Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Донбаський форс-мажор навчив нас знаходити вихід із будь-яких ситуацій»

Від обстрілів у Попасній постраждало 115 комунальних багатоповерхівок і близько 1500 приватних будинків
11 грудня, 2015 - 10:29
ДО ВІЙНИ НАСЕЛЕННЯ МІСТА становило БЛИЗЬКО 21 ТИСЯЧІ осіб. ПІД ЧАС АКТИВНИХ БОЙОВИХ ДІЙ З ПОПАСНОЇ ВИЇХАЛО МАЙЖЕ 70% ЖИТЕЛІВ / ФОТО УНІАН

Попасна — одне з прифронтових міст Луганської області, розташоване в 7 км від «сепаратистського» Первомайська.  Сьогодні цей райцентр, що пережив окупацію і масований обстріл, заліковує рани і налагоджує мирне життя.

Про те, чим живе нині Попасна, як жила вона під час окупації, а також про те, чого найбільше хочуть її мешканці, розповідає Ірина Вікторівна Гапотченко — заступник мера з гуманітарних питань.

 

— До війни населення міста налічувало близько 21 тисячі чоловік, — говорить Ірина Вікторівна. — Під час активних бойових дій з Попасної виїхало майже 70% жителів. Самі бойові дії почалися в липні минулого року — з липня по січень люди виїжджали, потім поверталися. Нинішньої зими, коли в січні-лютому вівся інтенсивний обстріл, у місті залишалося п’ять-шість тисяч чоловік. Системну евакуацію забезпечити було практично неможливо, оскільки все почалося раптово. Більшість людей, власне, не збиралися нікуди виїжджати, поки не почався масштабний обстріл... Тоді було страшно. Припинили роботу банки, різні організації. Співробітники міськради теж боялися під обстрілом іти на роботу. Людям страшно було пересуватися містом, страшно перебувати в будівлях... Були випадки, коли деякі медики приїжджали буквально на кілька днів у зону АТО, виносили одного пораненого, забезпечували собі статус учасника АТО і поверталися назад. А наші міські фахівці під час бомбардувань ліквідовували обриви електромереж, пошкоджені водопроводи, газові комунікації. Життя в місті виявилося б паралізованим повністю, якби не ці майстри, які, ризикуючи життям, робили свою справу. Наш мер, Юрій Іванович Онищенко, особисто на машині під обстрілом розвозив по підвалах людям їжу, воду, теплий одяг, ковдри. Для нас було дуже важливо намагатися полегшити людям життя. За допомогою зверталися ми і в різні банки, які працювали в Попасній, а потім виїхали з міста, оскільки боялися завозити сюди готівку. Хтось відгукнувся, хтось трохи допоміг, потім знову виїхав. Сьогодні в місті працює лише три банки — «Ощадбанк», «Приват» і залізничний «Експрес-банк». До війни було шість.

Щодо забезпечення продуктами. Оскільки цим сегментом займаються переважно приватні підприємці, ми знову ж таки намагалися повернути якомога більше їх назад у місто. А деякі навіть і не виїжджали під час обстрілу, продовжували забезпечувати місто продуктами — хотілося б і їх героїзм теж відзначити. Дуже важливо, що в цей важкий час місто не опинилося в продовольчому колапсі.

— Ну, і гуманітарна допомога постійна.

— Це окреме питання... Я взагалі низько вклоняюся благодійним організаціям, які відгукуються на наші прохання, а інколи й самі нас знаходять. Це дуже вагома справа. Взяти хоч би проблему відновлення житла. В держави відсутні механізми компенсації за житло, зруйноване внаслідок бойових дій.

— Можливо, тому що у нас немає війни? У нас — АТО. Є зона проведення антитерористичної операції, а зони військових дій офіційно нібито й немає.

— Але можна було б прийняти якусь урядову постанову, внести зміни до законодавства, прописавши порядок отримання компенсації, виходячи з нинішніх реалій. Тому що можна по-різному називати те, що відбувається сьогодні на Донбасі, — однак це триває вже півтора року, і будівлі руйнуються в результаті обстрілів, а не від повеней чи землетрусів. Попасну відновлюють усім світом. Частина коштів на відновлення будинків виділялася з державного бюджету. Дуже велику допомогу нам зараз надає благодійна організація «Норвезька рада у справах біженців» — привозить будматеріали для відновлення приватних і комунальних будинків. У нас постраждало 115 комунальних багатоповерхівок і близько півтори тисячі будинків приватного сектора. Це не лише вибиті вікна — але й знесені дахи, і будинки, зруйновані повністю. Зараз гостро постає питання розселення людей, які залишилися без житла. Законодавчі механізми для таких випадків знову відсутні. Отже, самі знаходимо різні варіанти. Провели велику роботу з інвентаризації порожніх квартир. Під час обстрілів городян, які жили в найбільш небезпечних районах, ми перевозили їх у ті райони, де менше стріляли, селили в дитячих садках, тоді порожніх. Потім, звичайно, було складно налагодити роботу садків і переконати батьків знову водити туди дітей. Але наш донбаський форс-мажор навчив нас знаходити вихід з будь-яких ситуацій. Ось приклад. Є дитсадок, до якого не приводять дітей, його колектив сидить без роботи. Ми залучили колектив до прибирання міста від завалів. Ми також білили бордюри, прибирали несанкціоновані звалища. І в Попасній, за період воєнного стану, стало чистіше, ніж до війни... А зараз садки працюють у звичайному режимі. Дітки повертаються.

— Скільки городян загинуло в результаті бойових дій?

— 18 липня ми відзначали річницю звільнення Попасної. Відкривали меморіальний знак — на згадку про воїнів АТО, загиблих у місті і на підступах до нього, і про мирних жителів. Військовослужбовців загинуло троє, а мирних жителів — п’ятдесят. Зараз допомагаємо сім’ям загиблих городян і тим, хто був поранений тоді. Ми також домоглися від обласного бюджету виплати матеріальної допомоги: для сімей загиблих — п’ять тисяч гривень, для сімей, де є поранені — три тисячі... Цей знак — тимчасовий, без прізвищ. Коли все закінчиться, сподіваємося поставити пам’ятник, вказати всі імена, розшукати до того часу сім’ї загиблих, які виїхали з міста.

— Протягом якого періоду Попасна перебувала під «ЛНР»?

— Рух почався вже в березні 2014-го. У квітні-травні нас чотири рази приходили знімати з посади. На всіх сесіях міськради були присутні люди з автоматами. Апогей відбувся в червні... Жителі постійно зверталися до міськради, аби ми допомогли прибрати блокпост ополченців, що знаходився при в’їзді до міста з боку артемівської траси. На сесії ми прийняли звернення до керівників бойових формувань, в якому пропонували їм залишити наше місто. Наш мер, Юрій Іванович, намагався донести до них це звернення. Після чого його викрали, тримали в полоні, знущалися там над ним... Причому ополченці — це ж переважно вихідці з нашого міста. Ми їх знаємо, ми з ними вчилися в школі, разом працювали, жили на одній вулиці. В ополчення йшли ті, хто був без роботи, або «бізнесмени», в яких бізнес будувався на крадіжці, але можливість красти зникла, або ті, хто ніколи не працював на державних підприємствах.

— Я від багатьох людей у різних містах Донбасу чула, що в ополчення йшли здебільшого соціальні маргінали — отримавши зброю, вони нарешті знаходили шанс на самореалізацію.

— Так і є.

— Але ж були й «ідейні» — прибічники «русского мира», прихильники приєднання до Росії, в якій, на їхню думку, зажилося би благополучніше, ніж в Україні.

— У всі часи в будь-якій державі були і є люди, незадоволені владою. І ідея ополчення заснована на настроях саме таких людей. Хоч якою була б влада — поганою, хорошою — вони все одно будуть нею невдоволені, тому що при владі не вони. І вони рвалися перш за все до влади.  Зрештою їх просто використовували — для того, щоб змусити воювати. Але не всі вони виявилися готовими воювати, деякі навіть намагалися втекти з ополчення.

— Дорогою до вас я бачила на паркані напівзатертий напис аерозольною фарбою — «Новороссия». Нехай жителі Донбасу йшли в ополчення з різних, зокрема й суто меркантильних, міркувань. Але всі разом вони йшли у формування, метою якого була озброєна боротьба за це штучне утворення. І мету цю чітко озвучив президент сусідньої держави. Чому для частини населення Донбасу Україна виявилася настільки чужорідною країною?

— Історично склалося так, що Донбаський регіон російськомовний. І багато років поспіль нам, його мешканцям, планомірно вселяли, що російську мову гноблять. ЗМІ регулярно піднімали питання про надання російській мові статусу другої державної. Але ж насправді нам ніхто не забороняв спілкуватися російською. І навіть, потрапивши на Західну Україну, ми могли там вільно нею користуватись. Російська мова просто була політичною зброєю, способом розпалювання конфлікту всередині країни. Одночасно нам подавали певне сприйняття Донбасу Західною Україною: мовляв, там вважають, що тут живуть «москалі», тому ставлення до вас відповідне. Розумні люди змогли в усіх цих маніпуляціях розібратися, а не дуже розумні... в більшості своїй досі в них вірять.

А взагалі, звичайно, люди у нас починають помітно змінюватись. Я бачу в цьому і нашу заслугу — заслугу влади — тому що ми зараз багато робимо для розвитку українського руху. Раніше ми теж це робили, але... Війна — вона розставила всі крапки над «і» і визначила пріоритети. Тепер ми чітко розуміємо, що живемо в нашій державі, в нашій — українській — і повинні її ще більше підносити і доводити людям, що вона для них — єдина рідна.

Ми прагнемо проводити якомога більше заходів і акцій патріотичного змісту. На шкільних лінійках, перед початком спортивних змагань діти завжди співають гімн. Такого раніше теж не було. А зараз стоять, тримають ручку на серці і співають... Ось серед цього покоління вже точно можна виховати патріотів.

— Яка нині в Попасній ситуація з робочими місцями?

— Вагоноремонтний завод працює п’ять днів на тиждень. Єдине, із замовленнями гірше стало: якщо раніше основна зарплата робітників нараховувалась за виробництво нових вагонів, то зараз — лише за ремонт. Велика проблема виникла з транспортними підприємствами, яких у нашому місті багато, — вагонне і локомотивне депо і ще ціла низка залізничних підприємств підпорядковувались Донецькій залізниці. Зараз готується процес їх передачі в управління «Укрзалізниці». А поки що вони працюють у триденному режимі. Щодо бюджетної та соціальної сфер — тут робочих місць багато, тому що люди виїхали. Гостре питання — брак бухгалтерів. Отже, для тих, хто хоче працювати, робота знайдеться.

— Ви не вважаєте, що гуманітарна допомога, яка у великій кількості йде на Донбас, певною мірою деморалізує людей? Особливо людей працездатних, але не працюючих. Крім того, я чула тут думку, що активне постачання продуктових наборів, особливо від різних міжнародних фондів, підриває роботу торгівельної мережі. Навіщо людям купувати продукти в магазинах, якщо у деяких, як сказала моя подруга з Краматорська, пакети з гречкою лежать штабелями, як мішки з піском на блокпостах?..

— Вважаю. Я розумію ті території, на яких не працюють підприємства, банки, не платять зарплату, тобто ті, що перебувають практично в зоні бойових дій.  У нас теж була така ситуація,  в січні-лютому, коли було вкрай складно. Наприклад, пенсію люди отримували через банки, які, як я говорила, роботу згорнули. Нам довелося налагоджувати процес отримання пенсій на пошті — а вона теж не працювала, тому спочатку треба було поновити діяльність поштових відділень. Тоді гумдопомога була життєво необхідна. Але сьогодні... Будматеріали украй потрібні — безумовно. А продукти, можливо, вже і не потрібні в такій кількості — у нас все працює. Чим наші пенсіонери відрізняються від пенсіонерів, які живуть у Львові? Я вважаю, що практично нічим. Зрозуміло, окрім тих наших пенсіонерів, у яких постраждало житло. На пенсію в тисячу гривень, звичайно, нелегко прожити — але ж так живуть пенсіонери по всій Україні.

— Скільки в Попасній переселенців?

— Торік, коли почалася АТО, було багато. Здебільшого з Первомайська, менше — з Алчевська і Стаханова (там, на відміну від Первомайська, не було активних боїв). Спочатку первомайці приїжджали до нас, аби отримувати виплати через банкомати. Ми їх приймали, оформлювали, хоча наші городяни зазнавали через це великих проблем, оскільки банки завозили готівку лише з розрахунку на мешканців Попасної. Потім, коли люди з Первомайська стали вже переселятися сюди, ми намагалися забезпечити їх житлом.

Спочатку в Попасній було близько п’яти тисяч зареєстрованих переселенців, у липні цього року — 2,5 тисячі, у вересні — 700. Але «зареєстрований» — не означає той, що «реально проживає». Зараз по факту залишилося близько ста сімей, не більше. Решта — хто повернувся до Первомайська, хто поїхав далі по Україні, хто виїхав до Росії. Взагалі, якщо припиняються обстріли, багато хто повертається в свої будинки — це нормальне людське бажання.

...Я сама пережила досвід переселення. У червні минулого року, коли почалася війна, у мене на руках помер чоловік від онкології. В цей час наша дочка поступала в Харкові в університет. Коли я зрозуміла, що чоловіка скоро не стане, привезла її додому, попрощатися з батьком. І того дня, коли її привезла, почалися бойові дії. Я і від чоловіка не можу відійти, і її треба рятувати. Штовхаю її в підвал, «в підвал, — кричу, — в підвал!» — а вона «висить» у телефоні. Не розуміє небезпеки. Потім, звичайно, зрозуміла. Мені досі сняться сни, в яких я виштовхую дочку в підвал, а вона не йде. Це, звичайно, дуже страшно. Тоді у мене вже почався нервовий зрив: зрозуміла, що якщо тут залишуся, просто збожеволію від цих бомбардувань, від усього... І виїхала до Харкова, і навіть зареєструвалась як переселенець. Але не змогла пробути там довго, плакала щодня — постійно хотілося повернутися в Попасну: тут у мене будинок, який будувала ціле життя, і де мені затишно, улюблена робота, знайомі люди, яким радієш, зустрічаючи на вулицях, тому що всіх знаєш, і вони тебе теж раді бачити. Я дуже добре зрозуміла, як бути переселенцем. Все нормально до певного моменту. Потім все одно в будь-якому суспільстві з’являється певний резонанс, ти його відчуваєш: ну не потрібен ти там, ти потрібен удома. Тому розумію людей, які повертаються додому, як тільки там вщухають обстріли і бойові дії — на якій би території цей будинок не знаходився.

А на завершення хочу сказати таке. Ми всі тут прагнемо лише одного — аби війна закінчилася. Ми всі дуже втомилися від неї. Ми просто хочемо, аби припинили стріляти. Ми відновлюватимемо зруйноване, створюватимемо нове. Нинішній рік, що завершується, вже став роком відновлення. Сподіваємося, що наступний буде роком розвитку. Ми вже хочемо будувати і жити нормальним життям. Ми хочемо, аби вся Україна чула, що ми — живемо на українській території. Як би важко не було нам жити тут, у прифронтовій зоні, але ми — громадяни України.

Олена ЧЕРЕДНІЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ