Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Аушвiц і українська політика пам’яті

Ми спостерігаємо монополізацію російського погляду на історію Другої світової війни. І на прикладі меморіального музею в Освенцімі це яскраво помітно
13 квітня, 2017 - 11:19
НА ТЕРИТОРІЇ АДМІНІСТРАЦІЇ КОЛИШНЬОГО КОНЦТАБОРУ (АУШВІЦ І) ТОЧНО ВІДТВОРЕНІ МАТЕРІАЛЬНІ ПАМ’ЯТКИ. НИНІШНІЙ МУЗЕЙ ВРАЖАЄ МОТОРОШНОЮ АТМОСФЕРОЮ, ЯКУ ВАЖКО ПЕРЕДАТИ СЛОВАМИ

Кілька днів тому вдалося відвідати один із найбільших концентраційних таборів нацистів — Аушвіц, що поблизу м. Освенцім у Польщі. Місце, що вражає своєю продуманою жорстокістю, вивіреною системою масових убивств і катувань. І — масштабом усього цього жаху. Непросто підібрати слова, аби передати атмосферу концтабору. Всі вони здаються дрібними або занадто пафосними. Втім, однозначно, для людей будь якого соціального стану, професій та інтересів це місце з розряду must see.

Кількість жертв, закатованих у таборах Аушвіцу (І, II і III), відрізняється у різних джерелах. Найчастіше свідчать, що тут загинуло від 1 до 2 мільйонів в’язнів, більшість із яких були євреями.

ВРАЖЕННЯ З ПЕРШОГО КРОКУ

Сьогодні місто Освенцім не вирізняється нічим особливим. Нічим, окрім «фабрики смерті», на залишки якої щороку приїздять подивитися сотні тисяч туристів з усього світу. Якщо йти пішки, дорога від залізничного вокзалу до колишньої адміністрації концтабору (Аушвіц 1) займає хвилин 15 — 20. Навіть не знаючи дороги, можна здогадатися, де нині знаходиться меморіальний музей. Майже всі пасажири електрички з Кракова, якою ми приїхали в Освенцім, рухалися в одному напрямку. Мимо проїжджають автобуси з туристами.


ПІД ЧАС ВІЗИТУ ДО АУШВІЦУ ІІ (БІРКЕНАУ) ЗУСТРІЛАСЬ ГРУПА ВІДВІДУВАЧІВ З ІЗРАЇЛЮ. ЙДУЧИ МІЖ БАРАКАМИ, ВОНИ ТИХО СПІВАЛИ ГІМН СВОЄЇ ДЕРЖАВИ

Усі зупиняються біля головних воріт Аушвіц 1. Arbeit macht frei — залізними літерами зустрічає вхідна арка концтабору. З німецької напис перекладається «Праця звільняє». Одразу згадуєш, що цей напис бачив не один раз: можливо, у фільмах, а може, в історичних статтях про Другу світову.

Відчуття незрозумілого дискомфорту і ніби неживого повітря підсилюється, коли йдеш вулицями поміж бараків. Самі блоки з червоної цегли накручують у пам’яті нові картини з воєнних фільмів. Здається, що все це відбувалося кілька тижнів тому — настільки добре відновлені й збережені всі матеріальні пам’ятки: вишколені стовпи з колючим дротом, по якому пускали високу напругу, спостережні вежі, шибениця, плац, газова камера, крематорій...

РОСІЙСЬКИЙ ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ КОНЦТАБОРУ

Чимало бараків на території Аушвіц 1 обладнані як музеї національної пам’яті. Країни, чиї мешканці були в’язнями концентраційного табору, потурбувалися, аби про історію нацистських злочинів проти їхніх співгромадян дізнався увесь світ. Окремо представлені музей знищення єврейського населення, польський музей, ромський, голландський, словацький, угорський, російський. Одразу подумав, що має бути й український, але його там немає. І зайшовши в «російський» барак, зрозумів — чому.

На відміну від єврейської виставки, яка пройнята людяністю і пам’яттю про жертв, російські історики, працівники архівів ФСБ та музейники, які працювали над створенням своєї експозиції, представили її у традиційному радянському героїчному стилі. За хроніками бойових дій, карколомних наступів Червоної армії і стратегічними діями радянського військового командування дуже мало помітні прості життєві історії.

Та найбільше привернули увагу назви українських міст та джерела, до яких звертаються російські історики. Вони безпосередньо стосуються України, але підібрані (бо ж павільйон російський!), щонайменше, цинічно і вкрай тенденційно.

Можливо, років п’ять тому на це не звернув би аж такої уваги. Але сьогодні розумієш, наскільки глибоко і широко в Європі представлено імперсько-російський погляд на історію. На українську історію. Коли бачиш такий стенд, швидко формується проста смислова формула: «українська мова = окупаційний нацистський режим». І далі — по накатаній російській колії про сучасних українських фашистів, націоналістів, карателів.

ПРО ЩО НАМ Є РОЗПОВІСТИ

Після відвідин концтабору і пережитих вражень почитав і про українських полонених у концтаборі. Виявилося, Україні є про що розповісти у своєму меморіальному павільйоні, якщо такий коли-небудь створять. У статті Віталія Червоненка «Українські жертви і визволителі Аушвіца» для Бі-Бі-Сі Україна йдеться про те, що близько 110 тисяч в’язнів Аушвіцу були вихідцями з України. «До цифри 110 тисяч в’язнів табору з України, згідно з даними Інституту національної пам’яті, зараховують 95 тисяч євреїв Закарпаття, які потрапили туди під кінець війни. Інші — це військовополонені червоноармійці, члени націоналістичного підпілля ОУН та вивезена на роботи до Німеччини молодь», — пише автор.


ПІД ЧАС ВІЗИТУ ДО АУШВІЦУ ІІ (БІРКЕНАУ) ЗУСТРІЛАСЬ ГРУПА ВІДВІДУВАЧІВ З ІЗРАЇЛЮ. ЙДУЧИ МІЖ БАРАКАМИ, ВОНИ ТИХО СПІВАЛИ ГІМН СВОЄЇ ДЕРЖАВИ

Окрім того, історично підтвердженим фактом є визволення в’язнів Аушвіцу саме українцями. Першими браму головного табору відкрили солдати 100-ї Львівської дивізії з батальйону полтавчанина єврейського походження Анатолія Шапіро. Ця, а також 322-га дивізія, які звільняли табір, належали до 1-го Українського фронту.

«За підрахунками науковців, близько 40% особового складу підрозділів 1-го Українського фронту складали українці, адже підрозділи поповнювалися мобілізованими в Україні», — зазначив Бі-Бі-Сі Україна директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Безумовно, у звільненні Європи від військ Вермахту і їхніх союзників брала участь тоді єдина Червона армія, у складі якої були представники різних національностей. Однак нині ми спостерігаємо монополізацію російського погляду на історію Другої світової війни. І на прикладі музею в Аушвіці це яскраво помітно.

Я далекий від мети виокремлювати особливу роль українців в історії цього концтабору та війни загалом. Можливо, цього й не варто робити, а може, розбиратися в цьому мають історики. Однак є факти, які не можна не узагальнювати, якщо ми говоримо про те, що в Європі знають про Україну. Переконаний, Україна має представити свої історичні матеріали і свій погляд на історію спротиву українців у такому всесвітньо відомому місці, як концтабір Аушвіц. Поки що за нас це зробила Росія.

Зважаючи на гібридну війну з РФ, чи можемо ми дозволити, щоб від нашого імені говорили російські музейники, архіваріуси і феесбешники, які створювали цю виставку?

З ЧОГО МОЖНА ПОЧАТИ

Створення окремого музею пам’яті українського спротиву в Аушвіці — робота тривала і, переконаний, буде мати опір з боку Росії (мова йтиме про єдиний СРСР, одну армію). Однак почати можна з маленьких кроків. Наприклад, представити літературу українською мовою в книгарні, що розташована на території музею. Адже таких книжок там не видно, а відвідувачів з України — чимало. Для цього не треба зустрічей дипломатів на вищому рівні. Певен, достатньо листа від Міністерства культури до дирекції музею з проханням прийняти в подарунок кілька історичних книжок, написаних або перекладених українською.

І першим із таких видань на думку спадають «Акварелі» Лідії Осталовської. Українською мовою книжку переклав відомий сучасний письменник Андрій Любка. «Акварелі» — неймовірна історія життя чеської єврейки Діни Ґотлібової, яка малювала портрети ромів, яких брали для проведення досліджень німецькими лікарями щодо кольору шкіри і очей. Ця книжка також розповідає про геноцид ромів — відому, але недостатньо досліджену тему. В архівах музею Аушвіц зберігаються картини Діни Ґотлібової, окремі з яких і нині представлені в експозиції.

Ще один приклад — книжка польського автора Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці...». Українською мовою видання побачило світ у 2014 році. Переклад — Олександра Бойченка. Ця книжка містить унікальні згадки в’язня про будні в концтаборі, які особисто пережив автор.

Іван АНТИПЕНКО, «День», фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments