«Журналісти мають дивитися ширше, ніж політики»

Минулого тижня «5 каналу» вручили Сертифікат рекордсмена Книги рекордів Гіннесса. Хоча про те, що телемарафон «Українська незалежність» тривалістю 52 години побив світовий рекорд безперервного ефірного мовлення, встановлений перуанцем Сержіо Галіані, стало відомо раніше. Отриманий «5 каналом» результат особливо важливий сьогодні, коли українське телебачення далеко не завжди демонструє прагнення до розумного та якісного. Саме тому, вітаючи колектив каналу, «День» скористався цим як приводом, щоб поспілкуватися з ведучими «Української незалежності» Тетяною Даниленко та Павлом Кужеєвим, і, звичайно ж, не лише про отриману нагороду...

— Ваше досягнення — це певна планка для каналу. Як журналісти «5 каналу» планують підтримувати досягнуте? Чим ваш досвід може бути корисним українському телебаченню і глядачеві?

Тетяна Даниленко: — Як на мене, то марафон «Українська незалежність» — це швидше демонстрація міці, а не певна планка. Він засвідчив, що команда здатна подужати великий і нестандартний проект. Ніякого надриву не було — люди, задіяні в марафоні, працювали з азартом, усім було цікаво. Головне, щоб на каналі частіше з’являлися такі проекти. Повірте, тоді демонструвати рівень буде кому. Стосовно ж досвіду для телебачення, то я бачу дуже мало каналів, яким він може бути корисним. Не вважайте цю думку надто пафосною, але лише одиниці можуть погодитися на півсотні годин живого ефіру, та ще й на суспільно-політичні теми. А от для глядача такі проекти безцінні. Я вірю, що у багатьох із них з’явилося відчуття, що в цій країні далеко не все безнадійно.

Павло Кужеєв: — Зрештою, власне марафон став доказом того, що планка «5 каналу» завжди була високою. Тому й стала можливою реалізація цього проекту, адже він акумулював насамперед людські ресурси і довів, що «yes, we can!». Звичайно, такий формат можна і потрібно вдосконалювати, адже нічого схожого на українському телебаченні ще не продукувалося. Напевне, з точки зору видумування й втілення форматів у цьому ми стали піонерами, і справа, можливо, не стільки у тривалості, скільки у верстці, комбінаціях із гостями, міксуванні вже існуючих форматів.

— Як можна зрозуміти з прес-релізів, канал завідома ставив перед собою завдання побити існуючий рекорд, який належить перуанцю Сержіо Галіані. Як виникла ідея встановлення нового рекорду і чого ви намагалися цим досягти, адже не лише запису у Книзі рекордів Гіннесса?

Т. Д.: — Рекорд — це лише форма патріотичної за змістом передачі. Не секрет, що ми намагалися компенсувати скромність офіційного святкування Дня незалежності. 20-річчя — це важливий рубікон для країни, є що святкувати і є що підсумовувати. Але вже на початку літа стало зрозуміло: атмосфери великого національного свята не буде. Події 24 серпня це лише підтвердили. Святкова атмосфера рекордного марафону багатьом і підвищила градус оптимізму, і додала національної гордості, і змусила з приводу багатьох речей замислитися.

П. К.: — Спочатку була спонтанна ідея. Потім одна за одною нашаровувалися вірогідності втілення. А коли після багатьох мозкових штурмів з’явилися певні контури проекту, стало зрозуміло, що 20-та річниця Незалежності України — саме той день і той шанс, проґавити який було би з професійної точки зору, м’яко кажучи, соромно.

— Не так легко підтримувати змістовну розмову з досвідченими політиками, істориками на серйозні теми упродовж двох діб. Що було найважчим упродовж 52-годинного ефіру? Які теми вам не вдалося розкрити, до чого ви ще хотіли б повернутися?

Т. Д.: — Я не переконуватиму вас, що всі розмови були однаково змістовними. Багато тем хотілося би звузити, але у форматі настільки багатогодинного марафону це робити було не варто. Я дуже критично ставлюся до своєї праці. Ефірів, якими б я була на всі сто задоволена, не існує в природі. Але відчуття, що якісь студії марафону були відверто невдалими, у мене немає. Єдине, що я особисто зрозуміла для себе вже запізно, — в марафон варто було запросити більше гостей. У нашому ефірі не було, наприклад, жодного художника, якимось чином він обійшовся без Ніни Матвієнко, Олега Скрипки та Святослава Вакарчука, там обов’язково мала бути Ліна Костенко, слід було запросити когось із діаспори. За це дійсно шкода. Але ми планували усе так, щоб здолати велику дистанцію. Свідомо і підсвідомо полегшували працю собі й гостьовим редакторам та іншим колегам. Хоча, як виявилося, можна було обійтися і без цього.

П. К.: — Навіть цілорічного марафону не вистачило би для повного розкриття тієї чи іншої теми, адже у студію приходять різні люди з протилежними поглядами на одне й те саме. Тут нам, як українським футболістам, завжди бракує часу для ще одного голу. Зрештою, всі теми, яких ми торкалися під час марафону, присутні в діалогових студіях, в інших проектах «5 каналу» протягом року. Тому ми до них не те, щоби повертаємося — продовжуємо.

— Телемарафон «Українська незалежність» був присвячений певному рубікону в суспільному і політичному житті держави. Відповідно, в студії «5 каналу» обговорювалися ключові події, що відбулися за останні 20 років. Утім, журналістика теж відповідальна за те, яким виявився розвиток подій. У вас у гостях було багато журналістів. Чи вдалося вам розкрити цю тему — відповідальності української журналістики за нашу новітню історію?

Т. Д.: — У нас була присвячена журналістиці єдина година із 52-х. Головний підсумок цієї години — журналістам варто об’єднуватися, але не довкола політичних постатей чи сил. Оскільки, як показав досвід 2004 року, можна набити багато ґуль. Журналісти мають дивитися ширше, ніж політики. Гостями «журналістської» години були Андрій Шевченко та Мустафа Найєм. Перший — один із левітанів Помаранчевого майдану, зараз політик. Другий — категорично проти того, щоб журналісти виходили на майдани і ставали політиками. Обидва — нове покоління, яке ВЖЕ є частиною вільного світу. У той час як покоління при владі ЩЕ дискутує, який із векторів принесе Україні більше зиску.

П. К.: — Журналісти відповідальні не менше за представників усіх інших професій та соціальних інститутів. Авжеж, марно кричати «Тривога!» по радіо, коли ви не вмикаєте приймач, ніжно називаючи його «брехунцем». Який сенс видавати шпальти інформації, коли замість газети можна почитати пивну етикетку? Навіщо дивитися теленовини, якщо якесь напіводягнене світське опудало закликає не дивитися зомбоящик? Таким чином нав’язується думка про бруд політики, нульову роль громадянина в житті держави й пропаганда внутрішньої еміграції у соціальні мережі. Хто цим користається, думаю, ви знаєте і бачите. Але я би не посипав голову попелом. Коли поза журналістським цехом ніхто в країні не хоче брати на себе відповідальність ні за що, довіра до ЗМІ у суспільства доволі висока. Тому що ЗМІ та ще церква розмовляють із людьми, у решти — прийомні години та черги.

— Телебаченню незалежної України теж 20. Про які основні тенденції можна говорити, підбиваючи певні підсумки? «День» часто наголошував на потребі консолідації українських журналістів, зокрема, навколо базових національних інтересів. Певні кроки в цьому напрямку робляться. Але чи можна говорити, що в українській журналістиці вже вироблено спільні смисли? І зрештою, чи є наші журналісти україноцентричними?

Т. Д.: — Консолідація, як на мене, має відбуватися. Зокрема, і довкола національних інтересів. Але «національних» — не в архаїчному сенсі. Якщо Україна вибере не той шлях — журналісти, і я сподіваюсь, більшість із нас це розуміє, втратять право на професію. Незалежно від того, у косоворотці чи у вишиванці торуватиме влада цей шлях.

П. К.: — Журналісти — так. Власники засобів масової інформації — не всі. Україноцентричних — меншість.

— І насамкінець — які нові надзавдання ви перед собою ставите?

Т. Д.: — Поки що хотілося б досконалості у тій роботі, яка є. А надмета й надзавдання ще мають викристалізуватися. Як тільки процес закінчиться — це перестане бути таємницею.

П. К.: — Як кажуть, слідкуйте за анонсами!