Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Червоні камені для Червоного Бору

2 грудня, 2006 - 00:00
ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК У ЧЕРВОНОМУ БОРУ / ФОТО ЮРІЯ ДМИТРІЄВА

Карелія — республіка, з якою Україну пов’язує кровне споріднення. І не лише тому, що в тих краях багато українців. Там немало пролито українській крові — на будівництвах Біломор-каналу, в концтаборах, місцях розстрілів... Лісове урочище Сандармох, яке стало відомим у 1997 році, — не єдине місце, що нагадує про жахи червоного терору. Масові страти людей відбувалися в околицях Сегежі, Пудожа, Олонца, Кемі, в Червоному Бору...

Про те, що 1937 — 1938 років у районі села Дерев’яного (20 км від Петрозаводська) проводилися розстріли, чутки ходили давно. Років десять шукали це страшне місце Іван і Сергій Чугункови — син і онук Дмитра Федоровича Чугункова, випадкового свідка страт. Дід помер 1980-го, так і не вказавши, де ж він бачив вантажівки й чув постріли... Лише влітку 1997-го в лісі були виявлені характерні провали ґрунту, а шурфування показало наявність у землі людських останків. Перевірка, проведена Прионезькою районною прокуратурою, підтвердила, що більше 50 років тому тут виконувалися смертні вироки. Так був відкритий Червоний Бір. Днями силами громадськості в меморіальному місці встановлено пам’ятний знак.

Карельський дослідник Юрій Дмитрієв розповів, що в лісі було знайдено більше 40 місць можливих поховань (розстрільних ям). Проаналізувавши форми провалів і склад ґрунту, вважають, що тут могли бути поховані до 1300 чоловік. Першу спробу встановити особи страчених у Червоному Бору зробили в липні 1998-го. Розкрили три поховання, але роботі перешкодив високий рівень ґрунтових вод. Лише перед зимою, 5 листопада, нарешті дослідили могилу на піщаній гряді в кутку лісового кладовища. Солдати зняли верхній шар землі, й пошуковці взялися за справу.

«Сергій Чугунков і я працювали внизу, а наш колега Валентин Кайзер розбирався з речовими доказами вгорі, — згадує Юрій Дмитрієв. — Усе виміряли, описали й сфотографували. Робота тривала весь світловий день. Уже в сутінках притихлі солдати ялиновими гілками вкрили останки й закопали поки ще безіменну могилу. Але безіменною їй судилося залишатися недовго...

П’ять хвилин роботи з комп’ютерними файлами дозволили визначити не лише дату розстрілу 24 нещасних, але й з’ясувати їхні імена. А за іншою електронною базою репресованих, над створенням якої працював нині покійний Іван Чухін, встановили дати їхнього життя, місце народження й роботи. Так з’явилася перша зачіпка в складанні списку страчених. Улітку 1999 го розкрили ще кількамогил. Проаналізувавши отриману інформацію, одержали дати виконання вироків, прізвища катів і «натхненників» цих акцій. І, що найважливіше для нас, — стали відомі імена 1193 осіб, які покояться в таємному некрополі».

Жовтня 1998-го дослідники перепоховали потривожений прах людей і встановили тимчасовий пам’ятний знак. Провівши скрупульозну вибірку, визначили два періоди розстрілів: з 9 серпня по 15 жовтня 1937 року (стріляла «бригада» Н.П. Травіна) й з 26 вересня по 11 жовтня 1938-го («бригада» Г.Г. Гольдберга). Червоний Бір — це справді місце національної трагедії народів Карелії: тут страчено 578 фінів, 450 карелів, 136 росіян... Представників інших націй — одиниці. Українців двоє — Тимофій Зачепило з Полтавщини й Олександр Щуковський з Чернігівщини, але є народжені на території України росіяни Василь Смирнов (Київ), Павло Пржелуцький (Житомир), Віктор Сивольнєв (Мелітополь), Василь Іванов-Воробйов (Ялта), Володимир Червонцев (Севастополь), поляк Франц Синицький. З майже 2000 осіб, які покояться в Червоному Бору, 1102 були «контрреволюціонерами» (стаття 58 КК РСФСР).

«Не можна сказати, що ніхто в Карелії не думав про створення на місці страти меморіалу, — говорить Юрій Дмитрієв. — Місцева влада навіть провела конкурс на кращий пам’ятник (перемогла робота з бетону, який полюбився при соціалізмі), і нікого не збентежила ціна проекту — майже мільйон рублів. Надіслали листи в урядові структури щодо виділення коштів, але республіканські міністерства таких грошей виділити не змогли. І до Російської програми цей проект включити не вдалося».

Приблизно через рік Юрій Дмитрієв потурбував адміністрацію:

— Де пам’ятник?

— Розумієте, грошей під проект, що переміг, не виділили, а міняти щось дуже складно, оскільки за умовами конкурсу ми можемо поставити лише його...

На нараді в міністерстві культури пропозиція провести новий конкурс не пройшла. І тоді, поділяючи прагнення живих ще дітей і внуків жертв терору, Дмитрієв заявив, що встановить пам’ятник у приватному порядку.

«Ті невеликі кошти, що зібрані родичами, не могли покрити й сотої частки необхідних витрат, але в житті завжди є його величність випадок, — розповів Юрій. — Один з моїх знайомі розказав, що бачив камінь цікавої форми й навіть готовий домовитися з дирекцією кар’єру про відвантаження. З’їздив, подивився. У ламаності ліній кварциту вгадувалася трагедія, але могутні плавні вигини відводили погляд... у нікуди. Такий камінь може бути лише частиною монументу, необхідне доповнення. І воно знайшлося неподалік — у вигляді двометрового вигнутого «зуба» з того ж самого кварциту. Подумалося: обидва камені «закільцюють» один одного й сконцентрують увагу на кам’яному прорізі! Сфотографувавши камені, поїхав чаклувати над композицією. На диво швидко прийшло рішення й щодо розміщення кам’яних брил, і щодо плит із текстом. Але задум прагнув відходу від лозунгів і проклять на адресу вбивць, обмежився констатацією факту: «Жертвам червоного терору — від дітей і внуків».

Над другим написом, який розкриває значення монумента, сильно замислився. Як лаконічно передати всю скорботу за загиблими батьками? Якими словами висловити любов до близьких? І знову вкотре на допомогу прийшло Слово Боже: «Блаженні плачучі, бо вони втішаться» (Матв. V.4.). Напис виконав чотирма мовами: російською, карельською, фінською й вепською.

Укотре їду до лісу, визначаю й фотографую майданчик для пам’ятного знака, потім на комп’ютері вписую реально- віртуальні камені в картинку Червоного Бору й... Звертаюся в адміністрацію Прионезького району: потрібна допомога. Не відмовили, але й не надто допомогли (можливості нині в місцевої влади мізерні). З’їздили на місце, подивилися, пообіцяли вирішити ситуацію з оформленням кладовища... І за те подяка.

Далі події змінялися, як у калейдоскопі. Домовилися з дирекцією кар’єру про відвантаження каменів. На самоскиді їх привезли в Червоний Бір. Пошуки автокрана. Пошуки бетону. Пошуки кам’яних плит потрібного розміру. Нанесення написів. І всюди переговори приблизно за однаковим сценарієм: слухають із цікавістю, але допомогу надавати не поспішають. Ринкові відносини. Але щойно закінчую прохальну промову словами про те, що уряд уже вісім років не може «знайти» хоч які-небудь гроші на пам’ятник, махають рукою: «Ну, ти жартівник, однак, захотів у них грошей на пам’ятник репресованим вибити. Гаразд, чим ми можемо допомогти?»

Ось так за 25 днів з’явився в Червоному Бору пам’ятний знак із червоних каменів жертвам червоного терору.

На жаль, ще далеко не всі лісові некрополі, розкидані у північних широтах, позначені знаками скорботи. Будь-який такий пам’ятник у краю озер дорогий і «гордому онуку слов’ян», і фіну, й карелу... І наш Козацький хрест, встановлений за озером Онего 2004 року, осіняє й розстріляних там росіян, і білорусів, і поляків, і німців... І тому увічнення пам’яті жертв репресій у Карелії — це й наша пам’ять. Наш низький уклін людям, які збирають червоні камені, коли прийшов час зробити це.

Сергій ШЕВЧЕНКО, журналіст
Газета: 
Рубрика: