Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

«Бійці чекають підтримки більше, ніж речей»

Координатор 39-ї жіночої сотні самооборони Кривого Рогу Юліана КАЛІН — про те, чому воїни ображаються на державу, і про «полювання» сепаратистів на волонтерів
23 грудня, 2014 - 11:33
ЮЛІАНА КАЛІН

Жінки, молодь, прості люди із 39-ї жіночої сотні самооборони Кривого Рогу ось уже понад півроку продовжують збирати допомогу для фронтовиків, які з настанням холодів особливо потребують зимового одягу.

Координатор Всеукраїнської громадської організації 39-ї жіноча сотня самооборони по Кривому Рогу Юліана Калін розповіла, з чого починали свою волонтерську діяльність, чого зараз бракує українському воїну та чим йому можна допомогти, а також про «полювання» сепаратистів на волонтерів.

«СПОЧАТКУ ТЯГНУЛИ ВСЕ З ДОМУ — ДЛЯ БІЙЦІВ ТА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ»

— Як давно існує у Кривбасі ваша волонтерська організація?

— Наша організація неофіційно в місті існує з квітня 2014 року. Ми з дівчатами почали об’єднуватися ще на Майдані, а потім офіційно зареєстрували організацію, ім’я теж не змінювали: на Майдані стали 39-ю жіночою сотнею самооборони м. Кривий Ріг. За освітою я економіст та менеджер вищої ланки (спеціальність економіка й управління бізнесом), а спонукало до волонтерства відчуття потрібності. Прийшло розуміння — хто, якщо не я?

Спочатку ми з дівчатами витрачали свої особисті кошти та кошти наших родин, зухвало на допомогу бійцям та переселенцям у прямому сенсі тягнули все з дому — речі, їжу, посуд, медикаменти. Все! Спочатку рідні терпіли. А потім долучилися до нашої справи.

— Із ким зараз ви тримаєте зв’язок: самими солдатами, командним складом, Міністерством оборони?

— Ми на постійному зв’язку з бійцями із різних частин, батальйонів та бригад. Усі вони на передовій, іноді мають відпустку на кілька діб і обов’язково приїжджають у гості з квітами. Для нас головне — що вони повертаються живими! Також ми підтримуємо зв’язок з їхніми родичами, з пораненими бійцями (по можливості намагаємося провідувати їх). Із командуванням ми підтримуємо зв’язок, але слабкий — повний офіціоз, тому що дуже важко з ними найти спільну мову. Мало серед них патріотів, а от бюрократів по теплих кабінетах до біса, тому з ними складно, а питання треба вирішувати оперативно.

МОРАЛЬНА ПІДТРИМКА З ДОМУ

— Чого найбільше зараз потребують наші воїни?

— Чого потребують воїни? Уваги! Поваги! Це передусім. Не завжди в них є відчуття потрібності державі, тому і занепадають духом... Але під час кожного нашого приїзду до них — обійми, радість, танці. Вони чекають навіть не те, що ми привеземо, а просто нас чекають — це для них як моральна підтримка з дому. А потребують усього! Для облаштування бліндажів треба — клейонка, мішки. Потребують теплих речей — ми організували пошивний батальйон — закуповуємо тканину і шиємо (так дешевше). Закуповуємо тепле взуття, форму, буржуйки, генератори, медичні препарати кровоспинні, протизастудні. Кожного разу перед поїздкою на передову випікаємо пиріжки, запіканки, котлети. Смажимо на всіх.

Зараз у пріоритеті все те, що може зігріти бійця на передовій лінії фронту, а також зберегти життя — кровоспинні препарати, медичні ноші, автомобілі для перевезення поранених, ікони, щоб хлопці зміцнювались у вірі. Допомогу збираємо кожного дня.

А на передову їздимо кілька разів на тиждень у різних напрямках. Бувають дуже непередбачені поїздки — хлопцям, трапляється, їсти немає чого, то після дзвінка швидко збираємось — і поїхали!

«КОЖНА ПОЇЗДКА НЕБЕЗПЕЧНА»

— Чи виникали непередбачувані ситуації під час ваших поїздок?

— Таких ситуацій було чимало. Одного разу наша машина потрапила в кільце під Іловайськом, іншого разу потрапили на російський блокпост під Маріуполем, та, дякувати Богу, вибралися живими. Постійно потрапляємо під обстріл. Трапляється пересиджувати в бліндажах або дуже швидко покидати місце, куди приїхали. Наші волонтери потрапляли на заміновані поля. Такі-от сюрпризи від сепаратистів. Кожна поїздка небезпечна — це ж зона бойових дій.

— Це правда, що сепаратисти оголосили полювання на ваших колег із «39-ї жіночої сотні самооборони?

— Вони не просто оголосили полювання. Вони назвали нас «диверсійно-розвідувальним озброєним угрупованням жінок». Постійно моніторять нашу роботу, оголошують у соціальних мережах про те, що нас треба знищувати, брати в полон і передавати «ополченцям». Поширюють брехню про нас, щоб лякати простих людей. Прикро, що є люди, які в це вірять! Були приклади, коли переселенці, зачувши, що ми 39-та жіноча сотня, боялися нас (їм же там, на Донбасі, такого наговорили), але потім у процесі спілкування все ставало на свої місця. Разом із нами сміялися з тих безглуздих нісенітниць та казали, що всім тепер будуть розповідати, хто ж насправді дівчата з жіночої сотні, і що на озброєнні у них не РПГ та «Мухи», а добро, увага і справедливість.

«ЗОВСІМ РІЗНИХ ЛЮДЕЙ ЗГУРТУВАЛА СПІЛЬНА БІДА»

— Хто найбільше допомагає?

— Найбільше допомагають прості люди та представники малого бізнесу, чимало допомагають дітки зі шкіл — різні ярмарки організовують, прості робітники. Серед багатих людей та чиновників (а їх у Кривому Розі вистачає) допомоги годі й чекати, деякі дивуються слову «війна» або просто обіцяють допомогти потім... Не інакше, як вони живуть у якомусь паралельному світі.

А от прості люди та підприємці реально разом з нами все переживають, вони розуміють: якщо ми все це не зупинимо там, у будь-яку мить воно може прийти до нас.  

— Хто є хто у вашій волонтерській організації?

— У нашій криворізькій організації я сотник, є десятники — дівчата: студентка Соня, методист інституту Дарина, соціальний педагог Наталія, мама в декреті — дизайнер Даша, студентка Юля, приватний підприємець Олена, ще одна Олена, мама чотирьох діток, домогосподарка Юля. Також «бойові» волонтери — водії, які курсують на своїх авто різними бойовими місцями: Юрій Іванович, Микола, Геннадій, Антон. Серед постійних помічників — підприємці, робітники шахт, творчі люди, жінки, сестри, мами бійців, студенти, вчителі, продавщиці, лікарі... І всі найкращі люди Криворіжжя. Ви знаєте, я іноді дивуюсь сама, як зовсім різних людей згуртувала спільна біда.

— Як боретеся, коли трапляються хвилини відчаю?

— Повірте, було досить моментів, коли дуже хотілося все покинути, тому що не всесильна і все потягнути не можеш. Аж тут приходять солдати в гості — обіймають, дякують, тортика дарують. Телефонують та розповідають, як без тебе було б тяжко, а потім ще телефонують переселенці (жіночки, дітки), розповідають про свій день. Бо ти їм вже як подружка, а потім приїжджають у гості на чай активісти, і треба порада, допомога... І кожного разу розумієш, що ти потрібна. І все — знову збираємо, веземо, їдемо. Домовляємось. Дістаємо. Пакуємо. Протестуємо. Пишемо запити. Звертаємося до совісті... Шкода, що в добі лише 24 години, бо в нас же ще і родини є, і робота...

Володимир ДУМАНСЬКИЙ, Кривий Ріг
Газета: 
Рубрика: