Українські моряки згодні працювати впроголодь
Що ж так стурбувало Д.Стівенсона, колишнього офіцера берегової охорони США й співробітника дипломатичного департаменту ООН, що він з особистої ініціативи не лише підготував і власноручно передав грунтовну доповідь уряду В.Пустовойтенка, але й побажав зустрітися з українськими журналістами, які висвітлюють морську проблематику? Виявляється, тривіальне серпневе відвідання-інспектування судна «Знамя Октября», що належить Азовському морському пароплавству й затримане в серпні владою Нью-Йорка за несплату портових зборів.
«Загалом нам було відомо, — продовжував Д.Стівенсон, — що українські мореплавці — хороші моряки, знали також про велике терпіння екіпажів українських суден. Але я не знав, — збентежено зазначив директор центру, — що українці згодні працювати, навіть коли голодують... Нас це приголомшило: цілодобово стояти на рейді й не попросити про продовольчу допомогу, коли на борту не залишалося продуктів харчування... Думаю, феномен того, що моряки не просили допомоги, в тому числі й у свого уряду, полягає в тому, що вони дуже боялися втратити роботу. Ніхто не ремствував на бездіяльність капітана, а технічний стан теплоходу, за нашими оцінками, був дуже добрий: екіпаж чітко ніс вахту, в тому числі й жінки, які перебували на борту. Повторюю: ніхто не скаржився, все було виявлено службою берегової охорони...»
Подібних прикладів останнім часом стає дедалі більше. А допомога з боку Української держави або явно запізнюється, або виявляється малоефективною. Як це сталося й з українським екіпажем «Дубай Валор», майже на два роки затриманим у Нігерії за надуманими причинами. «Коли, нарешті, ми в Нью-Йорку дізналися про все, — згадує Д.Стівенсон, — і пересвідчилися, що претензії власника вантажу — нігерійського громадянина Ідіси — до екіпажу, котрий втратив у штормових умовах частину вантажу, явно перебільшені, а дії — незаконні, відразу ж вирішили втрутитися в ситуацію». Співробітників Нью-йоркского центру особливо вразило те, що протягом багатьох місяців уряд України, й зокрема МЗС, запевняли, що робиться все необхідне, а насправді нічого реально не змінювалося. Моряки залишалися як в'язні-заручники в Нігерії. «Нас це дуже здивувало, — підкреслив Д.Стівенсон, — центру довелося також зв'язатися з урядом Мальти, під прапором якої працював теплохід. Ми ініціювали звернення до влади Нігерії керівництва впливових держав, попередили, що готується звернення до Гаазького суду, інших міжнародних організацій. І в результаті — українських моряків було звільнено з полону, за що особливо дякували співробітникам центру родини моряків...» Крім того, Д.Стівенсон не став приховувати, що пригнічений позицією невтручання в подібних випадках українських агентств із найму моряків на роботу, байдужістю керівництва Мінтрансу України, інших відомств, які не поспішають допомагати морякам або залишаються практично байдужими до повідомлень про те, що українські громадяни, котрі не одержують по багато місяців зароблені гроші й не мають коштів на репатріацію, волають про допомогу в портах багатьох країн.
Чи варто дивуватися, що залишившись без грошей і без суден, розпроданих задешево зарубіжним компаніям, тисячі українських моряків наймаються на роботу на «судна-підпрапорники»? Але не надто турбують урядових чиновників долі співвітчизників і на бортах чужих суден, і в портах морських держав. Пригадати про це змушують нові тривожні повідомлення з США, де готується суд над членами українського екіпажу «China Breeze», безапеляційно обвинуваченими в контрабанді наркотиків (див. «День» від 22.09.1999). Тільки звернення дружин моряків до журналістів змушує МЗС робити хоч якісь кроки.
Сьогодні очевидно, що історії з українськими моряками в іноземних портах, льотчиками — в Африці, депортації українців із Польщі показують: влада не здатна ні організувати дотримання прав своїх громадян за кордоном, ні захищати в разі необхідності ці права.
