Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Головним було – знову не потрапити до того пекла»

Колишній український політв’язень Юрій Ільченко розповів, як два місяці тому втік з-під домашнього арешту в Севастополі
18 серпня, 2016 - 10:07
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

«Для сучасної Росії я — ворог народу в третьому поколінні», — каже Ільченко. Його дідуся розстріляла радянська влада, а сам він та його батьки після анексії Криму першими у Севастополі відмовилися від російських паспортів.

Юрію Ільченку 37 років, він знає вісім мов і до ув’язнення керував школою мовних курсів. 2 липня 2015 року співробітники ФСБ та Центру протидії екстремізму затримали чоловіка та помістили у СІЗО міста Сімферополь. Спочатку ув’язнили на два дні, зрештою це розтягнулось на 11 місяців.

«Вранці 2 липня прокинувся від сильного стуку в двері, — згадує Юрій Ільченко. — Батько відчинив, і до квартири завалилося близько десяти людей. Провели обшуки вдома і в моєму офісі, забрали три телефони, комп’ютер, фотоапарат, навіть старі відеокасети. Спочатку причиною арешту вважався один з постів в Інтернеті, де я закликав українську владу діяти активніше, закликав до повної блокади Криму. Коли провів за ґратами місяць, інкримінували заклик до здійснення терористичного акту або диверсії — за перепост зі сторінки Дмитра Яроша». Юрію інкримінували 280 і 282 статті Кримінального кодексу Російської Федерації — публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності і розпалювання міжнаціональної ненависті або ворожнечі.

У СІЗО на українця намагалися тиснути: не давали спілкуватися з іншими політв’язнями, які теж перебували у цьому місці, посадили разом з затятими кримінальниками. «Хотіли, щоб я визнав нібито є координатором «Правого сектору» у Севастополі або по всьому Криму, нібито я хотів підірвати пам’ятники Леніну, — розповідає колишній політв’язень. — Я відмовлявся. Погрожували перетворити моє життя на пекло, відправити на 20 років до Магадана. Били як співробітники різних служб, так і співкамерники».

Через 11 місяців, 2 червня 2016 року, Юрія перевели під домашній арешт, і він, усвідомлюючи, що кожного дня можуть повернути за ґрати, вирішив втекти. Зробив це напередодні 12 червня, коли відзначають День Росії. «Вдягнув батькову куртку, взяв мамину паличку — щоб ті, хто сидить перед камерами спостереження, не відразу мене впізнали. А такі камери розвісили скрізь, навіть на деревах навколо будинку, — продовжує Юрій Ільченко. — Вийшов з будинку, повільно пройшов перед камерами, потім побіг, кинув куртку і паличку, зрізав з ноги браслет для відстеження моїх пересувань. Потім тікав півтори години лісом, до кордону дістався автостопом». 

Вже за кілька годин після втечі до помешкання Юрія прийшло з десяток силовиків із собаками. Вони намагалися знайти чоловіка, але взяти слід їм не вдалося.

А Ільченко весь наступний день діставався кордону, який перетинав вночі, через замінований ліс. «Покладався лише на Всевишнього: як буде, так буде, головне — знову не потрапити до того пекла», — пояснює Юрій. Коли чоловік вийшов на дорогу, думав, що вже опинився на підконтрольній Україні території. Але військовий, якого зустрів, звернувся до нього російською. Виявилось, що це нейтральна територія, український військовий стояв за кілька десятків метрів. Ільченко швидко побіг, російський військовий — за ним, але українець зміг дістатися безпечної зони.

«Може, це трохи театрально, але спочатку впав на коліна і подякував Богу за визволення, поцілував українську землю і тільки потім пройшов до місця, де перевіряють документи», — ділиться Ільченко. Колишній політв’язень розповів історію своєї втечі лише через два місяці, бо його батьки перебралися з Криму на неокуповану українську територію минулого тижня.

Зараз Юрій Ільченко облаштовується у Львові. З житлом, коштами, медичною допомогою та оформленням документів йому дуже допомогла громадська організація  «Крим SOS». Колишній в’язень резюмує: «Мені вже вдається трохи вставати на ноги. Думаю не стільки про те, що Україна може зробити для мене, а про те, що я можу зробити для батьківщини. Які б труднощі не були, я і мої батьки залишимось в Україні і робитимемо все, щоб наша країна була процвітаючою».

Ця історія — з щасливим фіналом, але зараз, за даними кампанії Let My People Go, на території Росії та окупованого нею Криму залишаються за ґратами ще 28 українських політв’язнів. Пам’ятати про них, підтримувати їх листами — те, що під силу кожній людині. Адже коли ми відстоюємо своїх громадян, стверджуємося як держава.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: