорувати, а в умовах СІЗО — це смерть...».

«ЧИМ ДОВШЕ УВ’ЯЗНЕННЯ, ТИМ БІЛЬШЕ РИЗИКІВ ДЛЯ ЗДОРОВ’Я»

На сьогодні, відповідно до офіційних даних, у місцях позбавлення волі на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей утримується 300 військових та цивільних осіб, яких українська влада прагне звільнити. За словами правозахисників, це лише вершина айсберга, бо насправді ув’язнених українців у так званих «ДНР» і «ЛНР» набагато більше, не кажучи вже про окупований Крим та Російську Федерацію, яка приховує офіційні дані про українських політв’язнів у своїх тюрмах. Достеменно відомо, що через катування і жахливі умови утримання більшість ув’язнених перебувають у важкому стані і потребують медичної допомоги. Та можливості їх провідати не мають ані родичі, ані представники міжнародних організацій, відзначила під час круглого столу голова моніторингової місії ООН із прав людини в Україні Матильда БОГНЕР. Водночас в українських місцях позбавлення волі немає жодних проблем з доступом до ув’язнених.

«Упродовж 2014-2020 років уряд України звільнив щонайменше 1075 осіб, а самопроголошені «республіки» — майже півтори тисячі, — каже Матильда Богнер. — Ми зустрічалися з цими людьми, спілкувалися і дізнавалися про тортури та нелюдське поводження (хоча такі випадки — поширені явища з обох ліній розмежування). Ми розуміємо, що чим довше люди будуть в ув’язненні, тим існує більший ризик для їхнього здоров’я. Адже вони не мають доступу до якісної медичної допомоги, що особливо важливо у контексті епідемії коронавірусу. Та на сьогодні ми не маємо доступу до затриманих на територіях самопроголошених «республік». Посилаючись на епідемію, що не є достатньою підставою, вони не допускають нас до ув’язнених. Вони навіть заборонили побачення з рідними... Лише у серпні цього року нам надали доступ до двох жінок і двох чоловіків, затриманих у Луганському СІЗО. Це були наші перші зустрічі з 2018 року, хоча ще у 2019 році в Парижі було досягнуто згоди, у якій ішлося, що міжнародні організації повинні мати повний і безумовний доступ до всіх затриманих. І  наша місія належить до переліку таких організацій, але увійти до в’язниць на території самопроголошених «республік» ми не можемо, тому продовжує тиснути на них, щоб отримати доступ до ув’язнених».

«ДЕ-ФАКТО НА НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ УРЯДОМ ТЕРИТОРІЯХ НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ РОЗМОВ ЩОДО ОБМІНУ ПОЛОНЕНИМИ»

Намагання української сторони зрушити питання обміну полоненими з мертвої точки одразу гальмується незаконними збройними формуваннями так званих «ЛНР» і «ДНР». Уже майже два роки таких обмінів не було — обміни законсервовані. Та за місяць Польща стане головувати в ОБСЄ, і Україна має надію, що питання повернення полонених додому стане пріоритетом, а ситуація умов їхнього утримання та поводження суттєво зміниться. Однак в ОБСЄ вже зараз кажуть, що наразі питання обміну є надто заполітизованим і його вирішення у найближчому майбутньому у рамках Мінських домовленостей неможливе. Відтак спостерігачі закликають сторони — замість застосування формули «всіх на всіх» — здійснити добровільні звільнення вразливих категорій осіб в односторонньому порядку. Гарним гуманітарним жестом для цього з обох сторін можуть стати новорічні та різдвяні свята, вказала координаторка гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи ОБСЄ Шарлотта РЕЛАНДЕР. Спілкуючись під час онлайн-зустрічі з родичами ув’язнених на Донбасі, вона повідомила, що, попри численні перемовини сторін, дискусія, на жаль, не рухається в потрібному напрямку.

Ще однією проблемою є те, що процес звільнення ускладнюється через політичні умови. Навіть якщо прослідкувати публічні заклики Російської Федерації, то часто можна почути,  як умовою для просування звільнення стає або внесення змін до Конституції України, або тотальна амністія людям, які вчиняли воєнні злочини, або подача води до Криму. Політичні торги сильно гальмують процес і практично нівелюють життя людини. Відтак чекати більше немає часу. Правозахисники апелюватимуть до польського головування в ОБСЄ і сподіваються на прорив у переосмисленні цього питання.

«Головне наше завдання — знайти рішення нагальних гуманітарних питань. Ми збираємося кожні два тижні, але в процесі виступаємо як нейтральний модератор, тобто ми не повинні засуджувати, а сприяти діалогу, щоб вирішити проблемі питання, — каже Шарлотта Реландер. — Тема обміну полоненими — одна з головних порядку денного наших робочих груп. І хоча останній обмін був у вересні 2019 року, зараз дискусії не рухаються у продуктивному напрямку. Де-факто на непідконтрольних урядом територіях не відбувається розмов щодо обміну полоненими, оскільки вони вважають, що попередні обміни відбулися не в повному обсязі. Тобто сторони погодилися до процесуального очищення, а це означає, що полонені, які були звільнені протягом двох попередніх обмінів, не вважаються відповідальними за ті дії, які здійснили у рамках конфлікту. І зараз є чимало бар’єрів. Де-факто українська влада не робить значних кроків у цьому напрямку. Тому не дивно, що такий процес займає тривалий час. Проблема полягає в тому, що є перешкоди для нового процесу звільнення полонених на непідконтрольних територія, і це питання дуже заполітизоване. Ми намагаємося вивести його з цієї заполітизованості, бо це гуманітарні питання, а не політика. Ми потребуємо практичного вирішення цього питання. Цього від нас чекають родини полонених, зокрема, і Наталії Стаценко. Я особисто буде боротися за її звільнення. Як тільки приїду в Україну, то намагатимуся відвідати Наталію та вести переговори щодо її звільнення».

«ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ У СІРІЙ ЗОНІ — МИ НЕ ЗНАЄМО»

Насправді таких, як Наталя, ув’язнених українців у вкрай важкому стані на непідконтрольних територіях, понад 20 осіб. Їхній стан вже сьогодні загрозливий для життя, уточнила голова правління українського «Центру громадських свобод» Олександра МАТВІЙЧУК. Вона нагадала, ще в лютому 2015 року були укладені Мінські домовленості, пункт 6 яких говорив про звільнення усіх заручників і незаконно утриманих осіб на основі принципу «всіх на всіх». Це мало відбутися на п’ятий день після відходу військ, але досі такого звільнення не відбулося, і вже два роки як взагалі не відбувається жодних обмінів. І проблема цього процесу в тому, що замість одномоментних звільнень, які були закладені в Мінських домовленостях, практика пішла шляхом обмінів. А обміни — це вже економічна категорія, вони породжують пропозицію, коефіцієнти: «міняємо людей один на двох чи на трьох», як це обумовлюється під час перемовин. Обміни, на думку Олександри, породжують зростаючий попит на постійне збереження і наявність обмінного фонду, який потрібно обмінювати. Це перша проблема. Друга — списки.

«Озвучені офіційні цифри СБУ — це лише верхівка айсбергу, — зазначає Олександра Матвійчук. — Служба безпеки говорить про приблизно 300 ув’язнених, які знаходяться на території ОРДЛО, але направду навіть зараз, коли ми говоримо з людьми, які звільняються з полону поза межами обмінів, то бувають випадки, під час яких вони говорять, що не були ні в яких списках, що про них не знали ніякі міжнародні організації. І треба чесно зізнатися, що відбувається у сірій зоні, ми не знаємо. Третя проблема, що задекларований у Мінських домовленостях обмін «всіх на всіх» перетворився в обмін всіх підтверджених на всіх підтверджених. І бувають непоодинокі випадки — близько 10 зафіксовані нашою організацією — коли рідні мають підтверджені документи від так званих «ДНР» чи «ЛНР», за якою статтею обвинувачуються їхні рідні, де вони утримуються, але  в ході самих перемовин сторона ОРДЛО говорить, що вони не знають таких людей і вони їх не утримують, їхнє місце розташування їм невідоме. Коли ці документи на перемовинах пред’являються, то береться пауза на з’ясування інформації, і це з’ясування триває невизначений термін».

Ще однією проблемою, на якій наголосила Олександра, є те, що процес звільнення ускладнюється через політичні умови. Навіть якщо прослідкувати публічні заклики Російської Федерації, то часто можна почути,  як умовою для просування звільнення стає або внесення змін до Конституції України, або тотальна амністія людям, які вчиняли воєнні злочини, або подача води до Криму. Політичні торги сильно гальмують процес і практично нівелюють життя людини. Відтак чекати більше немає часу. Правозахисники апелюватимуть до польського головування в ОБСЄ і сподіваються на прорив у переосмисленні цього питання.

«Якщо цього не станеться, то ми будемо, на жаль, залишатися свідками нових випадків викрадень, арештів, сфабрикованих кримінальних справ, жорстокого поводження, катування тощо. Наша мета не просто звільнити людей, які нині в списках, а звільнити тих, кого арештують вже завтра чи післязавтра. І якщо ми так ставимо нашу мету, то на перший план виходять додаткові завдання, — резюмує Олександра. — Робоча група в рамках платформи розробила низку завдань, які ми хочемо запропонувати ОБСЄ та іншим структурам. Серед них — доступ Міжнародного комітету Червоного Хреста — це стратегічна зміна ситуації. Крім того, закриття секретної тюрми «Ізоляція» — це друга стратегічна зміна ситуації. Забезпечення базових правил щодо правил Нельсона Мандели — це третя стратегічна зміна ситуації. І замість того, щоб постійно говорити рідним, що ми нічого не можемо зробити, що ситуація у глухому куті, треба все ж таки пробувати добитися бодай тих речей, які допоможуть їхнім рідним дожити до моменту звільнення, коли б він не був і коли б таке вікно можливостей для їхнього повернення не відкрилося».