«Скульптор має запліднити природу своїм темпераментом»

Завтра у Львівській картинній галереї відкривається виставка відомої швейцарської художниці й скульпторки українського походження Христини Кишакевич-Качалуби. (Перед тим упродовж двох тижнів її роботи експонували в Музеї Івана Гончара в Києві.)

Христина Кишакевич-Качалуба народилася в Аргентині. Навчалася в США та Німеччині. Згодом в Українському вільному університеті захистила докторат з історії мистецтва (тема — «Експресіонізм Славка Крушельницького»). Однаково легко дає собі раду і з малярством, і зі скульптурою. Її художню творчість критики вважають сміливою. Мовляв, це — контакт із власною сугестивною енергією «позанормовності», синтез традиційного і сучасного мислення, архетипи і міфи, що набувають самобутніх смислових інтерпретацій. А скульптуру сам Темістокл Вірста, знаний французький художник й архітектор, (до речі, родом із Буковини), назвав поемами життя, в яких виявляється досвід авторки, краса, душевне заспокоєння. «У творенні портретів помітна чуттєвість, — писав він. — Вона вміє поглянути вглиб людського єства і, окрім точних зовнішніх рис, відтворити нутро».

У біографії мисткині є ще один знаковий факт: навчалася в одного з найвідоміших у світі українських скульпторів — Григорія Крука. Між іншим, Круків портрет її авторства разом з іншим творчим спадком маестро зберігається в колекції Української бібліотеки й архіву в Лондоні. Копію роботи вона подарувала Національному художньому музеї в Києві.

Оскільки 30 жовтня виповнилося 100-річчя від дня народження Григорія Крука, природно, що нашу розмову з Христиною розпочинаємо з її знайомства з уславленим скульптором. Тим більше, що Україна небагато знає про нього. Тільки торік у рамках Великого скульптурного салону доробок митця вперше тут експонували.

— Одного разу ми всією сім’єю з Пітсбурга, де жили, поїхали до Вашингтона, — розповідає Христина КИШАКЕВИЧ-КАЧАЛУБА. — Там натрапила на альбом із роботами Крука. Пригадую, вони мене до глибини зворушили. Були дуже несподіваними, самобутніми. А якщо сказати одним словом — сильними. Тоді й гадки не мала, що коли-небудь навчатимуся в скульптора. Протягом 1977—1979 років вивчала українознавство в Українському вільному університеті в Мюнхені, де також викладав пан Григорій. Тож я відразу записалася до нього на курс. Він — син гончара, що походить від землі (народився у селі Братишиві на Прикарпатті). Це, вочевидь, йому передалося генетично: у Крукових роботах завжди відчувалася Україна. Представляв її так, щоб стала зрозумілою німцю, швейцарцю, італійцю й американцю... Тобто торкався загальнолюдських тем, надаючи їм українського забарвлення.

Пан Григорій був сумною й веселою людиною одночасно. З одного боку, дуже любив жартувати. Будь-що могло стати предметом для жарту. З іншого, відчувалося, що глибоко страждав. Можливо, через те, що довелося жити в еміграції. А може, тому що не вдалося створити сім’ю, хоч того прагнув. Усе мені казав: «Я родини не маю, зате маю бронзи». Однак зауважила, як приходили Різдво й Великдень, він сумував. Бронзи не дарували тепла. На свята його настрій поліпшувався, і ми могли далі працювати. Учитель часто повторював: «Скульптор має подивитися на природу і запліднити її своїм темпераментом». І він той темперамент мав! Думаю, ті слова — найважливіша його лекція для мене! Як результат, досі дехто вважає мої роботи чоловічими.

— Це комплімент?

— Гадаю, мистецтво не може бути чоловічим чи жіночим. Радше сильним або ні. Напевно ж, погляди, відчуття різняться. Наприклад, Фріда Кало малювала, виходячи зі свого терпіння, що не могла мати дітей, хворіла...

— А твої твори коли-небудь з Круковими порівнювали?

— Так. Особливо перші. Воно й зрозуміло, я тоді перебувала під його сильним впливом. Уникаю дуже складних форм, і це, на мій погляд, наближає мене до стилю вчителя. Інакше кажучи, працюю в стилі, де форма відчитується легко, через що роботи виходять більш експресіоністичні.

— Христино, виліпити портрет Григорія Крука — чия то була ідея?

— Моя. У рамках навчання в Українському вільному університеті мала зробити якийсь проект. Тож запропонувала Крукові виліпити його портрет. «Прошу дуже!» — сказав він. Щоб ти зрозуміла — то не було завдання, а моє внутрішнє бажання: у скульптора було дуже цікаве обличчя, проглядала велика постать.

От дивлюся на майже готову роботу в глині і кажу: «Губи занизько. Треба підняти». «Не торкайся! — каже пан Григорій. — Удруге може так майстерно не вийти». Та я не стала слухати. Він був дуже задоволений портретом. Відлив його у бронзі. Навіть експонував на своїх виставках. Пам’ятаю, «прем’єра» відбулася в Лондоні. Нині скульптура разом із частиною його творчого спадку зберігається в колекції Української бібліотеки й архіву так само в Лондоні. Копію ж я подарувала Національному художньому музеї в Києві.

— Ти була знайома з такими «китами» малярства й скульптури, як Леонід Молодожанин і Темістокл Вірста. Що почерпнула з того спілкування?

— Леонід Молодожанин часто приїжджав до Мюнхена, де відливав роботи. Оскільки переважна їх більшість — масштабні, дешевше було їх везти з Канади, де жив, до Німеччини і там відливати у бронзі. Дещо з Леонідових робіт я бачила: пам’ятник Тарасові Шевченку, католицькому святому Падре Піо... Молодожанин був надзвичайно цікавим скульптором, а особливо портретистом. Як результат, 1992 року у Вінніпезі, де він мешкав, в Ассінібойнському парку відкрився «Сад скульптур Лео Мола» (так скорочено його називали) із понад трьома сотнями робіт. Ми запланували зустрітися і подискутувати про монументальні твори. На жаль, не встигли. 4 липня 2009 року той помер. Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого» правдиво написала, мовляв, коли відходять Великі, аж тоді усвідомлюємо, що поруч були цілі планети. Це я також до того, що на похорон Григорія Крука прийшло... аж двадцять осіб (а українська громада в Мюнхені чимала)...

Темістокла Вірсту можу назвати приятелем. До речі, ще одне ім’я, яке Україна повертає. Дуже добра людина. Уміє відкрити серце, подати руку й відчинити двері свого дому. Постать масштабна. Сказати б, він не може мислити малими категоріями. Це помітно, зокрема, з його картин. А ще Вірста на власному прикладі долає стереотип, що українці не можуть солідаризуватися. Так, Темістокл, якому вже за дев’яносто, часто запрошує на пленер українських художників на південь Франції, де живе. Мені теж допомагав організовувати виставки в одному богемному містечку, що неподалік Сен-Тропе, а раніше — у Парижі. А колись моя мама допомагала йому з експозиціями в США. Ось так Бог все робить своєчасно. Головне — бути відкритим підтримати одне одного.

— Цю виставку картин і скульптур, що зараз експонують в Україні, ти присвятила 20-річчю незалежності України. Що для тебе означає ця присвята?

— Незалежна Україна була одним із сенсів життя моїх батьків. Тим змістом вони намагалися наповнити і моє життя, а я — своїх дітей. Пригадую, 24 серпня 1991 року, коли проголосили незалежність, ми ввімкнули наш гімн, діти сплели вінки як на Івана Купала і пускали їх басейном, і всі разом неймовірно тішилися: здійснилася мрія багатьох поколінь українців! У моїй експозиції центральне місце посідає скульптура «У хресті наша сила». (Колись вона мала назву «Поможи нам у стражданні».) Нею хочу підкреслити, скільки ще зусиль треба докласти і молитов сказати, щоб Україна стала такою, якою є в наших думках, мріях і відчуттях.