Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Боротьба за Україну триває»

Олексій Ємельяненко — про українську громаду Німеччини, волонтерську діяльність, Благодійний фонд Святої Покрови та співпрацю з «Днем»
13 жовтня, 2015 - 10:49
ОЛЕКСІЙ ЄМЕЛЬЯНЕНКО
ОЛЕКСІЙ ЄМЕЛЬЯНЕНКО

Є люди, які напрочуд природно й щиро відгукуються на те, що відбувається довкола них. Саме ці небайдужі люди першими вийшли на Майдан і створили його правильну основу. Саме ці люди першими пішли добровольцями на схід. Якщо спробувати скласти колективний образ цих людей, то ключовими словами в «написанні портрета» будуть: патріотизм, розум, сміливість, самопожертва.  А ще більшість із цих небайдужих людей є доволі успішними. Вони знайшли себе в цьому житті й намагаються допомогти цілому народу стати на цивілізований європейський шлях розвитку. Серед таких особистостей — і киянин Олексій Ємельяненко — з покоління молодих, одержимих і завзятих українців. Він 15 років працює в одній із провідних німецьких компаній, має можливість жити в Євросоюзі, але залишається громадянином України. Тут він має більші можливості  для громадської роботи. Олексій — голова української громади у Франкфурті-на-Майні, заступник голови Центральної спілки українців у Німеччині, а віднедавна з друзями та однодумцями заснував в Україні Благодійний фонд Святої Покрови.

«День» спілкувався з Олексієм Ємельяненком — про волонтерство та німецький досвід для Києва

«МАЄМО НАЛАГОДИТИ ЗУСТРІЧНИЙ РУХ У ЄВРОПУ»

— Олексію, чи була спокуса отримати німецьке громадянство?

— Я це міг зробити ще десять років тому. Але не зробив і не робитиму. Був і буду громадянином рідної Української держави.

Так, нині європейський масштаб дає мені змогу реалізувати свій потенціал, я набуваю європейського досвіду, професіоналізму. Моя мрія — усе, здобуте за кордоном, реалізувати в Україні.  Маємо налагодити зустрічний рух в Європу. Тоді наш проєвропейський вектор буде незворотним.

— Багато наших співвітчизників працює в Німеччині?

— Так. Особливо ті молоді люди, які свого часу відчули нереалізованість на Батьківщині і виїхали за кордон. Не за пошуком «птахи щастя», а щоб стверджуватися, довести собі, на що здатні. Більшість наших співвітчизників є успішними за кордоном. Цим ми ще раз доводимо європейцям, що українці — розумна, прогресивна, цивілізована нація.

— Який спектр вашої діяльності?

— Свого часу я закінчив економічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Пройшов випробувальний термін у провідній аудиторській компанії. Згодом поглиблену економічну освіту здобув у Бізнес-школі імені Гете в Німеччини. Нині — менеджер із фінансової реструктуризації. Але через останні події на Майдані та російську агресію проти України почав активно займатися волонтерською діяльністю. Я свідомо потрапив у цю течію.

«ОДНУ З ПЛОЩ ФРАНКФУРТА НАЗВАНО НА ЧЕСТЬ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ УКРАЇНЦІВ»

— Які особливості життя української громади Франкфурта-на-Майні, яку ви очолюєте?

— Мене здивувало свого часу, що українці, які тут мешкають, не мають оформленої громади, відсутня українська інфраструктура. Була лишень українська греко-католицька церква, навколо якої гуртувалося певне коло людей. Для віруючих, скажімо, Української православної церкви Київського патріархату не було жодної пропозиції (хоча українців у Німеччині не менше за росіян). Тому всі громадські події відбувалися в руслі: «Пойду в «русский» магазин, в «русскую» церковь, пообщаюсь с друзьями в «русском» ресторане (у Франкфурті він має виразну назву — «Монте-Кристо»), а вечером сходим на «русскую» дискотеку»... Хоч як це дивно, чи не в усіх містах Німеччини є російські православні церкви — лишень навколо Франкфурта їх вісім. І коли я хрестив свою дитину, то запрошував священика аж із Кельна, там на той час уже з’явилася громада Української православної церкви Київського патріархату. Саме через те з однодумцями вирішили заснувати офіційну українську громаду в Франкфурті-на-Майні, яка б опікувалася українською темою, так би мовити. Нині  наша громада нараховує понад 200 постійних активних членів.

— Що вже вдалося зреалізувати?

— Передусім опікуємося проведенням національних свят, збереженням пам’яток архітектури, пам’ятників, які пов’язані з Україною. Мало хто знає, що Микола Гоголь досить часто був у Франкфурті, є місця, пов’язані з його перебуванням...  Усі чомусь говорять лише про те, що тут Достоєвський програв шалені гроші в казино... 

Є тут місця, пов’язані  з долями  українських полонених як Першої, так і Другої світових воєн. Одну з площ Франкфурта названо на честь військовополонених українців: Голуба і Лебеденка, двох нескорених в’язнів, які повстали проти фашистського режиму у концтаборі Адлерверке (KZAdlerwerke). На місці їхнього розстрілу в індустріальному районі Франкфурта є символічний пам’ятний знак. Ми  щороку вшановуємо пам’ять наших загиблих земляків на Golub-Lebedenko-Platz — цій самій площі.

Ми неодноразово допомагали передавати газети і книжки Бібліотеки «Дня» нашим воїнам. Як безпосередньо у зону бойових дій, у шпиталі, так і школам Донбасу на підконтрольній Україні території. Так наші акції набули осмисленості, адже  ми одночасно поширювали матеріальний і духовний продукт. Поїздки були, зокрема, у Старобільск, Сватове, Біловодськ, Старобешеве, Курахове. А розпочалася наша співпраця із акції «Розумний великодній кошик», коли набори історичних книжок «Дня» і солодощі ми відправляли в школи Донбасу.  На сході люди потребують духовної їжі навіть більше, ніж матеріальної. Таке враження склалося особливо після поїздок Луганською областю.  Переконаний, зона особливої уваги — молодь Донбасу! Нашим дітям жити разом, спільно розбудовувати європейську Україну. Ми не маємо права втратити молоде покоління українського Донбасу

Як заступник голови Центральної спілки українців у Німеччині, яку очолює Людмила Млош, можу сказати, що ми широко вшановуємо пам’ять жертв Голодомору в Україні 1932—1933 років. Щороку останньої суботи листопада ми проводимо масштабний захід одночасно по всій Німеччині. Зокрема у Франкфурті проводимо велелюдне зібрання у центрі міста, запалюємо символічні свічки пам’яті на площі перед старою оперою, де працює почесний і найстарший член нашої громади Григорій Кульба.

— Наскільки активно відгукуються на ці акції?

— Досить активно. І українці, і німці. Взагалі наша мета — створити там власну українську інфраструктуру. Дещо вдалося зробити, багато що — у стадії становлення. У нас вже є осередок Української православної церкви Київського патріархату — ми винаймаємо історичну будівлю ХVІ сторіччя, де відбуваються богослужіння. Окрім того, започаткували низку масових заходів: свято Водохреща на березі Майна, «Шевченківські вечорниці», святкування Івана Купала, відзначення Дня незалежності України, свято Миколая... Ми запрошуємо на зустрічі з українською громадою у Франкфурті-на-Майні багатьох митців, громадських діячів із України.

— Як наші земляки, що мешкають за кордоном, реагують на трагічні події в Україні?

— Конкретно. Скажімо, вся українська громада Німеччини об’єднана у великий волонтерський рух! Свого часу допомагали київському Майдану коштами, теплими речами, медикаментами, продуктами... На підтримку України провели у себе близько двадцяти власних Євромайданів у центрі Франкфурта.   Наші зібрання згуртували тисячі людей, ми започаткували кілька волонтерських рухів у нашому регіоні! Потім ми почали допомагати захисникам України боронити рідну землю від російського окупанта.

«ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ — МОЛОДЬ ДОНБАСУ»

— Звідки виникла ідея створення Благодійного фонду Святої Покрови?

— Якраз з волонтерської діяльності. Ми долучили до нашої роботи українську діаспору Іспанії, Італії, Португалії, США. Ще до офіційної реєстрації Фонду ми одними з перших підтримали наші добровольчі батальйони, які проходили вишкіл у Петрівцях під Києвом: «Донбас», «Золоті ворота». Тоді хлопці були, як кажуть, голі й босі. Далі ми підтримували їх безпосередньо на фронті, під час звільнення Слов’янська та інших українських міст. Це, в основному, була допомога формою, взуттям. Пізніше з’явилася велика потреба в продуктах, яка залишається й сьогодні.

Наш Фонд заснували з благословіння  владики Іларіона — архієпископа Рівненського та Острозького УПЦ Київського патріархату. Наше знайомство з ним має давню історію ще по спільних справах із розвитку української громади Німеччини, адже владика також відповідає за міжнародні відносини УПЦ Київського патріархату, підтримує розростання її впливу у світі.

— Яка мета  цього благодійного Фонду?

— Допомога українським захисникам, їхнім родинам, медичним установам, дітям, а також духовна підтримка громадян України. Ми безпосередньо  здійснюємо поїздки в зону АТО і передаємо зібрані речі через колег-волонтерів. Цього року до свята Покрови зробили благодійну передачу двох автомобілів у зону АТО, один буде направлено в  74-у  розвідувальну бригаду, яку ми вже давно підтримуємо, другий — в один із підрозділів СБУ. Нещодавно член нашої української громади в Німеччині — Олександр Трикоз — передав свій автомобіль батальйону «Донбас».

— Які спільні акції Фонд Святої Покрови проводить із Фондом сприяння ініціативам газети «День»?

— Ми неодноразово допомагали передавати газети й книжки Бібліотеки «Дня» нашим воїнам. Як безпосередньо у зону бойових дій, у шпиталі, так і школам Донбасу на підконтрольній Україні території. Так наші акції набули осмисленості, адже ми одночасно поширювали матеріальний і духовний продукт. Поїздки були, зокрема, у Старобільск, Сватове, Біловодськ, Старобешеве, Курахове. А розпочалася наша співпраця з акції «Розумний великодній кошик», коли набори історичних книжок «Дня» і солодощі ми відправляли у школи Донбасу. На сході люди потребують духовної їжі навіть більше, ніж матеріальної. Таке враження склалося особливо після поїздок Луганською областю. Там із задоволенням брали українські книжки й національну символіку.

Переконаний, зона особливої уваги — молодь Донбасу! Нашим дітям жити разом, спільно розбудовувати європейську Україну. Ми не маємо права втратити молоде покоління українського Донбасу, попри зомбування російською пропагандою їхніх батьків. Діти чутливіші до правди. Тому за ними майбутнє.

«АСФАЛЬТУЙТЕ ДОРОГИ НЕ ЛИШЕ ПЕРЕД ВИБОРАМИ»

— Як в Україні налагодити життя, подібне німецькому?

— Треба перестати красти! Проводити жорсткі запобіжні заходи, доводити факти викриття хабарників до логічного завершення. Можна робити такі ж автобани й аеропорти, як у Німеччині. Все це реально за наявності доброї волі. Тут уже держава має дбати про те, щоб бюджет країни наповнити на належному рівні. Багато залежить і від громад, які зараз можуть акумулювати кошти на місцях і дбати про благоустрій своїх територій. Я покладаю великі надії на місцеві вибори, які відбудуться 25 жовтня 2015 року.

— Ви — корінний киянин. Що можете корисного порадити землякам?

— На моїх очах будувалася Троєщина, мій рідний Дніпровський район був побудований дещо раніше. Так звані спальні мікрорайони є і в Німеччині. Комунальне господарство України має схожу структуру з німецьким. Лише нашій не вистачає регулярності  у піклуванні за цим господарством — будь ласка, асфальтуйте дороги не лише перед виборами (Сміється). Якщо, приміром, труба теплотраси у Німеччині перебуває під постійним наглядом і діагностикою, то вона ніколи й не прориває, розумієте? Там не довбають асфальт посеред зими. Звісно, різний рівень технологій, але на перше місце я поставив би  безвідповідальність наших комунальних служб, їхню корумпованість. У нас досі все «безхозне». У Німеччині приватне господарювання рухає прогрес.

— Але ж, об’єктивно, Троєщина — приклад радянської гігантоманії!

— Справді, такого масиву багатоповерхівок, скупчених в одному місці, у Німеччині ви не знайдете. Подібне щось можна спостерігати хіба що у Східній Німеччині (колишній НДР). Там потроху ці будинки вже почали зносити, тому що вони дуже затратні з усіх позицій. У нашій ситуації вплинути на покращання життя людей в мікрорайонах можливо лишень шляхом розвитку самоврядування: більше домових комітетів, самовладних територій, які самі розпоряджатимуться коштами й вирішуватимуть, на що їх потрібно передусім витрачати.

Троєщині варто розвивати власну інфраструктуру. Це, по-суті, місто в місті — понад 350 тисяч жителів! Як на мене, тут треба задіяти географічну вигоду: поруч — багато землі, яку можна використовувати під ті ж теплиці, інші нешкідливі виробничі майданчики, створюючи робочі місця поруч. Ми можемо спрямувати сюди іноземного інвестора. Переконаний, що такі знайдуться і серед моїх німецьких, італійських, іспанських друзів, які народилися в Україні. Не забуваймо й про інвесторів, які дадуть кредити на розвиток інфраструктури під державні гарантії, але тут має бути довіра. Щоб відновити репутацію, у владу мають прийти нові люди. Щодо  розбалансованої інфраструктури Троєщини, я би так сказав — Генеральний план розвитку Києва загальмував саме тут. Тому звідси треба й «розрулювати», передусім вивільнивши людей від заторів і проблем із переїздом на правий берег. Треба по-німецьки скрупульозно й відповідально взятися за справу. Можеш — працюй. Але обов’язково — на результат. Не можеш — не заважай це робити іншим.

Корумпованість різних ешелонів влади призвели як до хаотичних щільних забудов, так і до екологічних порушень. Те, що відбувається із забудовою на намивних землях у заплавах річки Десенки, інакше як злочином назвати не можна!  І це відбувається на наших очах. Кивати вже немає на кого. Або ще одна проблема: сміттєзвалища, які брудними поясами оточили Київ, і Троєщину зокрема. Варто поставитися комплексно у вирішенні проблеми з побутовими відходами, побудовою екологічно чистих прибуткових сміттєфабрик. Саме так, а не — сміттєспалювальних заводів. Їх у Європі давно нема. Окрема тема — організація довкілля та дозвілля для молоді та спортсменів. Як один із унікальних прикладів самоорганізації, наведу приклад гольфклубу «Деснянський». Вісім років тому гольфісти-любителі розчистили забруднену територію на заплаві за селом Троєщина і опікуються нею. Тепер засновників клубу — Валерія Здрилюка та Сергія Малімона з дружиною Юлією — запрошують на українські та європейські турніри. Є вже й перші чемпіонські титули.

Насамкінець скажу так: хочемо жити, як  у  Німеччині, — активно втручаймося в процеси самі. Як ми це робили на Майдані. Як ми робили й робимо в зоні АТО. Боротьба за Україну триває.

Микола ГРИЦЕНКО
Газета: 
Рубрика: