Коли соціальні ліфти не працюють,

Попри всі негативні симптоми в українському медіапросторі є програми, які час від часу відкривають країні особистостей. Таким став останній відбір музичного шоу «Х-фактор», що виходить на каналі СТБ, у Донецьку. Своїм талантом і щирістю виконання всіх вразив... 55-річний шахтар із містечка Димитрова Микола Малюкін. Один із членів журі шоу, Сергій Сосєдов після виступу конкурсанта сказав, що тільки заради нього цю програму варто було створювати. Треба зазначити, що Микола Малюкін ніколи не працював у галузі музики як професіонал. Не було можливості. І це для нашої країни, на жаль, типова ситуація. Надзвичайно талановиті люди з провінції далеко не завжди знаходять можливості для розвитку свого таланту, особливо якщо для цього потрібен вихід у публічні сфери. Натомість на їхньому потенційному місці і в шоу-бізнесі, і в політиці працюють люди доволі посередні. Допомогти талантові та якості перемогти посередність у всіх сферах життя — це шлях до нормального розвитку. Але поки соціальні ліфти не працюють, потенціал нації фактично залишається нерозкритим. Про те, чому довелося обрати шахту замість сцени, а також про своє бачення ситуації в країні Микола МАЛЮКІН розповів «Дню».

— Ваш виступ торкнувся душі кожного, хто його чув і бачив, рівнем вашого таланту і щирістю виконання. Якби такі таланти в Україні з’являлися в усіх сферах діяльності, ми б давно вже, мабуть, були у Євросоюзі. Чим є спів для вас — захопленням, віддушиною, справою життя? Можливо, у вашій родині є якісь традиції, пов’язані зі співом?

— Музика для мене і захоплення, і віддушина. Я не вчився її професійно, але вона мені допомагає жити. Я не брав участі раніше в інших конкурсах, але щороку виступаю на фестивалі «Мелодії шахтарської душі» в Павлограді. Це фестиваль авторської шахтарської популярної пісні. Цього року за свій виступ я отримав першу премію, минулого — другу. А ось на конкурси не було можливості поїхати. Коли був молодшим, таких кастингів, як проводить СТБ на «Х-фактор», не було, а я мешкаю в невеликому селищі, й у дитинстві займатися мною було нікому. Завжди мріяв займатися музикою, грати на якихось інструментах. У мене всі в родині добре співають, особливо мама, тому, мабуть, від неї цей талант і передався. І коли брат ще приїжджає з Росії, всі збираємося й співаємо.

— Як би ви позначили статус професії шахтаря в Україні? Як, на вашу думку, до шахтарів ставиться влада і суспільство?

— На словах, звичайно, все добре, але хотілося б, щоб і в реальності так було. Хоча я розумію, що таке вугільна промисловість і що рентабельність цієї промисловості невисока, бо дуже великі витрати на видобуток вугілля й потрібні постійні дотації. Але оскільки держава не може обійтися без «чорного золота», то вона могла б більше приділяти уваги шахтарям. Ось я пропрацював на підприємстві 35 років і не став багатим (сміється), та й ніхто з інших шахтарів теж.

— Як ви ставитеся до процесу приватизації шахт?

— У нас на підприємстві є дві організації: одна комерційна, інша — державна. Звичайно, на приватизованій частині більш передові технології, нові матеріали, устаткування, а ось у державній частині, можна сказати, нічого не оновлюється. Тому я до приватизації ставлюся позитивно.

— У вас 35 років стажу роботи шахтарем. Що тримає на цій роботі? Можливо, це родинна династія? Як живуть зараз шахтарські родини?

— На роботі тримає інфляція, бо гроші постійно знецінюються, і моя пенсія не відповідає рівню життя, дуже важко на неї зараз прожити. І дітям, і внукам потрібно допомагати. Але, в той же час, ось іду додому й розумію, що так можна все життя прожити й нічого, окрім шахти та свого городу, не бачити. А життя швидкоплинне, й пора це, напевно, припиняти.

Як такої шахтарської династії в нас немає, хоча батько якийсь час працював на шахті, а потім уже в колгоспі, ну, а мені особливо й нікуди було йти, окрім як на шахту — іншої роботи у нас немає.

— Чи відчуваєте ви зараз, у 20-річчя незалежності України, нашу країну єдиною?

— Особисто я ні до кого жодних претензій не маю. Бо в мене, наприклад, дитина їздила від школи з іншими дітьми до Західної України на різдвяні свята, й їх там зустрічали з розкритими обіймами, стільки дарунків надарували. Я був такий радий, і досі згадую це з такою теплотою! Тому мені здається, що в нас єдина згуртована держава, щоправда, ми не вміємо за себе постояти й чекаємо, що за нас хтось інший це зробить.