Оксана Пахльовська: «Як добре, що ми маємо «День»
Готуючи святковий, ювілейний, номер, ми, звісно, намагалися залучити найбільш продуктивні сили. Сьогодні, після семи років плідної співпраці, важко уявити «День» без виважених, влучних та гостро-інтелектуальних текстів Оксани Пахльовської, які обов’язково стимулюють не лише читачів, а й журналістів редакції до роздумів і нових пошуків. Пані Оксана завжди відгукується на наші прохання долучитися до проектів «Дня» — чи то прочитати лекцію для учасників Літньої школи журналістики, чи підготувати матеріал, чи взяти участь у дискусії.
До речі, початок знайомства і спілкування газети з Оксаною Пахльовською та її мамою Ліною Костенко — це окрема історія, що, безумовно, заслуговує на увагу. Тому, скориставшись ювілеєм як нагодою, ми попросили пані Оксану пригадати, так би мовити, витоки, і, мабуть, вже абсолютно традиційно наше спілкування переросло в розмову про знакові процеси сучасності та важливість культурологічної журналістики.
— Згадайте ваше перше знайомство з газетою «День»: коли і за яких умов воно відбулося, яке враження на Вас тоді справила газета?
— Моє перше знайомство з газетою «День» відбулося тоді, коли я не могла собі й уявити, що колись друкуватиму свої статті в газетах. Наукова стаття чи публіцистична — я тоді друкувала їх лише в суто наукових чи літературно-політичних часописах, — насамперед у «Сучасності». Власне, саме цей момент знайомства емблематичний для мене й досі: він мені сигналізував якісну зміну координат в українській журналістиці середини 1990-х. Народжувалась КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ЖУРНАЛІСТИКА, яка становить собою величезний ресурс для формування громадянського суспільства. Політична аналітика необхідна, але вона значною мірою орієнтована на фахівців і прив’язана до конкретних колізій. А культурологічна журналістика має саме ті «рецептори», які дають змогу залучати до інтерпретації поточних подій якнайширший спектр читачів. Її фокус спрямований на сучасні події, але висвітлює вона їх у комплексі історико-культурних ретроспекцій і багатокультурних контекстів. І це дає змогу реорієнтувати бачення українських проблем із локального, «логоцентричного» виміру на виміри європейські та світові.
Першою мені заговорила про «День» Ліна Костенко, моя мама. Навесні 2002 року на батьківщині Григорія Сковороди в селі Чорнухи згоріла 50-тисячна бібліотека — факт сам по собі драматичний і символічний. Ось тоді газета «День» разом з Ольгою Герасимьюк ініціювали акцію «Подаруй книжку!», яка за кілька тижнів допомогла сформувати 15-тисячний фонд, збір його продовжився й далі (див. «День» №103 від 10 червня 2005 року). Тоді мама також передала різні книжки, в тому числі й свої, до цієї бібліотеки, і сказала мені: «Ця газета — дуже цікавий проект. Раджу тобі там друкуватись».
Знаючи, що мама лазерно вгадує продуктивні контексти, я цю ідею запам’ятала. А потім «День» звернувся до нас обох із проханням написати статті — а мама тоді зробила інтерв’ю — для книги про відносини України та Польщі «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...» (2004). Це була знакова для нас обох і для мене зокрема робота, бо якраз тоді я багато співпрацювала з Польщею, а в Італії, в Інституті студій суспільної та релігійної історії у Віченці, за ініціативою видатного італійського історика Ѓабріеле Де Рози був проведений симпозіум про західні впливи в історії України та Києва. А найголовніше — Польща вступала до Європи. 1 травня 2004 року ця рідна мені країна йшла до Європи, а рідна моя Україна провалювалася у вовчу яму Євразії... Це було напередодні помаранчевої революції! І книжка давала комплексний зріз проблем — тому це було вкрай важливе і вчасне видання.
Відтоді співпраця не припинялась. І, маю сказати, я дуже полюбила жанр, в якому можу співпрацювати із «Днем». До речі, щодо питання про «товсті журнали»: дуже сумно і соромно, що такий історичний часопис, як «Сучасність», було так бездарно втрачено. А «День» витримав тиск різних чинників — і вистояв. Мені не бракує видань і в Італії, і в інших країнах, де я друкую суто наукові дослідження. Але в «Дні» особливо ціную можливість проектувати наукові проблеми на різний спектр читачів, діалогувати з ними, — це дає дихання науковій роботі, підключає її до живих динамічних процесів, до життя країни, до її трансформацій у цьому нелегкому сьогоднішньому світі.
— Якось ви сказали: «Як добре, що ми маємо «День»!» Що саме ви вкладаєте в ці слова?
— На ювілейні дати здебільшого говорять високі слова, які вивітрюються на наступний день. Гадаю, важливо сьогодні проаналізувати, зрозуміти, відчути унікальність «Дня».
«День» — це далеко не просто газета, а й справді — Проект. Він постав, зрозуміло, не відразу, але — я навіть спеціально простежувала це з перших публікацій — в концепції «Дня» була особлива культурна логіка.
Насамперед вона виявляється в кількох базових темах, які «День» розробляє з року в рік як основоположні моменти своєї ідентичності: це тема історичної пам’яті, тема «Україна Incognita», тема Центрально-Східної Європи — це, наприклад, одна з підвалин польської історіографії, яка дає змогу діалектичного погляду на історичні стосунки України з Польщею та іншими її європейськими сусідами. Також важливі такі підходи, як увага до світових дискусій. «День», можливо, перша газета, яка системно ввела аспект європейських і світових контекстів як «вимірювальну одиницю» в аналізі процесів, що відбуваються в Україні.
Також мені імпонує прицільна увага «Дня» до постатей — насамперед до постатей наших сучасників: філософа Сергія Кримського з його глибинними аналізами людини в історії та історії в людині; Клари Ѓудзик, яка впродовж багатьох років гостро і компетентно аналізувала життя церков та релігійну проблематику; Джеймса Мейса, який так багато зробив для інтеѓрації теми Голодомору в сучасний дискурс історичної пам’яті та ідентичності України. Як долучити суспільство до філософської, історичної, релігійної проблематики? А от, власне, через голоси науковців, які вміють промовляти до читача прозорою комунікативною мовою, не спрощуючи концептів, без жодної спокуси популістських підходів, але висловлюючи при тому думки, необхідні, як повітря, для зрілішання суспільства, для його буття в координатах демократичного мислення. Із цієї точки зору безцінні також історичні «архіви» «Дня»: там, я певна, є матеріалів іще не на одну книжку — і про ті ж польсько-українські чи російсько-українські відносини, про видатні постаті в українській історії, про ідентичність Європи тощо. Інтелектуалізація інформації — це один з основних шляхів до творення стандартів демократичного мислення в суспільстві.
— Чому, на вашу думку, газета «День» сьогодні є особливо затребуваною, яку роль вона відіграє в Україні в період суспільних трансформацій? На що впливає?
— Мені здається, що сьогодні очевидна цінність, власне, культурологічної журналістики, яка дає змогу підсвітити поточні політичні проблеми історико-культурними студіями. А це процес непростий. Адже для цього треба віднайти досить складну рівновагу між цими двома аналітичними макро-блоками. Тим більше, що сьогодні ми, на жаль, ще не маємо підстав сказати: чудово попрацювали, є результат, ідемо далі. Україна в ці останні роки знову повертається до своїх фатальних циклів, коли в момент, здавалось би, подолання перешкод на своєму шляху до цивілізованого світу цей шлях різко і травматично обривається. І чим ближча ця перспектива, тим на дальшу дистанцію від неї відкидається держава. На 20-му році Незалежності країна, яка себе називала, почувала, презентувала як частину Європи, розвертається і приречено йде у пострадянське стійло. І це ж питання не тільки і не стільки її сьогоднішніх керівників, — вони від самого початку виступали з програмою демонтажу України, не дуже цього й приховуючи. Це насамперед питання суспільства, яке таких керівників обрало, яке не знаходить на цю геополітичну катастрофу ефективної протидії. Це питання інтелігенції, яка в значній своїй частині виявилася неготовою до чітких аналізів і вольових дій. Тож зрозуміти ці механізми неможливо, якщо спиратись лише на поточні події. Ці механізми закладені в глибинах української культури. І от, власне, «День», постійно повертаючись до проблем української історії, створив таку унікальну лабораторію культурологічного аналізу. Нещодавня книжка «Сила м’якого знака» тому підтвердження. Адже цей м’який знак у слові Русь — це як те яйце, де зберігається смерть Кощія. І всі сучасні проблеми великою мірою виростають із цього заклятого вузла конфесійних та ідеологічних проблем, які не дозволяють Росії стати модерною державою, а Україну штовхають у чорториї фальсифікованої історії.
Ще один аспект: «День» надає простір для щонайрізноманітніших дискусій, для різних точок зору, виховуючи тим самим плюралізм і критичне мислення. І при цьому плюралізм не перетворюється, як часто в нас буває, у безпринципну безрозмірність тусовочної балаканини, а має свої визначені професійні й етичні параметри. «День» може завернути статтю відомого автора і може надрукувати думку зовсім невідомої людини, — і це теж є ознакою, я би сказала, шляхетного демократизму, в координатах якого на першому плані стоїть поняття якості та відкритості.
До речі, мене дивують і обурюють заяви деяких снобів від літератури, які всерйоз просторікують про те, що в нас же, бачите, немає таких газет, як «Gazeta Wyborcza» чи «The New York Times». Так у нас же немає і основ американської демократії, як немає і потужного і переможного зросту сьогоднішньої Польщі. І, між іншим, не в останню чергу — завдяки некомпетентності, егоїзму, політичній сліпоті і відсутності етичних параметрів таких персонажів в інтелектуальному світі, які підмінили тяжку роботу на виведення України з її історичних драм дешевими провокаціями та безглуздим піаром. Тому я природно підтримую людей, здатних на те, що у протестантському світі називається «Work Ethic». Бо «етична робота» має бути основою будь-яких починань, — якщо хочемо, щоб ці починання вдалися.
— «День» пишається співпрацею з вами і тим, що може згадувати ваше ім’я в контексті своєї діяльності. А що мотивує до такої співпраці і що у діяльності «Дня» вам особливо імпонує?
— Дякую за добрі слова. Власне, я вже частково відповіла на це запитання. Додам, мені дуже імпонує «реактивність» «Дня», його чутливість до подій в Україні і за межами України, заснована на асоціативному мисленні, на моментальній здатності реагувати на явища аритикульовано і комплексно.
Також надзвичайно ціную ще один принциповий напрямок — системну прицільну увагу до молоді, до її мислення, до її талантів, мрій і проблем. І це не тільки рубрика «Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді» — це й співпраця з Острозьким університетом, постійний контакт з іншими університетами під час дискусій та презентацій. Також Літня школа журналістики «Дня» — блискучий задум! І я бачу, як завдяки цим мобільним ресурсам починають приходити в газету ще зовсім молоді люди, а вже професійні, сповнені ідей, здатні на самостійну роботу і відповідальність.
Імпонує також принциповість і послідовність — риси, особливо важливі в такі темні часи, які ми переживаємо сьогодні. І шляхетний спокій, позбавлений популізму, цілковита відсутність тієї вульгарної агресивності, яка часто буває в газетах, що тримаються на примітивних піарних стратегіях. Зберегти автентичність і гідність у цю добу абсурдів і симулякрів — це не на словах, а реально виклик руйнівним чинникам нашого буття.
Ще хочу додати, що вже з першого свого досвіду співпраці з «Днем» я була вражена культурою роботи і спілкування: злагодженість роботи редакції, якась аж родинна атмосфера і явище, яке мама називає «етичною безпекою», — коли ти знаєш, що можеш покластися на кожну людину, що, власне, етика є осердям усіх процесів, які дають життя такій складній структурі, як щоденна багатотемна газета. Коли найменша домовленість — це свого роду етичний пакт, коли в усьому є обов’язковість, а головне — переконаність. А звідти й переконливість — стосунків, ідей, результатів.
Мені залишається привітати «День» з його таким молодим і свіжим «підлітковим» ювілеєм — і водночас із реалізацією цього складного і вкрай потрібного мега-Проекту. Неможливо собі уявити культурне життя України без «Дня» — і цим усе сказано. Бажаю сил і стоїчної витримки Ларисі Олексіївні Івшиній та всім її колегам і співробітникам. Але також радісних і святкових моментів у цій завжди важкій, але незмірно важливій для всього суспільства справі. І ще — бажаю вам розуміння, аналітичного мислення і солідарності з боку читачів, — щоб діалог із ними розширював і консолідував простір європейського мислення в Україні. Тож, як кажуть поляки, погоди духу!
