Розплата за поразку

«Гриша! Ти щось бачиш? Ні. І я нічого не бачу». Так звичайно моя мати починала розповідь про Голодомор 1932—1933 років. На початку голоду їй було лише п’ять років. Гриша — це її брат, на кілька років старший за неї. Тримаючись за руки й навпомацки, орієнтуючись по стінах хати, вони виходили, швидше виповзали, на ґанок хати й сідали під стіною поряд, гріючись у променях вранішнього сонця. Хатні двері виходили саме на південний схід, і так проти сонця вони сиділи доти, доки набряки біля очей трохи спадали і з’являлася можливість щось бачити. Далі починався звичайний день дітей, інколи присвячений дитячим забавам, а частіше пошукам хоча б чогось, що можна було б з’їсти з того, що росло на городі або в садку. Батьки ще вдосвіта йшли на роботу, і з ними діти бачилися лише пізно ввечері. Хліба в хаті не було ніколи. Хоч якогось зерна — також. Батько як людина, віддана пролетарській владі, першим здав усе зерно зі словами: «Що буде людям, те буде й нам». Він, говорячи ці слова, дещо лукавив. Тому що людям не дозволяли тримати домашню худобу, зокрема корів, а в маминих батьків корова була.

Батько в ті роки був головою колгоспу в селі Мошняги, а до таких людей влада ставилася дещо поблажливіше. Вони мали померти останніми. Молока корова давала небагато, й на те молоко було вдосталь голодних ротів. Поряд із хатою, на тій самій ділянці землі, жили дідо й бабця. В маминого батька було вісім сестер, правда, їх віддали заміж в інші села, але була й інша рідня поряд. Люди їли все те, що і тварини, починаючи з лободи. Проте саме корова врятувала життя майже всім членам родини. Від голоду помер лише дідо. Він був здоровою й сильною людиною в розквіті літ. Виховав дев’ятеро дітей і з достойним посагом за достойних чоловіків віддав заміж вісім своїх дочок. Своєму єдиному й улюбленому синові він відділив половину власної землі й допоміг побудувати хату поряд зі своєю. Мабуть, сподівався, що саме син стане його справжньою опорою в подальшому житті. Вийшло не так. Він помер від голоду в той час, коли його син очолював колгосп. Такою була й доля багатьох інших сильних і здорових людей. Вони звикли працювати за трьох, але й їли багато. Режим злиденного харчування виявився для них абсолютно непридатним. Мамину бабцю, а звали її Варвара, я добре пам’ятаю. Переживши всі голодомори із властивою жінкам витривалістю, виховавши дев’ятеро дітей, вона померла у віці, здається, 83-х років. «Не чини спротив злому» — ці слова з Євангелія від Матвія є не закликом до українців тих часів, а характерною рисою вдачі більшості з них. Мабуть, чотири класи церковно-приходської школи — пристойна на селі тих часів освіта — не минули для мого діда марно.

Батьки мого батька, не покладаючись на Євангеліє, намагалися злу противитись. Але вийшло ще гірше. Мешкали вони в тому ж селі, що й мамині батьки, але на території іншого колгоспу. До колгоспу вони не йшли. Намагалися працювати одноосібно. Це було їхнє спільне рішення. Бабця була надзвичайно віруючою людиною й відкрито називала комуністів антихристами. Дідо також був налаштований до комуністів критично. На відміну від маминого батька, він вийшов віком, щоб взяти участь у Першій світовій війні від її початку, а далі й у громадянській. Додому він повернувся у 1920-му році. Коли дід помер, я був у другому класі й уже мав певні уявлення про громадянську війну. Якось я спитав діда, за кого він воював у цій війні: за поганих білих чи за гарних червоних? Його відповідь тоді я просто не зрозумів: «Я не воював ні за білих, ні за червоних». Очевидно, в них не було шансів вижити. Для початку їх зимою вигнали з хати, роздавши все нехитре майно односельцям, і готували до виселення в Сибір. Оскільки влада не дуже квапилася з вивезенням, дідо за допомогою тестя, що був головою сільради в сусідньому селі, встиг написати скаргу до Москви. Хоч як це дивно, але скарга спрацювала. Оскільки дід ніяк не підходив під категорію куркулів, виселення відмінили, хату повернули. Але навіть ложки й тарілки в ній уже не було. В такому стані їх і застав Голодомор. Всі діти, в тому числі й мій батько, спухли від голоду. Четверо дітей втратила родина за неповних два роки. Ще деякий час, обкладений немислимими податками, мій дід намагався утриматися поза колгоспом, але врешті-решт із залишками родини змушений був до колгоспу вступити. Всього в родині було дев’ятеро дітей. До зрілого віку дожили лише троє. Від того райського колгоспного життя мій батько у віці 15 років у старому маминому взутті, бо свого не було, з п’ятьма карбованцями в кишені подався в пошуках кращої долі до Одеси. Дивно, що у Книзі пам’яті жертв Голодомору, виданій Інститутом національної пам’яті, що був створений за часів президентства Віктора Ющенка (тепер такі речі були б неможливими), зазначено, що в селі Мошняги від голоду померло лише 10 осіб.

— А в нас щодня було м’ясо, — згадує моя теща Голодомор 1932—1933 років. — Як так? — дивуюсь я. — А мій батько в колгоспі працював на конюшні. Там завжди було багато горобців і він навчився їх ловити. Щодня він приносив додому декілька горобців. — І що, тільки через це у вашій родині ніхто не помер? — Питаю я. — Зрозуміло, що ні. Батько зумів приховати трохи пшениці. Кілька разів приходили люди із «шпичками», намагаючись її знайти, але так і не знайшли. Тож у нас щодня була для їжі жменька зерна. А ще в нас було молоко. — Як то? — Ще більше дивуюсь я. — Чоловік сестри батька працював у райцентрі бухгалтером. Це на ті часи було велике начальство. Його хату боялись обшукувати, й у льоху вони тримали корову. Молоко ділили на три родини. Корову охороняли по черзі цілодобово. Траву для неї косили тільки вночі, щоб нічого не запідозрили сусіди. — І що, у вашому роду так ніхто й не помер від голоду? — Знову питаю я. У батька було троє братів. Двоє з них померли від голоду. Третій загинув під час Другої світової війни. На нашій вулиці спорожніли три хати, втрати від голоду були і в інших хатах. А скільки всього було хат на вашій вулиці? — Вісім, — відповіла теща. На той час їй було лише шість років. Не так багато вона змогла від тих часів запам’ятати. Хіба що чітко врізалися в її пам’яті події, пов’язані з розкуркуленням. Їхню родину також виселили з хати і планували на відправку до Сибіру. Але то вже інша й довга розмова. У Книзі пам’яті значиться, що в селі Новодобрянка загинули від голоду більше трьохсот людей. На невелике село, де мешкало менше ста родин, це виглядає цілком реально.

Чи так було скрізь у Країні Рад у ті роки? Добре відомо, що ні. Голодомор був і за межами України, але лише в місцях компактного проживання тих самих українців. Слушним є вислів, що українці гинули не тому, що були селянами, а селяни гинули, тому що були українцями.

Чи був би можливим Голодомор 1932—1933 років в Україні, якби в 1917— 1920 роках Україна отримала незалежність? Безумовно — ні. Тоді б ми від голоду не втратили б жодного життя. Як я оцінюю Голодомор? Як кару українців за те, що вони не виграли перед тим визвольну війну, не здобули незалежність. Це розплата за поразку. Це урок на майбутнє. Ми більше ніколи не маємо права дозволити собі втрату нашої незалежності. Чи здатні ми засвоїти хоч якісь уроки з нашої історії?

Чим був Голодомор з етнічної точки зору? Результатом конкуренції двох етносів, що набула таких крайніх форм через знищення внаслідок більшовицького перевороту в Російській імперії всіх моральних засад, на яких тримається здорове суспільство.

Чим був Голодомор у всесвітньому мірилі? Закономірним результатом ставки певних фінансових структур Заходу на всебічну підтримку нової комуністичної імперії. Захід у ті роки надав потужну інформаційну підтримку Радянському Союзу. Західні газети писали, що ніякого голоду, а тим паче Голодомору, в Радянському Союзі в цілому й в Україні зокрема не було. Про це говорили і визначні державні діячі. Індульгенцією Радянському Союзу за скоєний злочин геноциду проти українського народу було дипломатичне визнання Сполученими Штатами Радянського Союзу в 1933 році. Хоч як це дивно, але тільки німецька та італійська преса тих років писала правду про Голодомор в Україні. Але світ не хотів того чути.

Тепер десятки провідних країн світу визнали і Голодомор, і факт геноциду проти українського народу. Почалося це визнання з відповідної резолюції Конгресу Сполучених Штатів у кінці 1980-х років. Але лише з обранням на посаду президента Віктора Ющенка цей процес визнання набув справжнього розмаху. Це величезне й незаперечне досягнення й Віктора Ющенка, і помаранчевої революції. На жаль, процес утвердження цього засадничого принципу в будові Української держави тепер перервався. Але те, що вже зроблено, не може відмінити жодна влада в Україні. Закономірним результатом активної діяльності нашої держави в питанні Голодомору мала б стати резолюція Організації Об’єднаних Націй. Але прийняття цієї резолюції було заблоковане чотирма впливовими країнами світу: Сполученими Штатами Америки, Великобританією, Ізраїлем і Росією.

Який із цього висновок? Дуже часто Захід і Схід, незважаючи на, здавалось би свою полярність, виступають спільно проти українських інтересів. Чим більше Захід і Схід щось ділять між собою, тим більше Україна стає картою в цій грі. Жодна одностороння орієнтація чи то на Захід, чи то на Схід не здатна убезпечити майбутнє України від трагедій, подібних Голодомору. Лише власна національна потуга, власна консолідація, лише орієнтація на самих себе здатні надійно захистити нашу державу, нашу націю, наш народ, наше майбутнє.