Тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації
В'ячеслав Липинський, політичний діяч, теоретик українського консерватизму

Iсторія і ЗМI: хто творить комунікативний код культури?

Наталя ЯКОВЕНКО: «З неосяжного минулого ми завжди обираємо те, що потрібно сьогодні»
27 липня, 2017 - 20:43

Державне будівництво і творення нової еліти, революції і війна з Росією, боротьба з корупцією і  реформи... Щоразу українці намагаються знайти відповіді на актуальні питання сучасності в минулому. Чому ми саме такі, а не інакші? Чому стільки випробувань випало на долю нашої країни і як нам вибороти для неї краще майбутнє? Свідченням того, що історія може давати відповіді на такі запитання, є Бібліотека газети «День», інтерес читачів до якої зростає з кожним роком. Але яке методологічне підґрунтя дозволяє нам розмірковувати про відносини між теперішнім і минулим? У чому полягає відмінність місій академічної історії та історичної публіцистики?

Знайти відповіді учасникам Літньої школи журналістики «Дня» допомагала відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя ЯКОВЕНКО, зустріч з якою стала однією з найбільш цікавих та інтелектуально продуктивних. Про розділення відповідальності між істориками та журналістами, уроки Української революції 1917—1921 років та причини викривленого сприйняття українського минулого на Заході читайте далі.

«КАНОН ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ, ЩО ЙОГО ОТРИМУЮТЬ У ШКОЛІ ЧИ ВУЗІ, Є НЕДОСКОНАЛИМ»

Наталя ЯКОВЕНКО:

— Хто ми? Звідки прийшли й куди йдемо? Це вічні питання, які ставить перед собою кожна спільнота. На них не можна відповісти без звернення до минулого, адже ми живемо посередині — кожна мить нашого життя перебуває між минулим і теперішнім, і в такий спосіб ми завжди незримо прив’язані до минулого. Марк Блок називав минуле банком соціальної пам’яті зі зразками адекватної і неадекватної щодо викликів часу поведінки. Але за якими критеріями оцінити «адекватність»? Гадаю, передусім йдеться про певну суспільну домовленість, певні ситуаційні, конкретні цінності, якими ми керуємося у повсякденному житті. Вони формуються тут і тепер, причому часто неусвідомлено. Макс Вебер писав, що людина — це істота, яка повисла на зітканій нею самою павутині сенсів. Власне, система таких сенсів, знакових для певної спільноти, сприймається її членами за обов’язковий набір цінностей, що забезпечує «адекватність» повсякденної поведінки. Цей «набір» можна назвати комунікативною пам’яттю, або комунікативним кодом культури, і в його постанні неабияку роль відіграє щоразу нова, на виклик часу, інтерпретація/сприйняття «нашого» минулого. В просторіччі це доволі примітивно трактують як «переписування історії». Але історія завжди переписується! Адже з неосяжного минулого ми завжди обираємо лише те, що нам потрібне сьогодні, бо, як ще на початку ХХ століття жартував Бенедетто Кроче, всю історію бачить тільки «око Бога».

Хто ж формує цей комунікативний код чи цей набір певних культурних акцентів, які складають нашу систему цінностей? Скажу одразу — не книжки істориків! Є відомий афоризм про те, що історик подібний до селянина, який вирощує коноплю. З цієї коноплі можна або зробити руйнівний наркотик, або пошити зручний в ужитку мішок. Отже, історик лише постачає сировину. Раніше оці-от комунікативні коди творили література та мистецтво. В радянські часи вони були ідеально припасовані до пропагандистської програми, наслідки чого можемо спостерігати до сьогодні. Нині ж мистецтво живе здебільшого заради самого мистецтва, а література назагал виглядає, як на мене, доволі дивною, принаймні малочитабельною. Отож творення комунікативного коду перейшло тепер до ЗМІ. Сюди я зараховую і державну політику пам’яті, адже вона існує не так у вигляді указів Президента, як передусім через роз’яснення журналістів.

Але тут ховається велика проблема. Базовий канон історичних знань, що його отримують у школі чи ВУЗі, є сьогодні, м’яко кажучи, недосконалим. По-перше, він досі зорієнтований на так звані романтичні народницькі взірці кінця ХІХ — початку ХХ стст., які свого часу були креативними, а нині перетворилися на заяложений пакет анахронізмів. По-друге, ані в школі, ані у ВУЗі не навчають критичному читанню, тобто здатності бачити в прочитаному інтенцію, погляди і приховані цілі автора поза тим фактажем, який він міг дуже сумлінно опрацювати і представити читачеві. Тут слід розрізняти поняття «знати» і «розуміти». «Знати» можна і з «Вікіпедії», а от «розуміти» неможливо без критичного читання, яке передбачає відсторонений аналіз. Ви повинні завжди ставити перед собою питання: а чому, власне, автор обрав саме цю тему і ці факти, чому він викладає їх у такій, а не інакшій послідовності тощо. Адже за кожним авторським текстом більшою або меншою мірою завжди проглядається певна позиція, оцінка, і ви самі маєте вирішити, чи ця позиція достатньо обґрунтована і чи вона збігається з вашою.

З огляду на те, наскільки важливою є обізнаність журналістів із, власне, такими підводними течіями історіописання, а не лише з постатями та фактажем, мені здається напрочуд доречною подібна літня школа, де ви зустрічаєтесь з інтелектуалами, представниками різних галузей знання й, переконана, вчитеся критично мислити.

«ІЗ БІБЛІОТЕКОЮ ГАЗЕТИ «День» ПЕРЕДУСІМ МАЮТЬ ОЗНАЙОМИТИСЯ ВЧИТЕЛІ»

Олександр САВЧЕНКО, старший лейтенант Збройних сил України:

— Пані Наталю, «народ, який не знає свого минулого, не має і майбутнього», але відомо, що історія України неодноразово перекручувалась і засіла в головах багатьох людей в спаплюженому варіанті. Як викорінити радянську пропаганду з книжок і, відповідно, з голів?

Н.Я.: — Фактографічні перекручення, які ви, вочевидь, маєте на увазі, були здійснені спершу історіографією Російської імперії ХІХ століття, а потім радянською історіографією з її класовими акцентами. Але вони вже здебільшого подолані й зберігаються хіба що в головах ваших бабусь, які вчили їх у школі. Інша річ — канон історіографічного мислення, приміром уявлення, що важливіше — людина чи держава. Чи людина обирає свою позицію сама, чи підпорядковується волі певних спільнот? Чи народ завжди «ходить у ногу», і вистачить тільки одному поручнику показати, з якої треба йти? Що важливіше у спілкуванні — приватний чи публічний простір? Чи людина є конче гвинтиком у великому механізму народу-нації? Орієнтація на державу/спільноту — це основа романтичного, «народницького» канону, який сформувався свого часу в Україні, бо таким у ХІХ столітті був комунікативний код європейської цивілізації періоду націєтворень. Для української спільноти, що запізнювалася в націєтворенні, такий канон був дуже креативним: народ-нація поставав як єдине ціле, що має думати й діяти однаково, ставити «державу понад усе» — вище за потреби малих спільнот та індивідуальність людини. Без «винайдення» цього канону істориками, митцями та літераторами не було б сучасної України. Але часи змінюються, і кожен наступний період змушує нас ставити минулому інакші запитання, актуальні тут і тепер. Сьогодні ми їх іще не поставили, тож наш комунікативний код, наше базове звернення до минулого досі спираються на романтичні, «народницькі» ідеали.

Додам, що комунікативний код не конче мусить бути строго одновимірним. Адже одні акценти актуальні на сході, де радянська пропаганда ще зберігає свій вплив, трохи інші — на заході, де, як на мене, певні репліки «славного минулого» з перспективи інтегрального націоналізму слід, навпаки, приглушувати. Але це справа журналістів, не істориків.

Антон СЕСТРIЦИН, Університет Карлтон, м. Оттава, Канада:

— Чи згодні ви з тим, що академічну історію й історію в підручнику необхідно розглядати як окремі явища?

Н.Я.: — Безумовно, і я постійно на цьому наголошую. Є дві Кліо: академічна, дослідницька історіографія, коли історик, як закликав ще в ІІ столітті Лукіан, не повинен нікому й нічому служити та має забути, з якої він країни. «Коли тонуть афінські кораблі,  маєш пам’ятати, що це не ти їх топиш», — писав Лукіан. Історик, який досліджує, повинен бути поза будь-якими іншими пріоритетами і сентиментами, окрім пошуку істини. Це, звісно, ідеал, і в житті такого не буває, бо в кожного історика є Батьківщина, рідна мова, віра, переконання тощо, але він мусить пам’ятати, що, досліджуючи історію, треба стояти трошки збоку від власних уподобань.

Інша річ — шкільний підручник. Адже йдеться не про дослідження, а про один із засобів формування комунікативного коду культури, до якого входить і подається під відповідним кутом зору все, що потрібне тут і тепер. Це, зрозуміло, не означає умисного фальшування історії. Але, як сказав один дотепний англієць: «Історія Англії не дорівнює мапі Англії». З минулого, призначеного на потреби соціалізації дитини, ми завжди обираємо те, що принесе користь нашій спільноті сьогодні й завтра. Як на мене, сьогоднішній шкільний підручник цим потребам не відповідає — він досі описує минуле заради минулого, причому в застарілий, романтично-народницький спосіб.

Марія НИТКА, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— Якої ви думки про Бібліотеку газети «День», зокрема про книгу «Україна Incognita»? Чи не вважаєте, що вона була б доречною у шкільній програмі, а може, й в університетській?

Н.Я.: — Я високо ціную Бібліотеку газети «День», адже це добра ініціатива. Було б чудово, якби подібні книги створювали ще й інші видавці і ринок був більше заповнений такою популярно-історичною продукцією. Нещодавно в Українському Католицькому Університеті у Львові навіть відкрили магістерську програму з публічної історії. Красивий заклик, я підтримую це починання, хоч про реальні наслідки говорити поки що зарано. Представлення історії в такому «полегшеному» вигляді для потреб не істориків, а читачів — надзвичайно важлива і потрібна справа. Чи варто було б вивчати видання «Дня» в школах? Можливо, в старших класах, але, думаю, передусім з ними мають ознайомитися вчителі. Особливо у провінційних сільських школах, де немає власних бібліотек й інтернету, книги з Бібліотеки «Дня» могли б допомогти вчителям піднімати власний рівень.

«ПОДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ — ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ТОГО, ЯК РОБИТИ НЕ ТРЕБА»

Анастасія ХАЗОВА, Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки:

— Як ви загалом оцінюєте якість висвітлення історичної тематики в ЗМІ, зокрема на телебаченні?

Н.Я.: — Чесно кажучи, спеціально над цим не думала. Доволі часто дивлюсь програму «Машина часу» на «5-му каналі» — це якісний продукт. «Історичну правду» Вахтанга Кіпіані не переглядаю регулярно, але знаю його особисто й загалом схвально сприймаю те, що він говорить. У цілому ж переконана, що для таких телепрограм не підходить формат «голови, що розмовляє» — глядач просто засинатиме. Історію легше сприймати в картинках, з кінохронікою та відповідним ігровим домонтовуванням, щоб глядач, пізнаючи історію, ще й отримував естетичне задоволення. Сьогодні телебачення нарешті почало розвиватися у цьому напрямку. Я ще відзначила б історико-документальні фільми Ігоря Кобрина. Приємно, що сьогодні їх показують вже не о третій ночі, а в прийнятний час. Вважаю, що таких програм і показів має бути якомога більше.

Богдана КАПIЦА, Національний університет «Острозька академія»:

— Коли, на вашу думку, слід починати «фіксувати» історію? До прикладу, чи доречно вже зараз писати історичні праці про Майдан та конфлікт на сході України?

Н.Я.: — У цьому контексті люблю згадувати афоризм Миколи Карамзіна, який сказав, що історія не любить живих. Те, що відбувається тут і зараз, ще обпікає руки, тож історик, навіть якби хотів, не зможе відступити на нейтральну позицію. На мій погляд, подіям останніх років не місце і в підручниках з історії. Щонайбільше можуть бути перераховані певні факти, суха інформація, але без оцінкових висновків.

Оксана СКIЛЬСЬКА, Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника, Львівський національний університет ім. I.Франка:

— Цього року минає сто років революції 1917-го. Це один з найважливіших і найбільш складних періодів в історії України, який став кульмінацією національно-визвольної боротьби. На жаль, тоді ми не зуміли зберегти незалежність. Які уроки слід винести з минулого й що маємо робити тепер, аби не втратити її знову?

Н.Я.: — Пригадуючи вже згаданий мною вислів Марка Блока, що минуле — це банк соціальної пам’яті зі зразками адекватної і неадекватної щодо викликів часу поведінки, мусимо скрушно констатувати, що в подіях Української революції дуже рідко знайдемо взірці «адекватної» поведінки. І то байдуже, що тогочасними державними діячами керували шляхетні переконання. Що тут поробиш, якщо Михайло Грушевський був переконаним федералістом. Він виріс на поклонінні федералістським ідеям Кирило-Мефодіївського братства, і в його багатотомній «Історії України-Руси» ці ідеї постійно вигулькують. Як він реагував на політичні виклики часу? Безумовно, неадекватно, хоч це аж ніяк не знімає з нього ореолу найбільшого історика України. Володимир Винниченко — блискучий літератор і один із метрів модерної української літератури, але водночас — переконаний соціал-демократ з ухилом у віру в комуністичну утопію, тож його поведінка як державного діяча, по-простому кажучи, в жодні ворота не лізла. Приклади можна множити, але з оптимістичним підсумком, адже негативний урок може стати ще повчальнішим, ніж позитивний! Коли ти в дитинстві запхаєш два пальчики у розетку, є велика ймовірність, що в майбутньому більше цього не робитимеш. Події 1917-го і наступних років — чудовий приклад того, як не треба робити. Сподіваюсь, ми засвоїли цей урок.

«ДВА ПОКОЛІННЯ НА ЗАХОДІ СПРИЙМАЛИ ТРАГІЧНІ СТОРІНКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ В АНТИУКРАЇНСЬКОМУ КЛЮЧІ»

Марина ЛIБЕРТ, Брюссельський університет:

— В інтерв’ю ви зазначаєте, що риси шляхетності ранньомодерного періоду не збереглися до нашого часу. Чому так сталося і чи бачите ви можливість відродити їх сьогодні?

Н.Я.: — Ні, «відродити» такі речі сьогодні неможливо. Та система сенсів, яку, за Вебером, людина зіткала і всередині якої вона висить, як у павутині, існує тільки тут і тепер. Ідеться не про вічні метафізичні категорії добра і зла. Це зазвичай поведінкові стереотипи, повсякденні звички, які жорстко прив’язані до певного часового періоду. Шляхетні пострицарські цінності та взірці поведінки, які у ХVI — XVII столітті ще почасти зберігалися, згодом вийшли з ужитку. Велика французька революція проголосила, що всі люди рівні. Гасло «Свобода, рівність, братерство» майоріло на прапорах протягом усього ХІХ століття, і то байдуже, що до справжньої рівності було ще далеко. Але в ХХ столітті, з розвитком демократії, всі справді стали формально рівними. Якщо сьогодні порушення цієї рівності ми сприймаємо як обурливу несправедливість, то для людини XVI століття це було частиною норми.

Отже, автентичні шляхетські цінності, які існували тоді, сьогодні повернути неможливо, бо ми живемо в інакшому суспільстві, в інший час, із зовсім відмінними оцінковими критеріями. Це, звісно, не стосується «вічних» ідеалів вірності слову чи гуманності щодо ближнього.

Каріна ХАЧАТАР’ЯН, Сумський державний університет:

 — Якось ви сказали, що одна з головних проблем українців  — це повільність. В чому, на вашу думку, нам варто прискоритися передусім?

Н.Я.: — Хоча скептичному історику ніби й не годиться говорити про абстрактні речі, які важко підтвердити джерелами, але такий висновок справді випливає із зіставлення багатьох історичних подій і колізій. Так, ми трохи пригальмовані, це наш психофізичний тип, але, на мою думку, він пов’язаний із загадками психіки, а не з особливостями історичного буття.

Що ж до прискорення, то я не вважаю його аж за таке потрібне, адже через власну голову не перескочиш. Якщо українцю перед упровадженням певних інновацій треба сто разів порадитися з кумом, і зрештою він все одно зробить так, як вирішив сам, а не так, як порадив кум, то це наша своєрідність. Ми не приймаємо рішень блискавично і не гарячкуємо. Чому нам властивий саме такий психофізичний тип — окрема розмова поза компетенцією історика. Я ж як історик на доступних мені прикладах не можу віднести українців ні до південного «гарячого», ні до північного «холодного» типу народів — ми десь посередині. Такі вже ми є, то навіщо себе перебудовувати? Інша річ — виклики раціонального характеру. Якщо реформи гальмуються або не проводяться вчасно, то це не пов’язано з нашою психофізикою — це наслідок корупції у верхах і не має стосунку до нашої вродженої повільності.

Роман ГРИВIНСЬКИЙ, «День»:

— Останні події в українсько-польських відносинах свідчать, що історія може стати серйозною перепоною для міжнародної політики. Які причини й можливі наслідки цього загострення в Польщі? Чому взагалі на Заході сформувався доволі стійкий образ українців як народу, який має у своїй історії гріхів більше, ніж інші європейські народи? Адже протягом останніх століть ми й державу власну мали лише лічені роки! Чи можемо говорити про певну «беззубість» українських істориків, які не напрацювали достатньої кількості матеріалів, аргументів з ключових питань нашого минулого на противагу дослідженням, зокрема, своїх польських колег?

Н.Я.: — Польські історики справді напрацювали значно більше, ніж ми, адже Інститут національної пам’яті там засновано набагато раніше, ніж у нас, і він одразу розпочав солідну роботу, підкріплену відповідним фінансуванням. Наш Інститут національної пам’яті, набагато пізніший, лише почав те саме робити під керівництвом Ігоря Юхновського, а потім, за правління Януковича, потрапив до рук дійсного члена КПУ Солдатенка, що не потребує коментаря. Тож тільки після революції, коли директором став Володимир В’ятрович, інститут став працювати більш-менш нарівні з польським, хоч навіть сьогодні його діяльність доводиться захищати. Принагідно додам, що з роботами В’ятровича як історика, зокрема про ОУН і УПА, можна сперечатися, але слушність того, що він робить як голова інституту, не підлягає сумніву.

Що ж до українсько-польських відносин, то між людьми, які постраждали особисто, зокрема під час Волинської трагедії або операції «Вісла», завжди існувала напруга. За добрий приклад з українського боку може слугувати товариство вихідців з Холмщини: його члени, силоміць позбавлені Батьківщини, не поступляться у своїй ворожості, і їхній біль зрозумілий, його не переб’єш жодними раціональними аргументами. Головною ж причиною нещодавнього загострення антиукраїнських настроїв у Польщі, на мою думку, є політичні маніпуляції. Найлегше підняти рейтинг перед виборами — це зіграти на почутті скривдженості у подіях Волинської трагедії. Сподіваюся, сили, які розігрують цю карту, не увійдуть до правлячої більшості після наступних виборів. Це дало б полякам можливість трохи заспокоїтися, не створювати даремного галасу й, до речі, зекономити трохи коштів, які вони сьогодні на це витрачають.

Імідж українця на Заході як різуна та юдофоба сформувався ще десь у 60-х роках, коли загоїлися рани, розібрали руїни і почалося певне осмислення того, що відбувалося під час Другої світової війни. З одного боку, творилася формула Голокосту, на яку було кинуто багато грошей та інтелектуальних сил. З другого боку, існувала досить впливова польська націоналістична діаспора, яка просувала власний погляд на історію. У такий спосіб постав згаданий негативний образ українця, до речі, ідеально вигідний для СРСР, бо він відповідав потребам ідеологічної пропаганди проти «українських буржуазних націоналістів». Так тривало до 90-х років, коли нарешті прийшли до голосу українські історики. Але зважте, що перед тим принаймні два покоління на Заході сприймали трагічні сторінки Другої світової війни саме в такому, антиукраїнському ключі. Сьогодні ситуація помалу міняється, до процесу змін долучилися й західні історики, зокрема американські. Тобто нині ми на правильному шляху, але треба набратися терпіння, бо ламати стереотипи завжди важко.

«ЗМІ ПОВИННІ ВКЛАДАТИ В ГОЛОВИ ЕЛІТИ ПОТРІБНІ СЕНСИ»

Богдана КАПIЦА, Національний університет «Острозька академія»:

— Території держав неодноразово змінювалися протягом історії й зараз вони рідко співпадають з етнічними кордонами. Сьогодні нам нерідко доводиться чути про зазіхання з боку поляків на Львів або з боку румун — на Чернівці. Що ми маємо відповідати на це?

Н.Я.: — Серед сучасних держав мало яка є мононаціональною — переважно це утворення, які постали внаслідок штучного перекроєння етнічних кордонів, часто несправедливого, за приклад чого може бути Україна. Адже в України забрали добрі дві третини Перемишльської землі (нам залишився Самбір і Дрогобич), повністю Сяноцьку і повністю Холмську землі, тобто терени, які разом би склали велику область, а то й дві. А ще важливіше, що це своєрідна «етнічно найчистіша» зона України, де населення упродовж віків практично не мінялося, що означає консервацію етнічного психотипу, мови, традицій. Тепер на це немає ради — мусимо втерти скупу сльозу й змиритися, адже знову перекроїти мапу Європи неможливо. Інша така зона неперервного заселення існувала обіч Прип’яті на Київському Поліссі, але тепер її, зрозуміло, теж немає. Решта українських територій підпадала під хвилі найрізноманітніших міграцій, де одні традиції, етноси чи субетноси приходили на зміну іншим, і в цьому плавильному казані сформувався народ сучасної України.

Ви згадали Румунію. Їй після війни «скинули на голову» Трансільванію, яка завжди була частиною Угорщини, носієм її культури та традицій. До речі, напередодні розпаду радянського блоку там були великі заворушення, це проблемний регіон. Отож Румунії краще було б думати, що робити з Трансільванією, а не поглядати в бік Буковини. Стосовно так званого «польського Львова» (додам, і «польського Вільна»: це теж дражлива проблема), то в сприйнятті поляків обидва ці міста виступають як потужні центри розвитку нової польської культури ХІХ століття, і їхнє переміщення до інших держав видається прикрим. Але відомий читачам «Дня», польський публіцист і громадський діяч, засновник і головний редактор еміграційного часопису Kultura Єжи Ґедройць ще в 50-х роках уперше сформулював тезу, за якою незалежна Польща неможлива без незалежних України, Литви та Білорусі, а це означає, що «Вільно — не наше, Львів — не наш». Заклики Ґедройця були почуті польськими інтелектуалами й політиками, а якщо пересічний поляк-турист, приїхавши до Західної України, патякає про «польський Львів», не сприймайте цього всерйоз.

Iлона ЛОЖЕНКО, Київський національний університет ім. I.Карпенка-Карого:

— Чи бачите ви сьогодні опорні точки для створення нової еліти, яка дасть поштовх державному розвитку України?

Н.Я.: —  Еліта повинна з’явитися сама собою, це не той продукт, який можна створити в лабораторних умовах. Нову еліту утворять ті, хто зуміє вловити потрібні суспільству комунікативні коди культури і хто, на відміну від решти людей, володітиме певною фізіологічною активністю. Саме в такий спосіб формуються еліти, що підтверджує історія від лицарської доби до сучасної політичної, економічної чи культурної палітри. Еліта — це люди, які не тільки вміють створювати собі імідж, вони просто життєво активніші, сильніші за інших. А щоб українська еліта діяла в рамках комунікативного коду культури та системи сенсів, які будуть корисні нашому суспільству тут і тепер, треба, щоб на відповідному рівні працювали ЗМІ. Адже потрібні сенси треба вкласти в їхні голови, бо самі вони надто зайняті самоствердженням і не часто над такими абстракціями замислюються. Отже, відповідальність падає на вас, журналістів — вас чують, вас читають, вас дивляться. Будьте достойними своєї місії!

Нагадаємо, що Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Марія ОРИЩИНА, Любов РИБАЛКО, Літня школа журналістики «Дня»-2017. Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments