Тінь серед гір

“Від меча збережи мою душу, єдину мою від влади пса” – цей уривок з біблійних псалмів дав назву роману Томаса Севіджа «Влада пса» (The Power of the Dog), за яким новозеландська режисерка Джейн КЕМПІОН зняла однойменний фільм, нагороджений «Срібним левом» за найкращу режисуру на Венеціанському кінофестивалі.

Проте все починається іншими словами, коротким закадровим монологом: “Коли мій батько помер, я лише хотів щастя для матері. Який би з мене був чоловік, якби я не допоміг матері?”

  Хороша зав’язка. Й обманний хід водночас. Чекаємо, що оповідач і надалі коментуватиме те, що відбувається, але ні – повідомивши про свої мотиви, він замовкає. Він – людина дії.

У Монтані в 1925 серед рівнин, гір і пасовиськ брати Філ (Бенедикт КАМБЕРБЕТЧ) і Джордж (Джессі ПЛЕМЕНС) Бербенк тримають процвітаюче ранчо. Одного разу, переганяючи стадо, заїжджають на обід до таверни “Червоний млин”, яку тримає вдова (чоловік пив, повісився) Роуз Гордон (Кірстен ДАНСТ). Філ поводиться агресивно, принижує сина Роуз, котрий допомагає подавати на стіл – Пітера (Коді СМІТ-МАКФІ). Скандальний обід веде до несподіваних наслідків: Джордж приходить до засмученої хазяйки, аби вибачитись, закохується та незабаром робить їй пропозицію. Філ сприймає одруження брата як руйнування звичного порядку речей і починає тиху, але безжальну війну проти Роуз.

Буття Філа ґрунтується на спогадах про їхнього з Джорджем наставника – «Бронко» Генрі. Незрима присутність цього “вовка, який нас виростив”, для Філа дорожчого, аніж власні батьки, є не просто нав’язливою – це цілий культ, вихідна точка, від якої герой Камбербетча відраховує свою систему цінностей. І в цій ієрархії немає місця ні для кого з живих, окрім нього й Джорджа; вони навіть сплять в одній кімнаті, наче затримавшись у дитинстві.

Найбільше “Влада пса” нагадує п’єсу Ібсена, яка врізається в психологічний трилер; і, звісно, незважаючи на антураж, вестерн з його фронтирами, револьверами і постійним вибором між крайнощами тут ні до чого. Сюжет тримається на поступовому розвитку характерів і розкритті таємниць, причому ніхто не домінує – погляд Кемпіон охоплює одразу весь кін.

Філ – грубий мачо, авторитет серед так само неделікатних підлеглих, ходить у одному й тому самому зразково ковбойському костюмі, принципово не миється вдома, приносить у вітальню запах ферми й пишається цим.

Джордж – круглолиций, рудовусий, схильний до повноти провінційний джентльмен у капелюсі та костюмі-трійці (красномовні вбрання героїв – робота Кірсті КЕМЕРОН). Не спромігся закінчити коледж, але має манери, поміркований у всьому.

Роуз – втомлена білявка середніх років, колись працювала таперкою в кінотеатрі, тягне на собі заїзд і неповнолітнього сина, по-дитячому беззахисна перед цькуванням з боку шваґра.

Пітер – стрункий високий юнак з фривольною чолкою та виразними очима, які наповнюються сльозами після першого зіткнення з Філом. Має нервовий тік і розвинене почуття прекрасного, вміє майструвати  красиві речі, по-дівчачому крутить хула-хуп, аби заспокоїтись.

Те, що відбувається між цими чотирма, можна порівняти з танцем, у якому учасники сходяться й розходяться, утворюючи все химерніші фігури: напруга зростає в цій божевільній хореографії.

Спочатку конфлікт здається цілком звичним для Кемпіон, адже в її сюжетах головну загрозу несе традиційна тестостеронова мужність - токсична, знецінююча, черевата насильством. Протистоять цій маскулінній тиранії нестандартні, нетипові, вільні духом жінки. У другій половині “Влади пса” ситуація  кардинально переламується. Якщо Джордж і Роуз лишаються більш-менш незмінними в дещо аморфній домовитості та в наростаючому розпачі відповідно, то Філ і Пітер проявляються все більш несподівано. За брутальністю першого стоїть біль від втрати Бронко – насправді, більше ніж наставника - й ненависть до самого себе, породжена глибоко прихованою гомосексуальністю, за тендітністю другого – холодний, гострий як скальпель інтелект, неабияка сила волі і зосереджена безжальність; як написано в Севіджа: «Ніхто не міг би зачинити двері тихіше, ніж він». Перший закінчив Єльський університет, але ховається за маскою крутого ковбоя, другий вступає в медичний коледж і дуже здібний до навчання, причому не тільки в медицині. Камбербетч, що блискуче відпрацьовує своє амплуа героя-неврастеніка, і Коді Сміт-Макфі, котрий трансформує свого персонажа до невпізнаваності, утворюють винятковий дует. По суті, і Філ, і Пітер – все ті ж інакші з фільмів Кемпіон, однак для старшого інакшість – прокляття, а для молодшого – зброя. Пітер з легкістю удає міцного хлопця, аби розітнути мачізм свого свіжеспеченого дядька, виявити його слабке осердя – і завдати найточнішого й вирішального удару.

У фільмах Кемпіон обличчя й ландшафти відображаються одне в одному: самотня похмурість Ади у “Фортепіано” (1992) вторить штормовому узбережжю незнайомої країни, маорійські легенди про гірських демонів у серіалі “Озерна гладінь” (2013) відгукуються в найрізноманітніших варіаціях брутальності або неадекватності жителів містечка. Філ у гірському краєвиді неподалік від ранчо бачить велетенський силует пса з роззявленою пащею і сам схожий на тертого життям, настороженого собаку. Декорації цієї драми завдяки зусиллям оператора Арі ВЕҐНЕРА (“Правдива історія банди Келлі”), котрий показує гори так, наче бере акорди на вершинах, хмарах і сонячних променях, інакше ніж величними не назвеш. Там, у високих долинах, Філ береже пам’ять про найкращі юнацькі дні з Бронко; для Пітера, навпаки, сяюча далечінь – предмет аналізу й планування. Тінь пса над цією країною схованих мрій рятувала Філа від самого себе. Аж поки не прийшов інший пес – розумніший і жорстокіший.

Зрештою, Голіаф виявився не таким уже й великим, Давид – зовсім не поетом, а смерть, як і годиться, не розлучилась із любов’ю.