Діалоги про єднання
У Харкові відбувся симпозіум до 125-річчя Йосифа Сліпого
7 березня в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна відбувся науковий симпозіум до 125-річчя глави УГКЦ Йосифа Сліпого. На заході зібралися науковці, духовні особи, богослови, історики, студенти і громадськість. Серед присутніх були владика Гліб Лончина, єпископ Лондонської єпархії УГКЦ, котрий особисто знав патріарха Йосифа; Мирослав Маринович, проректор Українського Католицького Університету; владика Ігор (Ісіченко), архієпископ Харківський і Полтавський (УАПЦ); владика Василь (Тучапець), головний душпастир Харківського екзархату УГКЦ; доценти кафедри українознавства ХНУ ім. В. Н. Каразіна В’ячеслав Потоцький та Андрій Домановський, а також голова історичної секції Харківського історико-філологічного товариства Владислав Яценко.
Подію в Харкові було організовано Українським Католицьким Університетом та філософським факультетом ХНУ, і вона стала продовженням туру симпозіумів «Патріарх Йосиф Сліпий — знайомий і незнаний», які раніше відбулися в Києві та Полтаві, а пізніше в Запоріжжі.
Для Харкова постать Йосифа Сліпого є символічною, вважає Андрій Домановський, який був модератором дискусії. Науковець згадав, що патріарх побував в місті у липні-серпні 1961 року під час етапування до табору (загалом Йосиф Сліпий відбув у радянських таборах 18 років), і на будівлі колишньої пересильної тюрми на вулиці Малиновського, 5, харків’яни тричі з 2005 року встановлювали меморіальну дошку предстоятелю УГКЦ, але пам’ятку знищували вандали...
Майже всі учасники заходу відзначали, що пошана до постаті Патріарха єднає Західну та Східну Україну, Харків та Львів, і тема «єднання світу в добрі» стала панівним мотивом духовно значимої зустрічі, зауважує Андрій Домановський. Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ та координатор заходів, зазначив, що вшанування ювілею Патріарха важливе як для руху єднання різних конфесій, так і для історії України й питань націєтворення.
Проте владика Ігор Ісіченко зауважив, що єднання не означає розчинення в чужому. Доповідач згадав, як ідентичність Київської церкви винищувалася Московським патріархатом, а також втрачала свою унікальну самобутність під впливом Західної церкви, і опір достойників церкви був захистом ідентичності.
Сповненим емпатії став виступ Мирослава Мариновича, проректора Українського Католицького Університету. Сам науковець відбув кілька років у радянських концтаборах, тому окремі частини спогадів Патріарха, які він коментував, буквально, за його словами, «вистрілювали» в ньому своєю глибинною правдивістю. Розповідь Йосифа Сліпого про протистояння системі, яка знищувала людську гідність та особистість, переводила людину на тваринний рівень, щоб придушити духовний опір, Мирослав Маринович відчув як власний досвід, відзначає Андрій Домановський.
Під час обговорення учасники висловлювали думку про необхідність включення історії церкви до викладу історії України у школах та вишах як громадсько-політичного суспільного інституту, який був важливим для творення української національної ідентичності починаючи щонайменше від XVII століття, з часів Петра Могили.
«Говорили про форми налагодження міжконфесійного діалогу. Сам факт участі в заході представників різних конфесій засвідчує таку взаємодію, симпозіум продемонстрував їхню готовність іти на контакт. Діалог греко-католиків, католиків, православних відбувається досить виважено та дружньо, — розмірковує Андрій Домановсьий. — Але проблема в тому, що переважна частина представників Московського патріархату не готові до таких зустрічей на офіційному рівні».
Важливим був виступ православного богослова та філософа Олександра Філоненка, який казав про необхідність культурного діалогу в межах церкви. Він єдиний, хто почав говорити російською, наголосивши, що заклик до діалогу має звучати саме в Харкові, причому з використанням як української, так і російської мов. «Олександр Філоненко цікаво розповідав про «теологію таборів», де опинялися мученики різних конфесій — всі вони перебували в одних умовах, спілкувалися між собою і знаходили спільну мову. Але потім кожна церква вшановувала лише своїх мучеників. Отже, самі мученики об’єднувались, а їхні послідовники зараз відокремлюються одне від одного... Це необхідно змінювати. І «теологія таборів» може стати важливим досвідом, який має бути осмислений та усвідомлений, і він, вірогідно, сприятиме налагодженню міжконфесійного діалогу в майбутньому», — підсумовує Андрій Домановський.
