Я — українець

Шановна пані Ларисо!

Прийміть щирі вітання з 15-річчям газети «День» та побажання Вам і Вашому колективу міцного здоров’я, творчого довголіття та світлих людей на життєвому шляху. Як подарунок для газети хочу надіслати творчі роботи студентів, у яких досить чітко відчувається вплив газети «День» на формування їхнього світогляду й національної самоідентичності. Те, що сіяне Вами добре, світле й вічне щедро проросло, засвідчили, як мені здається, дібрані мною творчі роботи студентів. Проводячи конкурс «Я пишаюся тим, що я українець», я перечитала багато різних творів, але у представлених Вам дух (духовний заряд) газети «День» незаперечний.

Одна з робіт написана моїм сином, студентом Національного університету ім. Т. Г. Шевченка, який теж великою мірою вихований на статтях «Дня» (за принципом «усе найкраще — в сім’ю» я зробила її родинним чтивом). Але його твір надсилаю не тому, що він мій син (даруйте за нескромність), а тому, що його роздуми, на мою думку, порушують проблему світосприйняття молодих, які ідентифікують себе як українців.

З повагою і вдячністю
                                       Людмила ЗІНЕВИЧ 

 Географічно — 100-відсотковий. Зачатий у Донбасі (мабуть, звідти в мене загострене почуття соціальної справедливості), народжений там, де й геній України — Т. Г. Шевченко (мабуть, тому завжди відчував якусь навіть земляцько-родинну близькість його світосприйняття), зростав і формувався на півночі — у Чернігові, названому Грушевським Північними Атенами України, тому, мабуть, від цієї землі перейняв потяг до знань і духовного зростання. А якщо взяти до уваги те, що найбільше з міської культури мені до вподоби львівська і в місто Лева я залюблений із дитинства, то теоретично розкол цивілізацій в одній країні (Південь — Північ, Захід — Схід), про який так багато говорять, пояснюючи наші національні негаразди, мав би пройти через мене кілька разів. Проте, на диво, я виріс, як мені здається, цільною особистістю.

Належність до певного етносу (хрестоматійний постулат) визначають за мовою. Так, тут я теж 100-відсотковий українець. Моя рідна мова, як це не дивно, українська. І рідна не тому, що так написано на обгортці підручника, а справді рідна, бо й до сьогодні пам’ятаю мамині дивовижні колисанки з безмежною ніжністю в голосі: «Сонько-дрімко заходить до хати», «Коте сірий, коте білий, коте волохатий», «Ой ходить сон коло вікон», бабусині віршики «З далекого краю, з далеких світів журавлик на крилах додому летів... Впізнав: «Україна — моя це земля, моє тут гніздечко і мова моя...»

Після цього я не міг не стати українцем.

Звичайно, мої знання не обмежуються українською (і Чехова, й Шекспіра я читав в оригіналі), але знання інших мов мені дає змогу ще більше зрозуміти неповторність і красу рідної, відчути через мову отой кордоцентризм, що проростає кожним словом і реченням.

Українською я розмовляв від народження, хоча через це мої однолітки мене з дитинства сприймали як ненормального, бо у дворі, у садку, а потім і в школі всі розмовляли російською. І я ніяк не міг второпати та весь час чіплявся до мами із запитанням: «Чому тільки я розмовляю українською?» А мама стримано відповідала: «Бо ти українець». І тоді я знову набридав їй: «А хто тоді всі інші? І якщо вони — росіяни, то де наша Батьківщина?» Пізніше я допетрав, що приречений бути білою вороною не тільки тому, що українець, а ще й тому, що син учительки, тому що мене виховували на українських казках, у яких засуджувалися ледарство, обман, злодійкуватість, а ще на творах Екзюпері з його ідеями щоденно прибирати свою маленьку планету, вберегти свою землю від баобабів, що своїм корінням пронижуть і знищать її, з почуттям гіпервідповідальності за всіх, кого приручили.

У школі, а навчався я в найелітнішій школі міста, з поглибленим вивченням іноземних мов, де отримували знання переважно діти «нової еліти», я відчував теж певний дискомфорт. І не тільки через мову, до таких глузувань я уже звик і на закиди однокласників: «А ти шо, не можеш на нормальном языке разговарівать?», — жартома відповідав: «Так я ж абориген». Диваком мене вважали ще й тому, що я про канікули в українському селі, про духмяний хліб із печі та пряжене молоко, про Чумацький Шлях у нічному небі й серпневий зорепад розповідав із таким же захватом, як інші про відпочинок у зимових Альпах чи спекотному Єгипті. А ще тому, що спробував видавати шкільну газету українською, що улюбленим моїм предметом була історія України. Насправді я вивчав історію не стільки з підручників, скільки з розповідей моєї прабабусі, через життя якої історія пройшла революцією, громадянською війною, розкуркуленням, Голодомором, Другою світовою, відбудовою — пройшла кров’ю, слізьми і потом.

Після тих розповідей я не міг не бути українцем.

Щороку я запалюю поминальну свічку в пам’ять про жертв Голодомору, і не тому, що це запровадив колись шанований мною президент, і не під прицілом фотокамер, а на самоті, тому що я був на старому, порослому бур’янами цвинтарі, де 1933 роком датовано шість могил моїх родичів. Я поминаю їх і їхніх ненароджених дітей, які могли би бути українцями — але їх немає...

І після цього я не можу не бути українцем.

А ще я не соромлюсь одягати вишиванку. Вона в мене красива, вишита з любов’ю бабусиними руками. І не боюся, що хтось обізве гопником. Нехай. Я ж розумію, що то жертва агресивного, нетерпимого виховання, то від убогості. Сьогодні модно бути ким завгодно — панком, готом, емо, «пацаном», найліпше — «мажором», але не людиною з високими моральними принципами та почуттям національної гордості та гідності, це — неформат. Якщо ти такий, то на тебе повісять ярлик «націоналіста» чи цинічно запитають: «Ти що, цим заробляєш?» І ти розумієш: бути українцем — це повсякчас, як і предки, тримати оборону, плекати в собі, як і предки, почуття честі та вдячності батькам, що вони не побоялися виховати тебе українцем.

Це теж зобов’язує бути українцем.

Проте є й інша Україна, за яку мені сумно й боляче, десь як у В. Стуса: «Болить мені у серці Україна». Колись одна з моїх американських приятельок, погостювавши в Україні, сказала: «У вас дивна країна — у вас «країна навпаки»: одне говорять, друге думають, а третє роблять». Справді, «країна навпаки» виявляється у всьому. У нас навіть на ура-патріотичних плакатах, що закликають пишатися тим, що ти українець, запевняють, що для цього не потрібно знати українську мову. Важко уявити таке в іншій країні, щоб у Росії закликали любити Росію без російської мови, чи уявити гордість француза без гордості за свою мову.

Справді, дивна країна. Але я все одно її люблю: як діти люблять матір — і в здоров’ї, і в хворобі — та докладають зусиль до її одужання, так і я мрію про часи зміцніння й розквіту України як незалежної держави. Я цілком свідомий своєї причетності до розбудови нашого спільного дому й відповідальності за нього. Я хочу, щоб у моїх майбутніх дітей Батьківщиною була Україна та щоб вони не потерпали через свою національність — українець, і щоб правнуки цілком щиро та з гордістю могли сказати: «Ми пишаємося тим, що наші предки були українцями, і ми теж українці!»