Хрещений атеїзм,

У вашій газеті був опублікований лист православної віруючої пані Людмили Кривенко, у якому вона, порівнюючи Православну і Католицьку Церкви, висловилася не на користь Церкви, до якої належить сама і до якої зі століття в століття належали її предки.

Як віруючий-католик і як журналіст, що пише, головним чином, на теми релігії, дозволю собі висловити деякі думки з приводу усього викладеного в цьому листі і, заодно, як про це писала в коментарі до листа пані Клара Гудзик, розповісти про життя римсько-католицького приходу Матері Божої Ангельської у Вінниці, до якого я належу.

Хочу почати з того, що все негативне, про що написала у своєму листі пані Кривенко, не можна вважати наслідком недосконалості сповіданого Православною Церквою візантійського обряду чи особистих недоліків самих православних. Тим більше, не можна вважати це наслідком чиєїсь злої волі. Це результат, причому закономірний, явищ і процесів, що мали місце в християнському світі протягом двох тисячолiть його історії, і торкнулись однаковою мірою як Православної, так і Католицької Церков.

Згадаємо про те, що перші громади християн, нечисленні, у яких кожний знав один одного, поповнювалися людьми, котрі, пізнавши Христове вчення, перед тим, як бути хрещеними, проходили відповідну підготовку — катехуменат — яка інколи тривала роками. І тільки після цього вони могли прийняти Таїнство Хрещення. Після проголошення в 314 році римським імператором Констянтином Великим Міланського едикту християнство стало офіційною релігією величезної імперії. Люди стали приходити в Церкву тисячами, а трохи пізніше, починаючи з V — VI сторіч християнськими ставали вже цілі народи і країни. Люди, які масами приходили в Церкву, ледь запам’ятавши Десять Заповідей і головні положення християнського вчення, залишалися здебільшого язичниками в глибині душі. І разом з ними багато язичеського прийшло в Церкву. І в першу чергу — розуміння християнства не як способу життя, побудованого на фундаменті Ісуса Христа, а як сукупності обрядів, які потрібно проводити (чи в них брати участь), щоб заслужити прихильність Бога.

Подібне ставлення до Богослужіння викликало і відповідне ставлення до особистості священика: як до язичеського жерця чи шамана — людини, близької до Бога, а, значить, не такої, як всі земні люди, як до представника вищої касти.

Коли до Церкви стали приєднуватися цілі народи (як у 988 році Київська Русь), змінився і погляд на неї. А оскільки Хрещення прийняли всі, то можна вважати, що, хоча б формально, усі вже християни (хоча багато хто в глибині душі залишаються хрещеними язичниками), і тому завданням духівництва залишається тільки відправлення Богослужінь і обрядів, здійснення Таїнств. Завдання євангелізації — проповідування Благої Звістки — відноситься тільки до далеких екзотичних країн. Саме тут потрібно шукати корені багатьох негативних явищ, що коли-небудь були в історії Церкви, багатьох криз, котрі пережив християнський світ.

Ці кризові явища ще більш поглибилися в ХХ сторіччі. В основі став чисто прагматичний інтерес, що стосовно до окремо взятої людини звелося до турботи тільки і винятково про особисте благополуччя. Участь у церковних обрядах, просто заради участі, стала для сучасної людини тягарем... І як результат — у «благополучних» країнах Західної Європи священики відправляють Службу в майже порожніх соборах, здатних вмістити тисячі чоловік.

Якщо ж говорити про нашу країну, то ані для народу, ані для Церкви та її духівництва десятиліття насильницької атеїзації не пройшли безслiдно. Ні про будь- яку євангелізацію, проповідування Христової віри тим, хто її не знає, мови бути не могло: спроби подібної діяльності легко могли закінчитися і нерідко закінчувалися там, «де навіть влітку холодно в пальтi». З відродженням Церкви на початку 90-х років у храми прийшли люди, які шукали зустрічі з Богом, але до того боялись переступити церковний поріг. Хтось з них хрестився, хтось хрестив дітей, хтось обвінчався, хтось став приходити на Службу Божу в неділі і свята. Але можна з упевненістю сказати, що ті з них, хто прийняв Таїнства формально, як це було сторіччя назад, не почувши слів порятунку Святого Євангелія, відвідуючи церкву, залишився хрещеним атеїстом (як сторіччя назад тисячі, якi прийняли Хрещення, залишалися хрещеними язичниками). Католицька Церква бачила ці кризові явища, бачила і причини, що їх породжують. Бачила і не залишалася байдужою. Перший крок на шляху подолання відриву віруючих від духівництва був зроблений ще в XVI сторіччі Тридентським Собором. Серед його рішень було і таке, котре зобов’язувало священиків відвідувати своїх вірних з пастирськими візитами, а значить — знайомитися з тим, як вони живуть і чим дихають поза храмом. Такі візити священики всіх католицьких приходів роблять донині, як правило, у перші тижні після Різдва Христова.

Відповіддю на кризу духовності XX сторіччя стали рішення II Ватиканського Собору, що намітили широку реформу, котра торкнулась різних сторін в житті Церкви. Одним з її напрямків стало обновлення Богослужіння — у першу чергу, перехід на національні мови в Службі Божій, замість нікому не зрозумілої латині. Завдяки цьому віруючі-католики можуть, як пише пані Кривенко, «зі знанням справи» брати участь у Богослужінні. Саме брати участь, а не бути присутніми.

Іншим важливим напрямком реформ стало широке впровадження, поряд з пастирством Таїнств, пастирства євангелізації, тобто проповідування Христової віри і тим, хто її не знає взагалі, і тим, хто тільки фізично належить до Церкви, залишаючись, у той же час, далеким від Бога. Суть євангелізації в тім, щоб кожен прихід, кожна християнська громада стали знаменням віри для усіх, хто їх оточує. Таким знаменням віри, яким були громади перших християн, дивлячись на які язичники говорили: «Подивіться, як вони люблять один одного.» Але любити можна тільки того, кого знаєш. А одна людина, як показують сучасні дослідження, може знати основні дані (ім’я, вік, професія, сімейний стан) не більш, ніж п’ятдесятьох інших людей. І, звідси, третя задача реформ у Церкві — зробити кожен прихід сукупністю малих груп і громад, що представляють різні церковні рухи й об’єднання віруючих.

Установки II Ватиканського Собору втілюються в життя в багатьох католицьких приходах в Україні. І в їхньому числі можна назвати вінницький римсько-католицький прихід Матері Божої Ангельської. Ліквідований на початку 60-х років, він відродився десять років тому. У 1993 році в його стіни повернулися ті, кому він належав із дня заснування — священики Ордена Братів Менших Капуцинів. Першими з них, хто почав пастирську діяльність у Вінниці, були отець Станіслав Падевський (нині — єпископ-помічник Львівської архієпархії РКЦ), нинішній настоятель приходу брат Юстин Русин та брат Блажей Суска. Для відновлення храму їм довелося прикласти чимало зусиль. Але як би не було важливо відродити храм, зусилля пастирів були спрямовані в першу чергу на відродження духовного життя вірних. Сьогодні видні плоди цих зусиль. І головний з них —те, що близько трьох тисяч парафіян почувають себе громадою братів у Христі, а не безликою анонімною масою. У приході створені малі групи та громади різних церковних рухів. Це, наприклад, найстарший у Церкві Францисканський Орден Мирян, члени якого у світському житті прагнуть втілити ідеал духовності св. Франциска.

Предметом особливої турботи священиків і сестер-черниць приходу є робота з тими, кому належить майбутнє Церкви і суспільства — з дітьми й молоддю. З дітьми в декількох вікових групах постійно проводяться уроки релігії, окремо проводяться заняття з дітьми, які готуються до прийняття Першого Причастя. Щонеділі для дітей проводиться спеціальна Служба Божа, під час якої священик-проповідник у захоплюючій, доступній для дітей формі пояснює їм головні істини Христової Віри. Два рази на тиждень проводиться спеціальна Служба Божа для молоді. Кілька років у приході знімається дитяча християнська телепрограма «Надія», котра транслюється на каналах місцевого телебачення. І вже можна назвати приклади, коли, завдяки участі дітей і підлітків в житті Церкви, прийшли в храм і знайшли свій шлях до Бога їхні, доти невіруючі, батьки. А для того, щоб кожен віруючий знав, чим живе парафіяльна громада, у квітні 1998 року в приході почала видаватися багатотиражна газета «Наша парафія».

15 травня минулого року в храмі Матері Божої Ангельської сталася подія, значення якої вийшло далеко за межі приходу. В цей день під час урочистого Богослужіння єпископ Станіслав Падевський освятив відновлений силами братів-капуцинів прославлений вінницький орган. Він був сильно пошкоджений під час передачі колишнього органного залу (нині — Свято- Преображенський Собор УПЦ МП) і відновлення його фахівці вважали утопією. Але вже більше року орган звучить, а концерти органної музики в стінах храму стали звичними для вінничан. Восени минулого року в храмі Матері Божої Ангельської пройшов I Міжнародний фестиваль органної і камерної музики «Музика в монастирських мурах», у концертах якого взяли участь музиканти з України, Польщі, Білорусі, Литви та Молдови. А 1 жовтня нинішнього року концертом у капуцинському храмі відкрився II фестиваль «Музика в монастирських мурах,» у якому беруть участь виконавці з восьми країн Європи.

Ми не можемо уявити собі християнський храм, в якому під час святкування Різдва Христового не влаштовувався би вертеп — композиція, що відтворює місце, в якому народився Спаситель. Вже два роки поспіль під час різдвяних свят вінничани могли бачити на вулиці перед костьолом живий вертеп, котрий, iдучи за традицiєю, початок якій поклав св. Франциск, влаштовували брати-капуцини. У проповідях, що звучать у стінах храму Матері Божої Ангельської (як, втім, у всіх християнських храмах) дуже часто можна почути, що не можна любити Бога і не любити ближнього. Відповідаючи на ці слова, парафіяни вже чимало зробили для надання допомоги тим, хто найбільш її потребує: інвалідам, дітям-сиротам, самотнім людям похилого віку.

«Мир і добро» — з цими словами сьогоднішні пастирі вінницького приходу Матері Божої Ангельської ведуть довірену їм Богом паству в третє, будемо на те сподіватися, християнське тисячоріччя.