«Хімія» наставництва

У 2012 році Марія Коханець з Київської області дізналась про таку форму взаємодії з дітьми-сиротами, як наставництво. Це є альтернативним способом допомоги вихованцям інтернатів, його мета — соціальна адаптація і профорієнтація дитини, допомога у вирішенні побутових проблем, зрештою, позитивний приклад. Майже три роки тому Марія познайомилась з Катериною, якій тоді було 19 років, і стала для неї наставником.

«СТРАХ СВІТУ У КАТІ ЗМЕНШУЄТЬСЯ»

«За ці роки дуже багато справ зроблено разом з Катюшею: від виховання у неї простих навичок до складних операцій, — згадує Марія Коханець. — Катя мала чимало задавнених проблем. Наприклад, лікування зубів. У неї було понад 80% руйнації коронкової частини — і це у 20 років. Все це замінювали, протезували. Також у Катюші були травми пальців, тому їй зробили дві операції».

Марія вчила Катю готувати їсти. Але для початку довелось придбати столові прибори — у 20 років дівчина не мала особистої чашки, ложки, виделки. «Ми спланували поїздку, обійшли кілька ринків, щоб порівняти прибори та обрати те, що треба. А перед цим треба було навчити Катю заощадити кошти на ці покупки, щоб речі були особисто її. Бо Катя вважала, що все це мають дати, як раніше»,  — ділиться Марія Коханець.

Першою стравою, яку Катя приготувала разом з наставницею, був борщ. Тепер дівчина варить його самостійно, більш того, вчиться на кухаря. Марія сама працює у сфері харчування, інколи навіть бере Катю з собою на роботу. «Побачила у Каті такі здібності від початку наших стосунків. Спочатку вона протестувала, казала, що не хоче бути поваром, а тепер полюбила цю професію, — розповідає Марія Коханець. — Страх світу і оточуючих у Каті поступово зменшується. Коли брала її з собою на фуршети, де працювала, задоволення зашкалювало. Вона там — перед людьми, всі змогли її похвалити, оцінити її роботу».

Катя теж навчила Марію дечому. «Багато рис характеру формувалось у мені з нею: терпіння, розуміння. Я вчилася дивитись на проблеми в її житті її очима. Було важко зрозуміти, що у 20 років вона взагалі не має нічого. Треба було сприйняти її світ, — пояснює Марія. — Для мене особисто це стосунки на все життя».

«НАСТАВНИЦТВО — ЦЕ НЕ ПРО ЦУКЕРКИ І СВЯТА»

В Україні наставництво як явище з’явилося 2009 року — завдяки ініціативі громадської організації «Одна надія». За сім років цим рухом охопили 1330 дітей в інтернатах.

У вересні цього року Верховна Рада ухвалила, а за місяць Президент підписав закон, що зробив наставництво офіційною формою допомоги дітям в закладах інституційного догляду. Наразі методологію організації «Одна надія» адаптують для країни, Міністерство соціальної політики готує положення для впровадження наставництва. Масштабування цієї практики на всю Україну офіційно почалось 22 листопада 2016 року. На процес відводять два роки, перший етап охопить Київ та область, другий — інші регіони.

Сьогодні в Україні діє майже 770 закладів інтернатного типу, де перебувають близько 104 тисяч дітей. Кожна 30-та дитина шкільного віку навчається в інтернаті. «Уявіть, що в Івано-Франківську та у Вінниці одночасно зникають всі діти. Це якраз та кількість дітей, які сьогодні перебувають у закладах інтернатного типу, — каже Уповноважений Президента з прав дитини Микола Кулеба, якого називають одним з ідеологів руху наставництва. — Я працюю з дітьми 17 років. У мене досі є друзі — колишні діти вулиці, реабілітацією яких колись займався. Комусь вже 30 років. Вони все одно телефонують мені і запитують, як їм діяти у тій чи іншій ситуації. Можете чути тисячі успішних історій, коли проста порада допомогла дитині. Наставництво — це не про цукерки і не про свята. Це про індивідуальне спілкування. Це про близькі стосунки, які можуть дати дітям відповіді на дуже важливі питання».

Начальник управління профілактики соціального сирітства Міністерства соціальної політики Ірина Пінчук додає, що зараз уряд працює над пріоритетами на три роки, і одним з них є поширення і розвиток наставництва в Україні. Впровадження наставництва покладуть на соціальні служби і спеціальні громадські організації, якщо такі є у регіонах.

«ДИТИНА СТАЄ ВПЕВНЕНОЮ, ЩО ПОТРІБНА»

Методологію наставництва, яку використовує проект «Одна надія», розробляли фахівці з боку громадської організації, зокрема психологи, а також спеціалісти служби у справах дітей.

«Ми підбираємо наставника для дитини, а не навпаки. Дивимося на потреби дитини, складаємо певний документ з такою інформацією, щоб наставник міг заповнити необхідну потребу, — акцентує керівник проекту «Одна надія» Тетяна Іордан. — Кожен, хто хоче стати наставником, заповнює анкету. У ній багато різних даних: про хобі людини, її роботу, освіту, кількість дітей. Правильна мотивація для наставника — коли людина чітко розуміє, що хоче допомогти одній дитині, і йде в проект заради цього. Наставництво — це така сама дружба, просто спеціально створена для певної дитини. Це багато дає і для наставника. Ми змінюємося, стаємо більш терплячими, більше думаємо».

У Центрі соціалізації дітей віком від 15 років благодійного фонду «Додому» вже не один рік практикують наставництво. «Більшість наших вихованців має досвід розусиновлення, відмови від опіки, повернення з дитячого будинку сімейного типу. З цією травмою, певне, не зрівняється навіть втрата батьків. А наставник є другом, який поруч, — зауважує керівник центру Юлія Фещенко. — Якщо дорослий приходить у дитячий колектив, неможливо приділити достатньо уваги кожному. Коли ми підібрали для наших дітей наставників, одразу побачили різницю. Той, у кого є наставник, упевненіший, не хвилюється щодо того, що буде після 18 років».

Дражливий момент — як пояснити дитині, що її не всиновлюватимуть. Максим Оліферовський, директор благодійної організації «Центр «Нова Надія», яка працює з дітьми-сиротами у Запоріжжі, вважає, що краще ставати наставником для підлітка. «Важливо чесно сказати дитині, що хочете стати їй другом. Не татом і не мамою. І краще це усвідомлюють підлітки. Дітям 10-12 років складно зрозуміти, чому їх взяли додому, а потім відвезли до інтернату, — пояснює Максим Оліферовський. — Взагалі, якщо в інтернаті ще не було наставництва, спершу одна-дві дитини погоджуються на таке, решта дивиться і теж починає хотіти справжнього друга».

Часто стосунки наставника та його вихованця зберігаються на багато років. «Після випуску з інтернатного закладу дитина намагається показати наставнику, як те, що він вкладав у неї, спрацьовує в житті. Наприклад, хлопець у 15 років не знав того, що вчать у першому класі, а наставник допоміг йому підтягнутися, дитина здала ЗНО. Далі хлопець вчитиметься так, щоб показати наставнику: «Дякую, що допоміг. Я можу!». Дитина буде стверджуватися, демонструвати, що вона — особистість, — резюмує Юлія Фещенко. — Гадаю, головне, що дає наставник дитині — впевненість у тому, що вона потрібна».