Прощалися з кавалером найвищої військової нагороди Української Повстанської Армії і Української Головної Визвольної Ради – Золотого Хреста Бойової Заслуги Василем Левковичем (псевдо – Вороний) у гарнізонному храмі Петра і Павла, що на вул. Театральній, 11. Проводжали в останню путь пішою ходою до Личаківського кладовища.

У траурній церемонії взяли участь бойові побратими Василя Левковича, представники обласної держадміністрації та обласної ради, історики, громадські діячі. Останній спочинок полковник УПА знайшов на Полі почесних поховань «Личакова».

Нагадаємо, що Василь Левкович народився 6 лютого 1920 в селі Любленець Старий Любачівського повіту Львівського воєводства Польщі. В ОУН вступив 1939-го. Після початку війни, 1941-го, ввійшов до складу похідної групи ОУН під керівництвом керівника Любачівського повітового проводу ОУН Омеляна Грабця – «Батька». У липні 1941 група прибула в Рівненську область, де Левкович став інструктором окружної міліції та працював до вересня 1941 року. Після початку переслідувань учасників ОУН німцями, перейшов на нелегальне становище, був порученцем керівника Дубнівського окружного проводу ОУН «Драпача», а з кінця літа 1942 – заступником організаційного референта цього проводу. З березня 1943 року і до дня арешту перебував в УПА, пройшовши шлях від чотового до керівника Воєнної округи «Буг». Звання хорунжого (лейтенанта)  отримав у квітні 1944-го, у жовтні 1944-го став поручником (капітаном). У лютому 1946-го отримав звання майора Повстанської армії. А наприкінці того ж року – звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи Левковича загиблим. 17 грудня 1946 року чекісти оточили криївку провідника Сокальської округи «Бурого» під селом Суходоли, де перебував і «Вороний». У полон потрапив, втративши свідомість після отруєння димом. Слідство тривало близько року. Був ув'язнений в «Тюрмі на Лонцького» у Львові та слідчій в'язниці МҐБ у Києві на Короленка (тепер Володимирська). 1947-го Військовий трибунал військ МВС Київської області засудив «Вороного» до 25 років виправно-трудових таборів. Вийшовши на волю 1971-го, полковник продовжив боротьбу з радянською владою, вимагаючи перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України. Генеральна прокуратура України реабілітувала Василя Левковича 1997 року.

13 грудня 2012 року, на 93-му році життя, відійшов у вічність. Вічная пам’ять.