Гарні, колючі, вічнозелені

ДIД МОРОЗ

Роль білобородого дідуся з повним мішком льодяників чудово зіграв останній, 32-й, кінофестиваль «Молодість». Після смуги кризи та деякого занепаду сил фестиваль виглядав дуже свіжо, різноманітно і якось набув солідності. Жодного збою в конкурсних чи позаконкурсних показах, налагоджена організація — це лише, так би мовити, перший рівень. Головне — що у «Молодості» з’явився власний фестивальний вимір, який полягає в насиченості подій поза залом для перегляду фільмів. Насамперед потрібно назвати приїзд до Києва трьох найвідоміших режисерів різних поколінь — великого документаліста Альберта Майзелса, вишуканого кінодекадента Даніела Шміда і молодого скандального корейця Кіма Кі Дука. Всі троє привезли свої найбільш знамениті чи свіжі фільми (Шмід — майже повну ретроспективу). Активне спілкування з майстрами для наших професіоналів кіно, як і синефілів, було просто манною небесною. Потрібно додати до цього і презентацію порталу «Кіноколо» — першого і наймогутнішого в Україні сітьового ресурсу, в якому буде акумулюватися вся текстова і візуальна інформація про кіномистецтво. Власне ж кіноперегляди перетворилися справді на бенкет — по всьому Києву йшли фільми-призери останніх Канн, Венеції, Берліна; та й конкурс був багатий на інтригу — гідних картин тут вистачало. Що приємно — наші студенти також в болото лицем не вдарили, нехай навіть одного разу і в малому форматі — мультфільм «Йшов трамвай №9» зачарував усіх.

Так що стосовно гарного (жаль, переважно неукраїнського) кіно нам у цьому році пощастило.

СНIГУРОНЬКА

Справжньою Снігуронькою потрібно визнати провідну актрису Львівського театру імені Леся Курбаса Наталію Половинку. Маючи прекрасний хист, вона зробила наступний, багато в чому несподіваний, крок: розпочала самостійний проект «Майстерня пісні». Дві вистави, що вийшли в рамках проекту, — «Вість літа» і «Квітка-невіста» — без перебільшення, стали одними з найбільш обнадійливих подій на українській сцені. Нікому ще не вдавалося вибудувати з чисто пісенного, фольклорного матеріалу цілісну драматичну виставу. Це свого роду вистави-подорожі. У них глядач немов проходить разом з учасниками вистави не тільки різного роду емоційні стани, а й усі кола світобудови. Створіння земне зустрічається зі своїм Творцем, стихія пристрастей — із духовним піднесенням. Саме таке, органічне поєднання світу ідей і світу почуттєвого надає «Квітці-невісті» та «Вістям літа» дивовижного повнокров’я, внутрішньої рівноваги, завершеності.

Значення дослідів Наталії Половинки та її партнера з постановок у «Майстерні пісні» режисера Сергія Ковалевича важко переоцінити. В українському театрі, який давно вже живе без подій, поява саме таких вистав, що поєднують енергію автентичної старовини з експериментальним пошуком, — одночасно і виклик, і утвердження сили традиції.

ТЕПЛИЙ КОЖУШОК

«На батьківщині Сковороди згоріла бібліотека з 50 тисяч книг» — така стаття про попелище в Чорнухах, немов набат, закликала відгукнутися на біду. У вересні наша газета, разом із популярною телеведучою каналу «1+1» Ольгою Герасим’юк, оголосили акцію «Подаруй книгу». Сотні добрих і сердечних людей різних професій не просто почули, а на ділі прийшли на допомогу, ділячись книгами з особистих колекцій. Практично всі українські видавництва підготували подарунки — новинки та видання різних років. Письменники — шевченківські лауреати — передали свої твори. Інститути, фірми та компанії збирали книги для бібліотеки. Не залишилися осторонь і дипломати — найкращі переклади французьких авторів презентувало погорільцям посольство Франції в Україні.

Днями приємну новину повідомила «Дню» начальник відділу культури Чорнухинської райадміністрації Лідія Іванівна Лець:

— 2 січня відновлена з попелу бібліотека в Чорнухах відкриє двері для своїх перших читачів. Це стане новорічним подарунком для всіх жителів нашого селища. Посилки з книгами надходили та надходять ледве не щодня з усіх кінців не тільки нашої країни, а й зарубіжжя. Наприклад, канадець Михайло Міро не тільки вислав літературу, а й грошову допомогу для придбання оргтехніки, зокрема, комп’ютера. Не буду приховувати, що є і проблеми — не вистачає бібліотечної техніки: карток, роздільників, читацьких формулярів тощо. Може, якась друкарня візьметься за цю роботу? Потрібно ще дуже багато зробити, щоб систематизувати літературу, яка надійшла. Багато бібліотек поділилися з нами своїми фондами. Є раритети та такі видання, яких у нас ніколи не було. Із сусіднього Лубенського району привезли стелажі. Вже розібрано і систематизовано 15 тисяч книг. Днями ми отримали гранд на суму три тисячі доларів із Міжнародного фонду «Відродження» для придбання бібліотечного обладнання і вже замовили його зробити на Лубенськiй меблевій фабриці. Сподіваюся, що в кінці січня бібліотека запрацює на повну силу. Цієї події з нетерпінням чекають усі жителі Чорнух. Днями нам профінансували кошти на відбудову районного Будинку культури. Ми говоримо «спасибі» всім-всім! Особлива подяка поетесі Ліні Костенко, яка передала цінні книги зі своїми автографами, Ользі Герасим’юк і колективу редакції «Дня» за дійову допомогу. Разом можна гори зрушити!

СНIГОВА БАБА

Ця, дещо незвично названа, категорія — насправді одна із найбільш почесних. Тут ми вирішили помістити людину, віддану своїй справі, яка займається своєю роботою стійко і незалежно від кон’юнктури. Ну, а щодо назви, то наша сторінка — щось на зразок карнавалу, де за веселими масками можуть ховатися вельми солідні персони. Тим паче, що одному з найкращих і найвідоміших українських істориків, Наталії Яковенко, властиве прекрасне почуття гумору. Дослідження Наталії Миколаївни з домодерної епохи (період до, під час і після воєн Богдана Хмельницького) — найбільш багатої та суперечливої — приковували до себе пильну увагу вітчизняних інтелектуалів. Перша книга Яковенко «Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст.» сама по собі стала сенсацією — ніхто ще не ставив питання про вітчизняну аристократію так фундаментально, ніхто не намагався дослідити її феномен як такої. А подією, яка явно виходить за чисто цехові, історико-наукові рамки, став вихід праці «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVI ст.» (видавництво «Критика», 2002 р.) До своєї нової роботи пані Яковенко йшла майже десятиріччя. По суті, «Паралельний світ» є справжнім проривом, переломом у прикладній історії, бо вперше тут досліджується не канва і суть тих чи інших подій, а світогляд людини тих років, її спосіб відносин із суспільством та зі своїми близькими, способи її реакцій на виклики часу. Яковенко діє неординарно і дуже серйозно. Вона досліджує мікрокосм жителів Речі Посполитої на всіх його рівнях — від побутового до релігійного, від соціального до військового. Результат — не горезвісний «портрет епохи», а картина життя українця — жителя дивного смутного часу ХVI-XVII століть, якщо завгодно, його, українця, внутрішній пейзаж. Зі сторінок цієї книги ми отримуємо себе самих, своє минуле в тому варіанті, якого досі не існувало. Адже відомо, що той, хто володіє минулим, чи хоча б намагається зрозуміти його — володіє і своїм майбутнім. «Паралельний світ» — це рух саме до такого розуміння. До того, чого нині нам так не вистачає.

СНIГОВИК

Ім’я Павла Архиповича Загребельного є не тільки важливою складовою сучасної української літератури, а й знаковим пунктом свідомості кожної людини, що вміє і любить читати. На романах цього письменника зросло кілька поколінь українців. У радянські часи твори Загребельного перекладалися, масово видавалися й розповсюджувалися неймовірними, як на сьогоднішній день, тиражами. Загальний тираж доробку письменника оцінюють у близько 15 млн. книжок, що оприлюднені понад 20-ма мовами.

Загребельний, напевно, єдиний автор старшого покоління, книжки якого залишаються напрочуд актуальними й популярними сьогодні. Читацька любов зумовлена різними причинами, серед яких не остання — відсутність ідеологічної анґажованості. Не дивлячись на поважний вік — а за два роки Павло Архипович буде святкувати 80-річчя — письменник активно працює. Так, минулого року побачив світ цікавий і досить несподіваний роман «Юлія». За визначенням самого автора: «Юлія» — це історія мого покоління, історія пристрасті. Це дуже непроста книга й тому для декого може видатися важкостравною. Це чоловічий роман, в якому жінка, розглядається з чоловічої точки зору». Цього року літератор потішив своїх шанувальників новим твором — «Брухт». Роман, як і більшість із написаного автором, побудований на «історичному матеріалі», тобто фактах, що мали місце у реальному житті. «Брухт» вирізняє вишуканий стиль та той ступінь відвертості, що його міг дозволити собі тільки Загребельний. Афери, авантюри, махінації, заборонена торгівля, концерн «Куч-метал» і, звісно, кохання. Чи його ілюзія… До книги, виданої, як і всі останні твори автора, харківським «Фоліо», також увійшла повість «Гола душа». За зізнанням директора видавництва Олександра Красовицького, Загребельний — лідер серед продажів української художньої літератури. А на переконання «Дня» — одна з вершин нашого письменства.

ХЛОПАВКА

Цю нашу категорію можна було б позначити і більш широко: «багато шуму з нічого». Враховуючи також, що хлопавка — суто кінематографічний аксесуар, ми вирішили, що ця номінація просто-таки створена для фільму «Мазепа». І навіть не стільки для самого фільму, скільки для рекламної компанії, яка супроводила вихід картини на екрани і не має аналогів у вітчизняній історії. Проведено її було просто бездоганно і з безмежною агресивністю. Причому — навіть провали та невдачі фільму оберталися на його користь, ставали підмогою для подальшого могутнього розкручування. У результаті про «Мазепу» знали і старий, і малий. Режисер-постановник Юрій Ільєнко і не думав засиджуватися в обороні, відбиваючись від нападок преси. Навпаки, поводився переможно-наступально. Непотрапляння картини на конкурс 52-го Берлінського кінофестивалю він пояснив тим, що відбірники фестивалю дуже пізно переглянули її. Демонстрував каталог Берлінського форуму на сторінці позаконкурсної панорами, де «Молитва за гетьмана Мазепу» означається поруч із новими роботами Іштвана Сабо, Віма Вендерса, Чжана Імоу і Роберта Олтмена. Найкаверзніші запитання парирував із легкістю бувалого рубаки. Що ж до власне фільму, то, за словами Ільєнка, однією з основних труднощів була повна загадковість, невловимість образу Мазепи, який отримав у світовій літературі як мінімум троїсте тлумачення: зрадника, бунтаря і героя-коханця. Власне, саме на останньому, любовно-романтичному трактуванні, Юрій Герасимович, судячи з усього, і зосередився. Однак, на його думку, Ступка у фільмі виконував все-таки горезвісну «невловимість» образу гетьмана. До PR приєднали навіть греко-католицьку церкву, яка провела широко анонсовані молебні за Мазепу синхронно з випуском фільму. Легендарне субсидування фільму з держбюджету також спрацювало, як скандально-рекламний хід. Рекордну, більш ніж піврічну затримку з прем’єрою в Україні, пояснили грандіозним міжнародним успіхом фільму, запрошеного аж на вісім кінофорумів, технічною неготовністю прокату і неготовністю народу, який не може сприйняти новаторське трактування образу Мазепи. Щоправда, обіцяна по УТ-1 спеціальна передача, яка регулярно розповідає про Мазепу і його епос, поки що не з’явилася. Але, як сказав Юрій Герасимович: «Молитва — це особливий, новий жанр кінематографа. А молитву судити не можна!»

У будь-якому випадку, історіографія українського кіно не зможе обійтися без згадок про цей фільм, точно так само як і культурологічні рефлексії на тему міфу Мазепи апріорі передбачають тепер посилання на «Молитву». Все це було б смішним, якби не було так сумно...

ПIВНIЧНЕ СЯЙВО

Щось далеке і небесно гарне. Наближенням до наших теренів зірок світового мистецтва український глядач зобов’язаний довготривалій акції «Гранди мистецтва в Національній опері України». Зусиллями організаторів (серед яких — легендарний продюсер Сергій Проскурня і його агентство «Мистецьке березілля») у Києві побували такі величини, як Роберт Стуруа, Гія Канчелі, Юрій Башмет, музикант-езотерик Стефан Мікус...

Вистачило б сил.

ПОЛЮС ХОЛОДУ

Тільки так можна охарактеризувати стан справ у вітчизняному кіно. Деяке пожвавлення, що намітилося в кінці минулого — на початку цього року, дало обережну надію на те, що кладовищенський спокій нашої кінематографії зміниться якщо не повною реанімацією, то хоча б чимось схожим на відлигу. На жаль, усе в світі ілюзорне, особливо в Україні. Лютий мороз чиновницької байдужості, громадської байдужості та глобального недофінансування накинувся на крихкі паростки з новою силою. Персонал на національній студії імені Довженка не бачив зарплати по кілька місяців. У Київському будинку кінематографістів стали проходити збори, більше схожі на похмурі поминки. Складалися слізні петиції на саму гору. Студенти кінофакультету проводили голодовку...

Однак біда все-таки не в грошах. Гроші можна знайти. До речі, і знайшли, підписали відповідний указ. Як сказано у Булгакова, розруха — в головах. У нашому випадку — в головах кінематографістів, незалежно від віку, таке відчуття, що і у метрів, і у молодих хоч трохи оригінальні та спроможні ідеї про те, як і про що знімати, просто кінчилися. В результаті, з одного боку, громіздкі та безпорадні «блокбастери» на зразок «Мазепи» чи «Богдана Хмельницького», з іншого — малолітражні і такі ж безпорадні спроби молодих кінематографістів, які й фільмами назвати важко. Адже не перешкодила повна відсутність грошей тому ж Тарасу Томенку зняти вражаючий короткометражний «Тир» і завоювати з ним приз на Берлінському кінофестивалі. І статус класика разом із тим же фінансовим «недокрів’ям» не перешкоджають Кірі Муратовій робити один за одним досконалі, оригінальні за формою і глибокі за змістом картини. Все-таки і на полюсі холоду є життя.

МАСКАРАД

Це слово для наших театралів стало знаковим. «Маскарад» Лермонтова, здійснений Рімасом Тумінасом на сцені Вільнюського малого театру і показаний на фестивалі «Київ травневий», можна назвати найкращою гастрольною виставою сезону. Він став тією точкою сходження, епіцентром майстерності, в якому всі компоненти театрального видовища підкоряються єдиній меті; в якому зникають запитання про те, як це зроблено, оскільки всі запитання адресуються залу тією мірою, якою зал їх здатний сприйняти.

Литовській школі театрального метафоризму, до якої належить і Тумінас, властиво працювати з природними стихіями як найбільш ємними і могутніми символами. У «Маскараді» така стихія — сніг. Вся дія відбувається в умовному петербурзькому зимовому садку, на краю каналу, між двома постаментами і деяким дивним надгробком, що пересувається легко, немов санки. І всюди — сніг, завірюха, зростаюча від епізоду до епізоду фатальна біла куля, що виштовхує решту учасників маскараду за межі сцени... Тумінасу немає необхідності вдаватися до постановочного хитрування. Кожний рух, кожний жест вбудовано в загальну канву, в знакове поле вистави. І тому тут (при тому, що простір вистави взято в кругову раму портьєр, що неявно посилає до легендарного «Маскараду» Мейєрхольда) немає необхідності в масках і дивовижних костюмах. Маска — це вибір кожного, це тіло актора та лінія проживання ним свого образу. Герої-маски кружляють у безперервному танці від початку і до кінця. Ніна парить серед недоброго кордебалету білим янголом, генієм в істинному, первинному значенні слова. Важкий, земний Арбенін — по суті, також частина почту, Тумінас навмисно не відрізняє його від решти. Вища честь, якої удостоюється фатальний ревнивець, — станцювати з вмираючою Ніною останній, чудовий за красою вальс. Ніна застигає білосніжною статуєю на звільненому постаменті, а біля її підніжжя, статуарною масовкою, — ті, що погубили її. І потім нічого не залишається, тільки біла прекрасна статуя, тільки сніг, тільки останні акорди... Сліпуча точка сходження.

Заради таких моментів і варто ходити до театру.

ПIВНIЧНИЙ ОЛЕНЬ

Назва цієї категорії стосується не транспортного засобу Санта-Клауса, а, швидше, поширеної в народі фрази, яку звичайно вимовляють з приводу надто дивного явища чи факту: «Так ось ти який, північний олень!» У році, що минає, безумовно, північним оленем став популярний театральний режисер Андрій Жолдак.

Активність цієї, і без того енергійної фігури, в році, що минає, була надзвичайною. Він ставив вистави, проводив безлiч візуальних і звукових ефектів за допомогою сцени, телебачення і преси. Апогеєм бурхливої діяльності стала постановка вистави «Гамлет. Сни» в Харківському театрі імені Тараса Шевченка. Спосіб втілення шекспірівської трагедії — звичний для Жолдака — потік фізичних дій або, точніше, фізика гри заради фізіології глядача. Без півтонів і пауз. З переважанням крупних планів, фронтальних мізансцен, яскравих мазків. Музика — від техно до розкутого танго — з гуркотом заповнює зал, текст — лише частина її, такий же засіб атаки — у фонограмі. Тексту взагалі мало, зате візуальних знахідок — з лишком. По суті, структурно вся величезна (на три акти) вистава є ланцюгом ефектних коротких «кадрів», розділених монтажним склеюванням, затемненнями. Дійсно, довга низка кінематографічних «снів» не передбачає нюансування. Важливі рухи та один раз зафіксований образ, не характер, а типаж. Тому і партію Гамлета довірено непрофесіоналу — його грає естрадний красень Андрій Кравчук. Втiм, грає — не те слово. Він, як і його партнерка Віка Спесивцева (Офелія), просто рухається відповідно до дуже жорстко заданого, нехай і вибагливого, структурою видовища.

Сни фізіологічні. Сум’яття напівоголених тіл або тiл, що оголяються, — та плоть, яка необхідна машині як привід і продукт одночасно. Проектної потужності весь пристрій саме і досягає в момент тілесного апофеозу, в сцені спільного купання. Це справжня банна оргія, піна збивається хмарами, гола трупа хлюпається у величезних тазах, ріки води заливають підмостки... На цьому справдi сильному епізоді, що запам’ятовується, вистава — у другій редакції — і закінчується.

Однак значущою подією видається все-таки не сама вистава, а місце, де вона проводилась, і, навіть більше того, подія, яка відбулася услід за спектаклем, — призначення Андрія Жолдака художнім керівником Харківського театру імені Тараса Шевченка. При всій суперечності фігури новоспеченого художнього керівника — просто рятівний крок для театру. Того самого театру, в якому Курбас поставив свої найкращі вистави; театру, який давно вже живе, скутий «мерзенністю запустіння», яка згубила багато провінційних колективів. Чи зможе Жолдак вивезти такий непростий вантаж до кращого життя — справа майбутнього. Але хоча б освіжити атмосферу, а це не так вже й мало.

ФЕЄРВЕРК

Таким яскравим і квітчастим словом можна з повним правом назвати діяльність Національного музею в цьому сезоні, що почав приділяти найпильнішу увагу сучасному вітчизняному мистецтву. Найбільш вагоме підтвердження тому — масштабна виставка «Landschaft «Живописного заповідника». Двомовна витіюватість у назві підкреслювала глобальний контекст події — адже деякі з учасників, поголовно вихідці із України, нині вже сприймаються як гості зі США та Німеччини.

«Живописний заповідник» — назва об’єднання столичних художників, якi дуже активно працювали і виставлялися у Києві на початку 1990-х. Співзасновниками в 1992 році виступило «п’ятірне гроно» живописців — Марко Гейко, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Тіберій Сiльвашi, Олександр Животков. Досить швидко новостворена група, що не заявляла про себе, до речі, ні гучними акціями. ні агресивними маніфестами, переросла суто цехові рамки, почала задавати тон в українському образотворчому мистецтві. На сьогодні «Заповідник» (зважаючи на те, що самого об’єднання як такого вже не існує) — синонім цілої школи, відомої далеко за межами країни і вже вписаної в історію української культури. Факт тим більше важливий, що на «заповідній» території збереглося те, що в останнє десятиріччя здавалося зовсім витісненим на периферію напористим постмодерном — практика живопису, створення станкової картини, цінність роботи художника над полотном.

Звичайно, сталося це завдяки тому, що спочатку об’єдналися дуже різні, здебiльшого талановиті художники. Незважаючи на те, що шляхи їхні розійшлися, вони, як і раніше, зберегли єдність стилю, спільність образотворчої філософії. Їхні полотна, як правило, нефігуративні за виконанням, побудовані на інтенсивних колористичних експериментах. Це територія насиченого кольору, торжество яскравих фарб і контрастних поєднань. Проте найкращий учасник виставки — колишній полтавчанин, а нині житель столиці Марко Гейко — багато в чому є винятком із цих правил. Його стримані, суворі, майже геометричні натюрморти вражають відточеністю форми і тією особливою економією виражальних засобів, яка властива видатним взірцям традиційного живопису. Серед майстрів «Заповідника» саме Гейко з повним правом може претендувати на звання «класика» — за способами роботи й освоєння матеріалу.

Як завжди, ефектність подачі та розкріпачена манера відрізняли полотна харизматичного лідера «Заповідника» Тіберія Сiльвашi. Його картини останніх років, об’єднані спільною назвою «Живопис», показують, що художник, як і раніше, легкий і віртуозний у своїх колірних фантазіях. Більш камерна, «світська», так би мовити, манера Олександра Животкова (представлена свіжими роботами «Пам’яті Сергія Животкова» і «Дорога») дозволяє тому втримувати стабільний успіх у забезпеченої публіки. Як і раніше, аскетичний Олександр Бабак — його сіра серія «4 з 7» — тому підтвердженням. Микола Кривенко за своїми прийомами тяжіє, швидше, до таких собі інсталяцій. Принаймні його цикл «Мокрий сніг» обіграє в тому числі фактуру полотна і форму підрамника, а показана в музеї «Мала колісниця» — і зовсім іронічний жест: розфарбовані густо-синім бочки якнайкраще підходять до неможливо бірюзової розкладачки. П’ятий співзасновник «ЖЗ», Анатолій Криволап, також із року в рік пише строкаті яскраві полотна, що межують із дитячою безпосередністю і декоративізмом. Саме його кількаметрова «Композиція» була найпомітнішим об’єктом «Ландшафту».

Питання — не хочеться це формулювати як проблему — полягає якраз у самій назві. Який сьогодні «landschaft» — читай, пейзаж мальовничого заповідника, живопису взагалі як такого? Адже від торжества технології, диктату машин, готових візуальних образів на кшталт фотографії і відео нікуди не дітися. Нова і всепроникна філософія мистецтва перетворює саме мистецтво на різновид соціального атракціону, тим більше безпрограшного, що він передбачає необмежене тиражування, серіальність, зведену до принципу. Що ж залишається — невже знову заповідник, резервація?

Жодним чином. Підстава для оптимізму — сам розвинений і все більший «Заповідник». Більш того, з усього помітно, живопис входить у моду, споживачі мистецтва, втомившись від машинерії, повертають свій погляд до більш традиційних речей. Навіть пропащі концептуалісти поспішають заявити про лояльність стосовно нової тенденції — виставка, соромливо названа «Полюби свій симптом» у Центрі сучасного мистецтва, це підтвердила. У Києві, власне, вік живопису ніколи і не закінчувався. Крім когорти «Заповідника», вельми успішно працюють чудові живописці — Матвій Вайсберг, Бадрі Губіанурі, Аджинджал Ахра, Олексій Аполлонов — імен багато.

Отже, пейзаж нашого мистецтва — квітучий у всіх значеннях, нехай навіть це пейзаж під час битви.

ЗIРКА НА ЯЛИНЦІ

Незважаючи на начебто найвище положення — одна із найбільш некорисних і малопомітних речей. Серед інших іграшок втрачається, з’їсти — не з’їси, навіть дарувати нецікаво. На таку скромну роль може претендувати тільки одна подія — слухання з культури, що відбувалися у розпал парламентської кризи. У залі засідань Верховної Ради зібралися хто завгодно — діячі культури, журналісти, навіть кілька чиновників — усі, крім власне депутатів. Поговорили одне з одним культурні люди, поскаржилися на важкі будні, та й розійшлися з миром. І нульовим ефектом. Що й слід було довести.

Культурно-суб’єктивний рейтинг складали
Дмитро ДЕСЯТЕРИК,
Тетяна ПОЛІЩУК,
Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, «День»