У меморіальний тиждень вшанування пам’яті мільйонів жертв Голодомору — однієї з найбільших катастроф в історії України — країна де-факто продовжує перебувати у стані війни. Кожного дня ми отримуємо повідомлення з АТО про загибель наших захисників... Геноцид проти українців продовжує відбуватися на Донбасі руками агресора. І ця гібридна війна з 2014 року особливо активно супроводжується інформаційною агресією та пропагандою проти нашої країни. У такій ситуації особливо необхідна готовність кожного українця проявити громадянську позицію, відтак головний принцип Премії імені Джеймса Мейса, яку газета «День» вручає з 2009 року, в такий складний час набуває особливої ваги.

 — Цьогорічним лауреатом Премії імені Джеймса Мейса стає... Наталя Іщенко, — оголошує голова Громадської ради конкурсу з присудження Премії імені Джеймса Мейса, Надзвичайний і Повноважний Посол України, письменник Юрій Щербак у редакції «Дня».

У залі — гучні аплодисменти. Це вперше за роки присудження Премії, коли високу відзнаку отримує не просто журналіст, а медіа-експерт, людина, яка своєю професійною діяльністю намагається наближувати перемогу України — боротися з російською пропагандою та брехнею.

 — Сьогодні ми вручаємо Премію імені Джеймса Мейса вже дев’ятий рік поспіль, але вітаємо десятого лауреата, — говорить на врученні головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Й одразу уточнює: — У нас був 2013 рік, коли члени журі не могли визначитися з іменем одного переможця, тому ухвалили рішення вручити відразу дві нагороди Петру Кралюку та Володимиру Бойку.

Щороку ми збираємося тут, у редакції «Дня», щоб разом оглянути наші медійні «ландшафти» і визначитися, хто ті люди, котрі намагаються підтримувати ідеї, принципи, погляди Джеймса Мейса. Звичайно, це стосується не лише дослідження теми Голодомору. Життя диктує нові виклики… Цього року ми найперше думали про те, що Україна перебуває в гібридній війні. Журналістика завжди була в полі нашого огляду, і Премія, власне, вручається за громадянську позицію в галузі публіцистики. Ця громадянська позиція в наших медіа, як виявилося, не така проста і зрозуміла всім річ. Чимало людей залишаються в полоні хибного плюралізму і ніяк не можуть визначитися, якою стороною вулиці вони ходять, де їхні друзі, а де – вороги. Ми ж пригадуємо, що дуже довго люди підбирали слова у війні з Росією, і багато було тих, хто прямо закликав не називати ворога – ворогом. І тому чітка визначеність Джеймса Мейса, коли йому складно було пробитися зі своєю правдою про Голодомор, вміння бути нонконформістом, сьогодні особливо актуальні.

Цього року дуже яскраво в плані виявлення свої громадянської позиції виступила Наталя Іщенко, яка першою зреагувала на нашу ініціативу створення «Української журналістської платформи», підтримала її, вплинула своїм прикладом на велику кількість людей, зокрема з медіа-сфери. І ця чіткість зараз є надзвичайно важливою. Ще й досі чимало людей плутаються у ціннісних орієнтирах. Я навіть писала своїм знайомим, які постраждали від агресії Росії і змушені були переїхали разом із Донецьким національним університетом імені Василя Стуса до Вінниці, — чому ви запрошуєте до себе на лекції апологетів «хибного плюралізму», який довів країну до війни? Треба виробляти позицію, вміти сказати «ні», треба вміти відмовитися, не запрошувати, не подавати руку, створити зрештою в суспільстві атмосферу нетолерантності до людей, які призвели до війни.

 — Ще раз вітаю нашого лауреата. Дуже радий, що ним стала чарівна, розумна і принципова жінка. Я ознайомився з дуже багатьма публікаціями Наталі Іщенко. Просто серійно сидів читав лише її тексти. Неймовірно приємно, що вона – автор, який не боїться важливих, з погляду сучасних викликів, тем. Вона має що протиставити передовсім у сфері інформаційної війни, яку Росія відкрито веде не тільки проти України, а й проти Європи, зокрема європейських цінностей, європейської солідарності і толерантності. На жаль, це дуже серйозна війна і вона триватиме ще довго. Ми не маємо права розслаблятися і думати, що це тимчасова кампанія. Росія з Путіним, і потім навіть без нього — все одно буде продовжувати інформаційну агресію. Йде гра на емоціях людей, на історії. Власне, історія стає театром бойових дій, і на територію нашої історії вторгаються завойовники-ординці, які переконані, що мають право і можуть нав’язати нам своє бачення нашої минувшини. Повторюсь, історія стала полем бою, і Наталя робить усе для того, щоб протистояти цьому. Зокрема, закликає не потрапляти в пастку уявної об’єктивності. В Європі не розуміють, що їм протистоїть сила, яка жодних моральних орієнтирів не має, жодних етичних правил… Ця сила має лише одне – божевільну фальшиву ідеологію, і нав’язує її світу. А Європа звикла до об’єктивності мирного часу та вислуховування всіх точок зору. Наш лауреат для них у цьому плані часто виступає «холодним душем».

 — Україна та українці мають навчитися достойно шанувати своїх героїв, і Премія Джеймса Мейса – це один із прикладів, як не тільки не забути працю цього видатного дослідника, але й мотивувати інших людей працювати задля України, — говорить лауреат Премії імені Джеймса Мейса - 2017 Наталя Іщенко. — Джеймс Мейс зробив для України надважливу справу, її наслідки ми особливо відчуваємо в ці дні, коли згадуємо жертв Голодомору.

Мейса вже два роки не було з нами, коли у листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор геноцидом українського народу. Саме таку оцінку трагедії розділяє і переважна більшість, 77% громадян України.

Наразі Голодомор визнали геноцидом на державному рівні 24 країни світу, а ще у низці країн такі рішення схвалили органи місцевої влади.

Без робіт Джеймса Мейса все це було б просто неможливо.

Вже багато років поспіль наприкінці листопада Україна об’єднується, коли люди, від Львова до Харкова, від Одеси до Чернігова, запалюють на своїх вікнах свічку пам’яті. Ми пам’ятаємо, що цю зворушливу традицію запропонував саме Джеймс Мейс.

Я вірю, що колись ім’ям Джеймса Мейса буде названо не провулки, а великі вулиці, площі та сквери багатьох міст України. Хоча чому я маю тільки вірити? Над цим треба починати працювати!

Я пишаюся, що мені буде вручено Премію імені Джеймса Мейса. І сьогодні неможливо не згадати внесок газети «День» та особисто Лариси Івшиної у підтримку роботи Джеймса Мейса в Україні. Редакція «Дня» ретельно та наполегливо збирає навколо себе людей, яким небайдуже, яким болить і які не лінуються та не втомлюються працювати над тим, щоб Україна позбавилася посттоталітарних рудиментів, постколоніальної залежності та постгеноцидного синдрому.

Коли ми в газеті «День» почали дискусію про важливість громадянської позиції журналіста під час війни, про необхідність захисту своєї країни і на інформаційному фронті також, про гібридні спецоперації Кремля, в яких брали участь і представники міжнародних організацій, і, на жаль, представники української медіаспільноти, деякі колеги запитували в мене: чи не боюсь я говорити правдиві, але неприємні для багатьох авторитетних людей речі? Я дуже здивувалася, і тільки тієї миті відчула про-справжньому, що ми в «Дні» робимо щось проривне, щось надважливе, чого до того ніхто не робив.

Рік тому учасники круглого столу в редакції газети «День» об’єдналися в «Українську журналістську платформу» та порушили тему адекватності вітчизняних медіа викликам часу. Ця ініціатива спочатку виглядала як глас волаючого в пустелі. Але через деякий час звернення «Платформи» підтримало декілька десятків колег, зокрема провідні українські медійники.

Сьогодні, через рік після започаткування ініціативи «Українська журналістська платформа», ми бачимо, що нам багато вдалося змінити. Необхідність адаптації абстрактних журналістських стандартів та свободи слова до умов війни, необхідність захисту українського інформаційного простору під час російської гібридної агресії на сьогодні прийнята і медіаспільнотою, і міжнародними організаціями, що опікуються розвитком ЗМІ в Україні.

Невідомо, відбулися б ці зміни, якби тоді, рік тому, «День» доєднався до мовчазної більшості і промовчав. «Ваші мертві обрали мене», — сказав колись Джеймс Мейс. Я вважаю, що таке відчуття має бути присутнє й у всіх українських журналістів. Жертви Голодомору, герої Крут, Небесна сотня, загиблі сьогодні на фронті солдати – вони мають бути першими та найприскіпливішими критиками наших статей, сюжетів та передач. Ми маємо раз і назавжди запам’ятати, що журналістика – це насамперед відповідальність — перед минулим та одночасно майбутнім.

Чому рік тому, окрім «Дня», ніхто не хотів зачіпати цих складних тем? Не тільки тому, що медіаспільнота не розуміє глобальних викликів часу або є заангажованою. Справжньої причиною стало небажання журналістів говорити «щось відмінне від загальноприйнятного в тусовці», «сваритися із впливовими в медіа-світі людьми» та, взагалі,«висовуватися».

Я вважаю, що цей страх бути не таким як усі, страх плити проти течії, навіть уявної, є одним з проявів нашого постгеноцидного суспільства. Для подолання цього синдрому ми маємо побороти генетично закладені страхи, підняти голови, розправити плечі і стати більш хоробрими, більш наполегливими і більш завзятими у відстоюванні своїх ідеалів. Бо саме тієї миті, коли Україна програє боротьбу за свої ідеали, принципи та цінності, українці втратять і право на свій окраєць хліба і на своє життя.

За доброю традицією щорічне вручення Премії імені Джеймса Мейса в стінах редакції газети «День», де свого часу працював відомий публіцист і дослідник Голодомору, чиїм іменем названо відзнаку, стало хорошим приводом для відкритої дискусії багатьох друзів-однодумців, найкращих публіцистів країни. Участь у заході взяли — ініціатор Премії, головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА; голова громадської ради конкурсу, Надзвичайний і Повноважний Посол України, письменник Юрій ЩЕРБАК; відома письменниця і журналістка Наталка ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, а також лауреати Премії попередніх років — редактор відділу «Історія та Я» газети «День» Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу політики газети «День» Іван КАПСАМУН, журналіст відділу політики «Дня» Валентин ТОРБА, дослідник історії культури, публіцист Сергій ТРИМБАЧ, а також науковці й публіцисти Сергій ГРАБОВСЬКИЙ та Володимир БОЙКО.

 — Я неодноразово підкреслював, що «День» для мене став рятівним човном, куди я потрапив тому, що не дозволяв собі в критичний момент історії країни і мого рідного краю кривити душею. Лариса Івшина тоді оцінила це, коли ще зовсім не вірилось, що мені доведеться полишати свій Луганськ. Тому, коли мені в 2014 році вручили премію Джеймса Мейса, спочатку я був спантеличений, приємно здивований, але в душі вдячний за те, що в тих абсолютно абсурдних, несправедливих і злих реаліях є острів справедливості, — сказав лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2014 року Валентин ТОРБА. — Наталя Іщенко пережила схожу ситуацію з моєю, але набагато раніше – там, в далекій і близькій Грузії. Її легкі на слово, але глибокі та різкі за змістом матеріали є не просто журналістською роботою. Як і праці Джеймса Мейса – це перш за все місія. Місія не просто констатувати факти та шукати поверхові «сенсації», а щодня складати велику мозаїку висновків. Писати історію – означає нанизувати сучасність на минуле, при цьому власним серцем і досвідом переживаючи, чим закінчуються невивчені уроки і що «двійки» за це історія ставить кров’ю. Це дуже добре розумів Джеймс Мейс, який був етнічним індіанцем і коріння якого так само зазнало геноциду, як і український народ. Геноциду на своїй рідній землі.

Пані Наталя одна з тих журналістів, яка чітко визначила свою позицію щодо риторики ЗМІ. Як не дивно, але багато хто під час війни (!) почав блукати в «боротьбі з мовою ненависті». Щоправда, блукання ці були не без інтересу – під них знаходились конкретні гранти. Зрештою вийшло так, що під час гібридної війни російським ЗМІ почали зі свого боку підігравати українські. Тільки вже в образі псевдооб’єктивних джерел з претензією на «політ над схваткою», а де-факто передвоюючись на пасивного помічника окупанта. І це при тому, що там, де працювали російські «Гради», перед тим масово і тривалий час працювала інша зброя агресора – медійні війська.

Маю надію, що Премія Джеймса Мейса, яка цього разу вручається Наталі Іщенко, стане не лише відзнакою її праці і позиції, але й приверне увагу всього журналістського середовища до того, яким має бути журналіст і що таке справжня об’єктивність.

 — Ключові слова для мене в нагородженні Премією імені Джеймса Мейса – «За громадянську позицію» в галузі публіцистики. І я дуже радий, що цього року лауреатом Премії стала Наталя Іщенко, яка дійсно заслужила цю нагороду. Висвітлюючи резонансну «справу Гонгадзе - Подольського» протягом останніх восьми років у «Дні», мені постійно доводиться спостерігати за тим, як проявляються журналісти українських мас-медіа. Абсолютна більшість із них цей тест не складає, бо не має принциповості, звикла продаватися і замовчувати важливі теми, — говорить лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2015 року Іван КАПСАМУН. — Тому «Дню» доводилося і доводиться нелегко, бо людей з позицією, які б розуміли ситуацію і боролися зі старою системою, мало. Наталя якраз із тих, хто не поповнює армію безпринципних, а входить до батальйону реальних борців. Вона людина з громадянською позицією, яка відбивається у її публіцистиці, журналістських матеріалах у «Дні». Саме таким був Джеймс Мейс, який вписав свою біографія в українську історію, відкривши для України і світу правду про страшну трагедію Голодомору-геноциду 1932-1933 рр.

 — Дуже рада, що цьогорічним лауреатом стала Наталка. І це не лише з почуття жіночої солідарності. Це передовсім за її публіцистичні заслуги, — відзначила дружина Джеймса Мейса, відома журналіста і письменниця Наталка ДЗЮБЕНКО-МЕЙС. — Премія імені Джеймса Мейса — це найважливіша, найкраща премія в країні, яку вручає найкраща газета. Вона окрилює, додає оптимізму і показує, що ви обрали правильний напрям у житті та зайняли важливу позицію в професії. І головне, що ви в цьому не самі — з вами клуб лауреатів. Завтра ми будемо роботи те, до чого закликав Джеймс, – запалимо свічку у вікні на знак пам’яті про жертв Голодомору. Ці маленькі свічки стають потужним об’єднавчим полум’ям, дають можливість відчути причетність до великого океану сердець, душ, голів, які мають бути об’єднані. Цього ціннісного об’єднання хотів і цього прагнув Джеймс. Дякую, що ви, пані Наталю, як і всі лауреати Премії, колектив редакції працюєте і живете за принципом боротьби за правду.

Не зміг через погіршення стану здоров’я завітати на нагородження до редакції «Дня» перший лауреат Премії Джеймса Мейса-2009, кандидат філософських наук, відомий публіцист та автор «Дня» Ігор ЛОСЄВ. Однак напередодні він попросив телефоном передати привітання новому лауреатові.

 — Кандидатуру Наталі Іщенко як лауреата Премії імені Джеймса Мейса я вважаю надзвичайно вдалою, це дуже правильний вибір, — говорить Ігор ЛОСЄВ. — Я вже багато місяців уважно стежу за її публікаціями і хочу сказати, що в Україні багато говорять про інформаційну війну, але мало хто з журналістів зважає на цей чинник у своїй професійній діяльності. Наталя Іщенко зважає і робить це дуже ефективно. Думаю, вона цілком відповідає тим принципам, які сповідував Джеймс Мейс. І в цьому сенсі дуже приємно, що в групі лауреатів така талановита і цікава персоналія, як пані Іщенко. Премія завдяки цьому набуватиме нового авторитету, навіть нової ваги. Бажаю лауреату подальших успіхів. Знаю, що працювати у такому стилі, як Наталя, називаючи завжди речі своїми іменами, дуже важко. Але вона не боїться йти проти течії, проти того, що нам намагаються нав’язати як так званий мейстрим (хоча цей мейстрим часто є згубним для України в сфері масових комунікацій), показує, як українські журналісти мають знаходити своє місце, відстоювати свою позицію у боротьбі за майбутнє України.

…Після нагородження лауреата, за доброю традицію, у редакції «Дня» ще кілька годин тривало відверте спілкування у колі однодумців. Найцікавіші думки всіх учасників, які прийшли на вручення Премії імені Джеймса Мейса, читайте в найближчих номерах газети «День» та на нашому сайті.