Чотири бувальщини про вершників
Вершники зазвичай не афішують свого «Я». Вони його реалізують і бережуть, як найвищу цінність. На коні чи під конем — вони однаково на вершині.
БУВАЛЬЩИНА ПЕРША. АВТОМАТИ — ПРОТИ ІНІЦІАТИВИ
Одного чудового дня до офісу громадської організації — клубу інтелектуально-творчої ініціативи «Династія», що об’єднує 230 малих і середніх підприємців, завітали гості із Франківського райвідділу внутрішніх справ м.Львова. Членів правління клубу на той час в офісі не було. Отож почали розпитувати-допитувати бухгалтера Таїсію Міцкевич. Пізніше, на прес-конференції, вона скаже, що запитань власне не було. Одразу — претензії: хто ви такі? Чи знаєте, що держава турбується про свої гроші? А за дверима — хлопці з автоматами. Вони пильнували порядок, допоки тривала розмова із вилученням документів — статуту, свідоцтва про реєстрацію. Схоже, правоохоронців не задовольнило роз’яснення цілей і завдань клубу: спілкування, взаємодопомога, моральна й інтелектуальна підтримка підприємців різних рівнів — від фермера до юридичної фірми. Гості не йняли віри, що «Династія» — то не бандитська «криша», а творчий прихисток. Для кращого «порозуміння» на одного із членів клубу вдягли кайданки, привели до райвідділу й побили.
Ці факти викладені у заявах на ім’я начальника УМВСУ у Львівській області Валерія Строгого, прокурора області Богдана Ринажевського. Заявники сподіваються на службове розслідування і апелюють до громадської думки: держава — це ми, працедавці, а не силовики. Чому дедалі частіше правоохоронців називають цим словом? Прикмета часу?
Питання — відкрите. Істина, зіткнувшись із міліцейськими автоматами, сором’язливо опускає очі долу. Інтелектуально-творча ініціатива — у різних проявах, на формальному чи неформальному рівнях — живе у часі й просторі своїм камерним життям. Та вже робляться відчайдушні спроби опуститися в низи, закласти «ген» громадянського суспільства. Відновилася на неформальному рівні діяльність відомої в Європі ще із передвоєнних часів Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського. Тематика її читань покликана шукати відповіді на насущні питання буття, як-от: «Чи спроможна істина сама себе захистити?», «Егоцентризм і проблема життєвого вибору», «Емоційне і раціональне у виробленні і прийнятті рішень» тощо. До школи долучився герой наступної бувальщини — підприємець Олександр Нагорний. За освітою він — лінгвіст, за покликанням — філософ-політолог, за соціальним станом — дрібний буржуа. Так він себе називає...
БУВАЛЬЩИНА ДРУГА. ПЛУГАТАРІ ВСІХ ПРОШАРКІВ, ЄДНАЙМОСЯ!
Нинішнє місце праці Олександра Нагорного — книжкова ятка на Краківському ринку у Львові. Тут він продає підручники, посібники, політичну й філософську літературу. Ятка — мов яхта: суспільні вітри напинають вітрила і підприємець-філософ має змогу обсервувати життя у всіх його площинах — знизу догори. Має моральне право на критичні висновки:
— При владі нині люди, які ніколи не нюхали ринку, а хочуть побудувати супермодель ринкового суспільства із собою на чолі. Вони вже свою справу зробили і мають відійти...
Результат його обсервацій базару- ринку-життя — просвітницька діяльність: статті, теле- і радіопередачі, виступи на наукових конференціях, а ще — «промивання мізків» на розмовному рівні. Він вірить у те, що крапля камінь точить і що є сили тягне ідеологію власника в маси. Написав Маніфест Партії лібералів України гармонізованої (ПЛУГ). З двох партій він уже вийшов із принципових міркувань: там ідею підминали під амбіції. А він чинить навпаки. У абревіатурі ПЛУГ — сіль програми неіснуючої поки партії середнього класу, а саме: кожний тягне свого плуга зосібна, набиваючи гулі й синці, а треба тягти його в супрязі, як колись водилось поміж господарями. Яким чином? Про це йдеться в Маніфесті:
«Ми, діти і нащадки держави і влади тоталітарного, монопартійного типу, тільки тепер, після 12-річного легітимного існування приватної власності, починаємо, як риба об лід битися і задихатися без жаданого ковтка ідеології приватних власників. Наше завдання — здійснити буржуазну революцію у свідомості кожного громадянина. Ось чому наш Маніфест капіталістичної партії — партії лібералів України гармонізованої (ПЛУГ), народжений в надрах українського дрібного і середнього бізнесу, подає приклад розкутості ліберальної ідеології на противагу пануючій у свідомості та підсвідомості має ідеології привиду (комунізму). Внаслідок революційної трансформації свідомості мас від люмпена до ментальності власника, хазяїна, в державі запанує реальна свобода Особистості...»
Інтелектуальний капітал — основна його власність. З іншою поки що сутужно. Наш буржуа знає, що таке — одна картоплина на вечерю, що таке зашморг боргів і костюм секонд- хенд. Всяке бувало... Та хто б здогадався, побачивши на Краківському ринку засмаглого під променями бабиного літа, елегантного, завжди усміхненого 51-річного чоловіка?
— Я є власником самого себе. А підприємець — це та людина, яка бере на себе відповідальність за свою долю.
У його свідомості буржуазна революція на інформаційно-ментальному рівні вже відбулася.
БУВАЛЬЩИНА ТРЕТЯ. ДЕ ВИ, МАЙСТРИ?
Кілька років поспіль я проводжу експеримент: виконую роль працедавця, шукаю виконавців для ремонтних робіт у квартирі, на дачі. Здавалось би, що простіше? На Львівщині на одне робоче місце претендує понад сто осіб, серед безробітних — представники усіх професій, які шукають собі застосування. Звісно, я — скромний працедавець, зате гоноровий: готова розрахуватися одразу ж. Експеримент обернувся глибоким розчаруванням і висновком: стражденні, нужденні, обділені і т. ін. не мають аніякісінького бажання заробляти гроші. Схема трудових відносин зазвичай така: приходить «майстер», обумовлює вартість робіт в «баксах» (не інакше!), більш-менш сумлінно працює один день. Потому просить на цигарки і починає скаржитися на життя. Мовляв, немає грошей навіть на хліб, то чи не могла б господиня видати аванс. Після авансу «майстер» загадково... випаровується. Його неможливо застати вдома ані вранці, ані ввечері. Якось терпець увірвався, я запідозрила обман і попрохала незнайомця подзвонити в двері до «майстра» Юзека. Юзек відчиняє двері і, побачивши мене, починає розповідати жалібні історії про те, що його перестріли на вулиці, відібрали гроші, побили і т.д. І що залишається? Принижуєшся, вмовляєш прийти і відробити аванс. А потім ситуація з «майстрами» і різними варіантами «історій» повторюється вдруге, втрете. До слова. Той самий Юзек має золоті руки і міг би бути багатим чоловіком, навіть підприємцем, якби захотів. Малоімущим — за рівнем самоусвідомлення — гроші не потрібні! Більше того: вони, схоже, дістають задоволення, витираючи ноги об працедавців. Та про це не прийнято говорити вголос.
Табу! Тема заборонена. На народ не гоже нарікати: кинеш сірник — спричиниш вибух. Відтак маємо явище парадоксальне: працедавець стає моральним (а іноді й фізичним) заручником виконавця. Підприємець — беззахисний і «обділений» навіть тоді, коли має капітал, охорону, будинок, машину, дачу — себто увесь джентльменський набір, який видається «юзекам» найвищим благом. Та він не має головного: радості бути самим собою, належати собі...
Знайомтеся: Любомир Замрикіт, успішний підприємець на рівні середнього класу, 55-річний інженер з двома вищими освітами і чотирма робітничими спеціальностями. Своє підприємство «Лещата» він скромно називає — майстернею. В майстерні працює близько ста робітників, які своєчасно отримують непогану зарплатню. Продукція від «Лещат» — металеві брами, броньовані двері, ковані решітки та інші конструкції для офісів і житла — конкурентоздатні, замовлень не бракує. Але підприємець сказав про себе:
— Я — господар. І водночас наймит у самого себе...
Самоіронія — небезпідставна. Мої дзвінки заставали його то в цеху, то на даху (по радіотелефону чути було стукіт-грюкіт). Солідних клієнтів годилося би приймати в костюмі з краваткою, але тоді довелось би переодягатися по 20 разів на день. Він усе сам перевіряє «на дотик» — від креслень до клямки на дверях. Відтак його робочий день триває 12 годин. Поганий керівник? Не зумів підібрати команду виконавців? Не в цім річ.
— Я попрацював на виробництві, на керівних посадах десятки років. Умію працювати з людьми і організовувати виробництво. Я почуваю себе відповідальним за добробут тих сімей, які утримують мої робітники. Даю роботу, зарплату, дбаю про соціальний захист. Навзамін вимагаю якісного виконання робіт і чесності. Всього лиш! Здавалось би, це — норма, про неї й говорити не варто. А я й не говорю, а щодня кричу, зриваюсь аж до лайливих слів, а якось вдався навіть до стусанів, бо робітник напився, зіпсував дороге замовлення та ще й почав здіймати мене на кпини. Волі і витримки мені не позичати, але як жити день від дня з думкою, що я — ворог, хоч даю працю і зарплату, а другом є той, хто дає випити і дозволяє красти. Щодня внутрішня «служба безпеки» доповідає мені про крадіжки. А злодії й не думають виправдовуватися, вони навіть обурюються: «Та я взяв лише один метр кутника, мені треба до хати». Але я ж на власні кошти купую метал, дерево, а вони нині коштують так дорого! Якщо кожний візьме лише по метрові кутника, я матиму щодня по 500 гривень збитків. Мене не чують. У відповідь — мовчання або тупа злість в очах. Я готовий щедро винагороджувати золоті руки, даю оголошення на біржу праці, шукаю кваліфікованих столярів, зварювальників, але... Молоді рвуться в Грецію чи Португалію, а старші катастрофічно втрачають гонор. Але це — не нинішня проблема незалежної України, як дехто зловтішається. Генетичний корінь господаря в Галичині було підрубано ще 1939-го року. Я вперше побачив своїх батьків, коли мені виповнилося вісім років. Вони переховувалися, переїжджали з місця на місце аж до смерті Сталіна. Чому? Бо дід був господарем, та ще й війтом, а отже — ворогом. А прадід, до слова, був осавулом Дунайської Січі, торгував волами. Господарська жилка у мене від них.
Попри драматичний перебіг життя і гіркий присмак кожного прожитого дня, Любомир Модестович був і залишається «на коні». Дає відсіч обставинам і нападникам, заробляє нагороди й відзнаки разом зі шрамами й травмами — на тілі й на душі.
У п’ять років він уперше сів на коня і опинився під його копитами, півгодини лежав без свідомості. Підріс і почав приборкувати норовливого жеребця: натирав ноги до крові, падав і знову хапався за гриву. З образом того коня, якого повсякчас треба приборкувати і міцно тримати, він пішов у життя. Можливо, якби робітники знали життя свого керівника хоча б у штрих-пунктирному викладі, у них не піднялася б рука аби поцупити бляху чи дріт.
Закінчив механіко-технологічний факультет лісотехнічного інституту, де водночас здобув чотири робітничі спеціальності у так званій «хрущовській» групі: токар, слюсар, верстатник, зварювальник. Якби був сторуким, то нині міг би працювати за цими спеціальностями. У 24 роки був призначений на фанерному заводі начальником цеху, де працювало 500 чоловік, і цех почав виконувати норму. У 33 роки його призначили директором Експериментальної фабрики музичних інструментів і доручили капітальну реконструкцію підприємства без зупинки виробництва. Там він удвічі скоротив партійну організацію, яка спивалася на дармовому спирті і нажив недруга в особі вищого партійного лідера. Той позаочі передавав погрози: «я этого гордого бандеровца посажу в тюрьму — пусть только построит фабрику». Збудував і зумів піти з посади вчасно.
У 80-х роках він працює начальником технічного відділу в Управлінні громадського харчування. І знову перед ним високо піднімають планку: треба механізувати працю кухарки. Придумав і сконструював такі пристрої, яких на той час і в природі не було (картопля «катапультувалася» на кухню, качани в капусті висвердлювалися тощо). Інженер-слюсар (його й донині так називають) здобув медалі ВДНГ СРСР і перше місце з раціоналізації і винахідництва в Україні. Працюючи в системі громадського харчування — створив майстерню в складі 6 чоловік для термінового виконання аварійних робіт. Вона займала дві кімнати в ангарі на овочевій базі. На цьому місці нині розташоване його власне виробництво площею 1500 кв.м.
— Ще 1985-го року я знав, що Союз розпадеться і вирішив, що ось тут буде моя справа. Почав стягувати звідусіль обладнання, частину придбав на власні кошти, а потім усе викуповував , і «своє» також. Нині душа болить, коли бачу, як на колишніх державних заводах простоює дороге обладнання. А в моїй майстерні верстати сорокарічної давності.
До початку оксамитової революції він уже став на ноги як підприємець і зміг передати на виборчу кампанію В’ячеслава Чорновола 15 тонн паперу. На пропозицію пристати до влади не погодився. Його як фахівця збентежили прожекти першої шеренги революціонерів на взірець: на базі «Сільмашу» Львів випускатиме український двигун — ні більше, ні менше! Заховався подалі від такої політики у «черепашку» — свою справу. Вона для нього — об’єкт реалізації амбіцій, а вже потому — джерело матеріального благополуччя. Зокрема, в його майстерні виготовляють куленепробивні двері для банків. Вичитав технологію у старій австрійській книжці. Це — ексклюзив і комерційна таємниця, яку співрозмовник трішечки привідкрив: між двома дверними полотнами — спресований пух, в якому куля «заплутується».
Ексклюзивів на його рахунку чимало. Після того, як у нього вкрали машину і він змушений був викуповувати її в злодіїв за 1500 доларів (міліція на заяву не відреагувала. — Авт. ), він сам придумав і зробив протиугінний пристрій, який жодний професіонал із кримінального світу не може розкусити. Щоправда, аби завести «Фольксфагена», він знімає черевик і намацує пальцем потаємну кнопку.
Три роки тому опинився «під конем»: вибудував на замовлення заокеанського підприємця офіс, ресторан. Але іноземця залякали, він утік, не розрахувавшись. Удар був таким тяжким, що й досі дається взнаки. Із ста робітників тоді залишилося десятеро, довелося усе розпочинати спочатку...
Йому таланило і на хуліганські напади. Ще школярем нишком почав займатися боксом, став першорозрядником і почав професійно давати відсіч нападникам — і навкулачки, і вольовими зусиллями. «Криша» знає про ці його якості і не потикається. Одному із своїх кривдників-начальничків колись сказав:
— Я стану директором і ви ще прийдете проситися до мене...у двірники.
Доля утнула жарт: минули роки, колишній кривдник справді прийшов, вклонився, попросився допрацювати до пенсії...
То хто ж він нині? Міні-олігарх? Еліта?
— Я не багатій, бо сумлінно сплачую податки і вкладаю гроші у виробництво, а еліта колись ще виросте із таких , як я, господарів.
БУВАЛЬЩИНА ЧЕТВЕРТА. ГОЛІРУЧ ІЗ ВІТРЯКАМИ
Приватна українознавча авторська школа Марії Чумарної визнана перлинкою на освітянській ниві (про неї свого часу писала газета «День»). Наукові світила, як-от доктор педагогічних наук академік Олександра Савченко упродовж майже десяти років відзначала, що розробки Марії Чумарної мають не регіональне, а загальнодержавне значення. Однак із галицьким п’ємонтом стосунки склалися драматично. Аварійне приміщення довелося покинути, нинішнє тимчасове перебування в обшарпаній споруді наводить на сумні роздуми. Та ще й податківці висунули штрафні санкції на суму понад 40 тисяч гривень. Три роки тому вони вважали школу неприбутковою структурою, а тепер визнали, що то була помилка. Марія Чумарна звернулася із позовною заявою до Арбітражного суду. Школі згідно із рішенням сесії міської ради надано статус авторської державної.
Здавалось би, приватна справа — загинула, на головою — меч Феміди. Є від чого впасти у відчай, втратити віру. А вона усміхається. Ще й інших зміцнює у вірі й переконаннях: треба шукати не винних, а вихід. Протягує цю думку у авторських програмах на радіо «Незалежність». Гіркоту переживань переплавляє у горнилі поетичної і наукової творчості. Марія Чумарна — член Національної спілки письменників. Чому ж довкола школи склалася така драматична ситуація?
— Школа — «важка» для сприйняття суспільством, вона випереджає в плані ідей свій час, бо я пропагую захист індивідуальності дитини, у нас на першому плані — сила її самореалізації. Тільки тоді людина буде продуктивною в суспільстві. Більшості батьків імпонує авторитарна модель навчання й виховання «з-під палки». Дев’ять років я втримувала школу своїм ентузіазмом і говорила, що не є прихильником приватної освіти. Я щаслива: Львів визрів до того, що така модель школи має бути під державною опікою. А мої непорозуміння із податківцями — логічні. Вони свідчать про те, що суспільство ніколи не було і не є однорідним. Воно завжди структуроване. І складається з безлічі світів, які мають навчитися сприймати одне одного, але ні в якому разі не нав’язувати правила гри. Дон- Кіхота теж не розуміли: чому він кидався на вітряки? Коли людям незрозумілі мотивації твоїх вчинків, праці, діяльності, — це викликає несприйняття, лють. Я —права, я виграю судовий процес і не маю причин не спати з цього приводу. Для того й існує держава, щоб різні суспільні групи були однаково захищені і не втручалися в світ одне одного зі своїми мотиваціями. Для цього є закон...
Наступного року в школі буде перший випуск. Чи готові її вихованці до життя в суспільстві? Недоброзичливці, які не сприймають лібералізму в педагогіці, не раз віщували: «війна з вітряками» не доведе до добра.
А Марія Чумарна, яка подарувала суспільству свої педагогічні інновації і навзамін отримала стусани, сповнена оптимізму:
— Найважливіше — створити те середовище, в якому дитина максимально реалізує себе. Наші вихованці мають це середовище всередині себе. Вони не бояться бути собою, не бояться бути неслухняними й перевіряти дорослих — і мене також, не бояться помилятися. Вони не боятимуться випробувань, екстремальних ситуацій. Це і є — нові українці...
Не здивуюся, коли ці нотатки викличуть зливу заперечень: кого захищаємо? «Нові» українці — то глитаї, що розкрадають Неньку. І це також правда. Та зараз мова не про них. А про ті стереотипи, які заважають нам рухатися, чути й бачити одне одного. Допоки оплакуватимемо безробітних, не помічаючи і не шануючи працюючих «вершників», ми — приречені. Приречені на нескінченне «маємо те, що маємо...»
