Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Грушевський – на часі!-2

Директор Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Георгій Папакін — про публікацію історичних документів як фактор національної консолідації
11 жовтня, 2016 - 10:09

Завершення. Початок читайте у №175 від 29.09.2016 р.

29 вересня минуло 150 років від дня народження Михайла Грушевського. Сьогодні ми спробуємо розібратися, у якій площині — науковій чи політичній — його місія виконана на сто відсотків.

— Вважається, що він не був успішним політиком — це проблема його індивідуальних слабкостей чи маємо справу з впливом зовнішніх обставин?

— Його місія як історика і засновника загального дискурсу історії України — основна. До нього були такі спроби, після нього — немає, бо вже не потрібно. Він якщо не вичерпав її повністю, то, принаймні, зайняв цю нішу. Якщо говорити про його місію як навчителя нації — то він так само блискуче з цим впорався, написавши «Історію України-Руси», популярні нариси української історії.

Складніше оцінювати виконання історичної місії Грушевського як політика. Він є в ряду професорів, які в першій чверті ХХ ст. стали на чолі держав (Т. Масарик у Чехії, В. Вільсон — у США). Можна згадати і російських професорів — політичних діячів (П. Мілюков). Всі вони по-різному, але виконували свої обов’язки керманичів нації й народів.

Деякі дослідники пишуть, що Грушевський був гарним науковцем і поганим політиком. Інші наголошують, що він увесь час перебував у хитаннях між політикою і наукою.

Я не думаю, що він був слабким політиком. Навколо нього склались обставини так, що він не зміг довго бути на чолі України. У його наступника гетьмана Павла Скоропадського це теж не вийшло. Хоча той і хотів бути авторитарним діячем, сконцентрував у своїх руках усі важелі влади. Так само не вийшло зрештою і у Симона Петлюри. Такі були історичні обставини. Тоді ніхто не знав, як треба діяти. Це зараз, на відстані, ми можемо говорити, що цей крок був правильний, а той — ні. У наших сусідів вийшло. В Польщі — у Ю. Пілсудського, в Фінляндії — у К. Маннергейма. Держави Балтії теж утрималися. Бо Росія може примиритися з утратою Польщі, Фінляндії, але Україну вона ніколи не відпустить. Це ми зараз і бачимо.

— У Польщі національна історія стає сьогодні ресурсом дипломатії. Нещодавно при їхньому МЗС створили Історичну раду для просування польської політики пам’яті. Щоправда, бачимо, як це відображається на польсько-українських відносинах. Чи не маємо й ми наукові джерела застосовувати в сучасній історичній дипломатії, особливо в умовах інформаційного протистояння з Росією?

— Будь-яка держава виділяє гроші на наукові дослідження в галузі історії, виходячи зі своєї точки зору. Наприклад, дослідження литовської історії. Україна колись була складовою частиною Великого князівства Литовського, і, до речі, це спірне питання, якою складовою — як на мене, то основною. Мова була руська, князі здебільшого — православні. Так, дослідження може фінансуватися Литвою чи Польщею, але саме під кутом зору польської чи литовської історії. Проте з української державотворчої точки зору, ми маємо самі визначити, що перш за все досліджувати. Ми досліджуємо історію Закарпаття, але такий феномен, як Угорська Русь, ми не вивчаємо. А це територіальний і народний феномен. Хто там жив, на якій території, з якими правами? Угорцям це не цікаво. Вони вважають, що Угорська Русь — це Угорщина. А складова «Русь» — їм байдужа. А нам як державі це в першу чергу має бути цікаво. А хто має це фінансувати? Українська держава це не фінансує. А нам якраз дуже потрібне комплексне дослідження — не часткове, бо частково воно досліджено, а системне, як Україна, тоді — Русь, була розібрана між державами. Як вона розвивалася? Чи розвиток відбувався взагалі відокремлено на цих землях? Тоді ми маємо говорити, що у нас нема єдиної української народності. Там були угорські русини, там були польські, там були молдовські, там були інші. Тож нема єдиного українського народу — і не було... До 1991 року... Але ж це неправильно.

Тому ми маємо досліджувати те, що було єдине і спільне для цих розібраних земель. А воно було. Той же Грушевський зробив дуже цікаве дослідження — публікацію документів Барського староства. Це прикордонна територія Поділля, яку з XV ст. колонізували поляки. Там сиділи руські непривілейовані шляхтичі. Іноді польська королівська влада їх підтримувала більше, ніж польську шляхту, яка не хотіла виконувати повинностей. А руська шляхта їх несла. Вона виходила зі зброєю, охороняла шляхи, будувала замки. Дуже цікаве дослідження, але на тому воно й закінчилось. У нас зараз історія Поділля не розробляється на такому рівні. І нової такої праці на рівні публікації документів Барського староства у нас зараз немає. А вона дуже потрібна. Тому нас ніякі гранти не задовольнять, бо їх дають тільки на те, що потрібно для закордону. Хоч як би ставитися до Америки і Канади чи Польщі, але вони досліджують цікаві питання для себе.

— Що в такому разі робили інші народи, аби зберегти свою національну цілісність і державну історію?

— Історія археографії надає цікаві приклади, коли зібрання і оприлюднення історичних документів ставало вагомим внеском у формування модерних націй і держав. Так, формування італійської нації, яка склалася тільки в середині ХІХ ст., було підготовлено ще з XVIII ст. у тому числі грандіозним археографічним проектом Rerum Italicarum scriptores (25 томів), здійсненим у 1723 — 1751 роках міланським вченим Лодовико Антоніо Мураторі. Цей історик опублікованими документами засвідчив єдність італійської нації, попри її тогочасний політичний поділ на окремі мінідержави. Шлях італійської нації до об’єднання був довгим, зайняв практично все ХІХ ст., але свою роль у цьому відіграла подвижницька діяльність історика-археографа. У ХХ ст. збірник двічі перевидавався, що засвідчило його надзвичайну роль у консолідації італійської нації.

Аналогічну картину маємо в Німеччині. З 1819 р., коли ще навіть не йшлося про єдину німецьку націю, прусський реформатор Гейнріх Карл фон Штейн започаткував як свій приватний проект публікацію джерел із німецької середньовічної історії Monumenta Germaniae Historica. З 1826 по 1874 рр. це видання продовжив прусський архівіст Георг Гейнріх Перц, а після його смерті — Георг Вайтц. Неофіційним девізом такого видання було Sanctus amor patriae dat animum, тобто «Свята любов до вітчизни надихає». З 1875 р., коли була створена об’єднана Німецька імперія, виданням корпусу історичних джерел займалася вже окрема установа, розміщена у Берліні. Власне, ці збірники документів виходять і досі, у тому числі в електронному форматі. Не буде перебільшенням стверджувати, що значення серійних документальних видань історичних джерел Monumenta Germaniae Historica у формуванні єдиної німецької нації та подальшій її консолідації мало винятковий характер.

Цей приклад наслідували наші найближчі сусіди — поляки. Не так масштабно, але так само ефективно було підготовлено і видано впродовж 1864 — 1893 років корпус джерел Monumenta Poloniae Historica (6 томів). Перші три томи здійснювалися як приватна ініціатива Августа Біловського, а наступні готували науковці Академії науки і мистецтв у Кракові — громадської інституції, яка єднала польських інтелектуалів. Самим фактом публікації ці джерела доводили історичність польського народу, його державні здобутки, що на тлі тогочасної бездержавності Польщі, розділеної між Пруссією, Австрією та Росією, сприяло ідейній консолідації нації. В тому числі внаслідок цього у 1918 році Польща постала як незалежна держава.

— Наші ж українські історичні корені, оскільки ми їх вчасно не задокументували, хтось висмикнув і штучно прищепив до російської державності. То, може, російсько-українська війна йде насамперед за історичну пам’ять?

— Певною мірою так. І Грушевський долучився тут недарма. Бо його схема фактично виключає Росію з формування історичних коренів України. Виключає. Цього йому російська історична наука ніколи не пробачить. І сучасна, до речі, також. Я зараз гортаю працю С. Плохія, де він пише інтелектуальну біографію Грушевського, який підірвав російську історичну концепцію і заснував українську. Росіяни, звісно, оцінюють його зовсім інакше. Вже наприкінці ХХ ст. вони видали масштабну хронологію тисячолітньої Росії, і починають свою державу саме з Києва. Як можна власну державу починати з іншої території, населеної зовсім іншим народом? Чому ж тоді Київ зараз не в Росії?

— Здається, Росія тільки того й прагне...

— Отож... Проте історичні джерела, які заслуговують на уважне прочитання і, найголовніше, розуміння, є річчю неспростовною. Можна їх тлумачити по-різному, можна по-різному добирати, замовчуючи одні й підкреслюючи інші. Власне, російська історіографія, згодом радянська, саме так і робила. Вона заповзято навчала українців, якими їм варто бути: покірними «молодшими братами». Тому її ненависть до Михайла Грушевського як «головного українського націоналіста» була постійною. Він як людина і науковець, котрий розповів українському народу його історію, показав джерела його окремішності, національної пам’яті, котрий своєю невтомною державницькою працею підніс Україну до рівня європейських держав, заслуговує вшанування завжди і постійно, не лише в рік свого 150-річчя. Але цього вересня — особливо.

Тіна ПЕРЕСУНЬКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ