«Японія нам значно ближча, ніж думаємо»

«ВІДРАЗУ ПОМІЧАЄШ ЗНАЙОМІ ДЕТАЛІ»

Поїздка в Японію для Сергія Валентиновича з дружиною і молодшою дочкою була приватною. Працюючи на посаді декана факультету понад 16 років і продовжуючи далі працювати, Сергій Валентинович оцінював побачене під час подорожі також із професійної точки зору.

«Ми готуємо фахівців у сфері зовнішньої політики. Але, напевне, їм ще замало дається знань про культуру, звичаї, розуміння народів, — каже Сергій Валентинович. — А з цим вони матимуть справу, коли стануть фахівцями. Доведеться освоювати культурну дипломатію. Це особливо потрібно стосовно країн, до нас дружніх, у тім числі й Японії».

Через Мюнхен, з пересадкою, Федонюки прилетіли в Осаку — це західна Японія, історичний район, з якого, вважається, і розпочалася нинішня держава. Саме тут були розташовані перші поселення, звідси почали японці освоювати нові території і формуватися в одне суспільство. «Коли туди потрапляєш, відразу розумієш, що потрапив у зовсім інший світ, про що нас попереджали ті, котрі вже там побували, — міркує Сергій Валентинович. — І ми, звісно, не були винятком, нас так само вражали мегаполіси, новітні технології... Але дуже швидко починаєш помічати деталі, які нагадують тобі про... Україну — вони знайомі, звичні. «Вважаю, японців та українців єднають якісь невидимі струни, що тягнуться із дуже давніх часів, — із дохристиянських традицій... Це враження не полишає тебе від перших кроків Японією і залишається потім назавжди з тобою...» — це те, на що дуже точно звернула увагу Лариса Івшина, головний редактор «Дня», після своєї подорожі в Японію, і мене також не полишало подібне відчуття».

Вражали безпілотні вагони, які підвозять пасажирів від термінала до термінала, але тут же, у щільно забудованих районах, впадають в око... рисові поля, де рис, як, мабуть, тисячу років тому вирощують так само вручну. Не тому вручну, що немає техніки, її вистачає, але вважається, що таким чином можна досягнути більшої досконалості, кращої якості. Помічаєш грядки з овочами в якому-небудь міському кварталі, де практично немає вільної землі — забудова в Японії дуже щільна. Така грядка в мегаполісі — рідкісна дивина в Західній Європі, а в Японії це є. І наводить на думку про спільні риси нашого та японського менталітету: працювати — щоб жити, єднатися з природою, природне — цінується.

«НЕМАЄ ІНШОГО СПОСОБУ, НІЖ ПОДОРОЖУВАТИ»

Готуючись до розмови з Сергієм Федонюком, я подумала: а що, власне, ми взагалі знаємо про світ, який нас оточує? Що чуємо, читаємо про Словаччину, Хорватію, Словенію?.. Про Японію нема і мови. Інформацію про сьогодення інших країн ми отримуємо досить дозовану. А ще зараз, коли коронавірус, то хіба що про локдауни та обмеження й дізнаєшся.

«Немає іншого способу, ніж подорожувати самому, бачити на власні очі», — вважає Сергій Валентинович. Про ту ж Японію він багато читав, дивився сюжети, але дійсність виявилася іншою. Коли читав про держави Східної Європи, то в реалі відмінностей було більше, ніж очікував. А в Японії відмінностей виявилось несподівано менше. Може, тому, що здебільшого описують Японію мегаполісів, столиці, а Федонюки мали змогу цілий тиждень подорожувати трохи іншою країною. Побували в невеликих містах, у менш урбанізованому регіоні, зупинялися в невеликих готелях, тому мали змогу побачити життя пересічного японця ближче. Наприклад, місто Нара — одна із стародавніх столиць Японії, дуже зелене, не загромаджене будівлями, а по вулицях там ходять олені... Де величезні паркові зони. Або Аріма, де мінімальна кількість змінених ландшафтів. Дуже гарне місто Кобе, яке пережило землетрус, було зруйноване і знову відбудоване. Вразив у його відбудові містобудівний принцип, планування, сучасні будівлі, які органічно вписуються у морський та гірський пейзажі.

«Склалося враження, і в ньому тільки утвердився, що свого розвитку Японія досягла завдяки сформованому громадянському суспільству, високому розвитку суспільства як такого, — роздумує Сергій Федонюк. — У нас по-іншому. За радянських часів наше громадянське суспільство замикалося на родині. Те, що було за межами нашого дому, нас мало стосувалося. Потім люди почали об’єднуватися, ставити у себе в під’їздах нові двері й уже не мирилися з безладом у загальних коридорах. Потім почали організовувати ОСББ, піклуватися про спільний будинок, його подвір’я. Потім громадська ініціатива виходить на рівень міста, села, держави. То ми до цього ще не дожили. А в японців таке суспільство формувалося з часів зародження держави, феодальні удільні землі об’єдналися 1590 року. Вони багато запозичують від інших, але при цьому зберегли свою ідентичність, японський стиль. Японія є прикладом успішної національної держави. Сьогодні країна залишається дуже автентичною, незважаючи на безліч запозичень в усіх сферах суспільного життя, але характерною рисою японської культури є саме японізація запозичень, а не просте копіювання. Водночас усе традиційне залишається реаліями активного вжитку й не відтісняється на умовний музейний марґінес. Традиційні їжа, вбрання, житло не просто залишаються на ринку, а й набувають особливої ваги як більш цінні та престижні.

Втім, успіх японської нації залежав не тільки від цих атрибутів. У його основі — також працелюбність, розвинуте естетичне чуття, любов до природи, практицизм, дисциплінованість, ввічливість, охайність, бережливість, допитливість. Погодьтеся, ці риси сприймаються і як властиві українському народу, вони — в наших коренях, піснях і звичаях. Та чи поширені вони в суспільстві сьогодні? Чи відроджуються після нищення в радянську епоху? На жаль, запитання риторичні».

«Є РОЗУМІННЯ ПРИЧЕТНОСТІ ДО СУСПІЛЬСТВА»

Без сумніву, було цікаво побачити, якого високого технологічного рівня досягла Японія. Але не менш цікавими були також спостереження, які підтверджували, що рівень розвитку цього суспільства такий, коли кожен свідомий своєї причетності до нього і власної відповідальності. Ось цього й варто було б повчитися.

Як це проявляється? Федонюк наводить простий приклад: «Коли побачиш японця, який збентежено шарпає себе по кишенях, то це не означає, що він втратив гаманець. Якщо гаманець випав, то на 99 відсотків його не вкрали, якщо випав, повернуть власнику чи здадуть у поліцію. Японець переживає, чи не загубив раптом сміття, якісь папірчики, які він має занести додому, там він розсортує і покладе у відповідні контейнери. Він буде збентежений, щоб сміття не впало на дорогу, бо цим образить інших. Тому ми не бачили там урн ніде, вони не потрібні. А рівень чистоти — фантастичний для нас».

Цікавим було спостереження за зграйкою школяриків. Вони йшли собі, тримаючи одне одного за рюкзаки, і це виглядало дуже зворушливо. Але таким чином діти не заважали іншим. Повсідалися на галявині, дістали сніданок, перекусили й пішли з учителем далі. Це не муштра, а стиль поведінки, який вихований не одним поколінням, який сприймається як належне. Ніхто не уявляє собі, що може бути інакше. Те ж стосується загальної впорядкованості. Японія покрита мережею залізниць, коли з будь-якого села на півдні можна з пересадками дістатися до іншого села на півночі... Транспортна структура вражає, але вражає й інше: ніде нема тісняви. У транспорті ніхто не розмовляє по телефону, бо це заважатиме іншим. Свій порядок у крамницях, де на підлозі стрілочки, в якому напрямку іти, і таке враження, що це радше для іноземців, бо «свої» все це знають.

Розповідь Сергія Валентиновича слухаєш, немовби певного роду фантастику для українців. Але головне, що виносиш із цієї розповіді, то це те, що справді, все залежить від кожного з нас. Японці усвідомили, що якість їхнього життя залежить від ставлення до інших. У нас це ще попереду.