Хто такі українські історики і чого вони хочуть?
Колеги з Одеси надіслали в «День» текст, який був опублікований у газеті «Чорноморські новини». Матеріал здався нам принципово важливим і тому ми вирішили познайомити з ним всеукраїнську аудиторію. А замість післямови — думки одного з авторитетних українських істориків — Владислава Гриневича.
Декілька тижнів тому Одесою прокотилася «блага вість» — приїжджає корифей історичної науки, професор з досвідом викладання в Гарварді, львівський історик Ярослав Йосипович Грицак. Ці характеристики в очах студентів, інтелігентів та пересічної публіки, багато хто з якої майже не читав праці Я. Грицака, надавали «індульгенцію» професору, перетворювали його на супероб’єктивного історика, покликаного розчищати «авгієви стайні» історичних та політичних міфів. Для занедбаних владою, затурканих перманентним геноцидом проти себе одеських українців приїзд львів’янина мав би гарантувати декількагодинний відпочинок, спілкування в окремо узятому приміщенні-резервації аборигенною мовою, на що в побутових умовах у більшості з них зазвичай не вистачає духу. Організатором акції виступив «Український клуб Одеси», що таким чином започаткував новий проект Вільного університету. Продовженням лекції Я. Грицака була дискусія в інформагентстві «Міст-Одеса», зміст якої вже висвітлювався в одному з попередніх номерів «Чорноморських новин».
На думку Я. Грицака та його однодумців, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства, об’єднання «україномовного Заходу» та «російськомовного Сходу» (це протиставлення прямо-таки не сходило з вуст львівського історика під час лекції та прес-конференції, що виглядало дивним з огляду на його репутацію запеклого критика відомої тези М. Рябчука про «Дві України») є побудова в Україні мультикультурного, багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Заради побудови цієї спільноти він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності. Це будівництво і є тим новим контекстом, в який, на його переконання, мають поринути українські історики, кинувши свої копіткі архівні фактографічні пошуки, застарілі етноцентричні студії. Власне, заради створення такої «прогресивної спільноти» він та низка інших істориків підкоригували свій фах історика на фах політологів, шкільних методистів тощо. Головними опонентами чи навіть ворогами ці історики розглядають українських націоналістів з партії «Свобода» та подібних. Водночас нам не доводилося читати жодної резонансної заяви цих істориків проти діяльності російських шовіністичних сил у тій же Одесі, скажімо, увічнення пам’яті Катерини ІІ, балаганоподібного перепоховання подружжя Воронцових тощо. Під час обговорення своєї тези про те, що йому хотілося би побудувати Україну, в якій би Київ розмовляв як Донецьк, але голосував як Львів, Я. Грицак уточнив: «але як голосував Львів років із п’ять тому, а не як зараз, коли він голосує за «Свободу».
Професор вважає, що у попередні роки президенти Л. Кравчук та В. Ющенко реалізовували етнічну концепцію побудови української нації, а Л. Кучма та зараз В. Янукович, хоч і недосконало, — політичну. Ну, і звичайно ж, професор вважає, що, як і казав Л. Кучма, спроба побудови етнічної нації, де б українці були етнічним ядром, титульною нацією (зауважимо, що останнім часом це словосполучення щодо українців загалом зникло з ужитку), провалилася.
Не всі коментатори виступів Я. Грицака зауважили ще одну рису професора та його однодумців, на якій ґрунтується більшість їхніх праць, — різке неприйняття українського села як колиски та бази подальшого розвитку української нації. Наприклад, у своєму відомому «Нарисі історії України» львівський історик писав: «з тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська ідентичність, не всі працюють на досягнення цієї мети (модернізації українців). Великим консервативним чинником є традиційна спадщина українського села». Цю селянську спадщину автор ставить на один щабель з таким гальмуючим чинником, як радянська спадщина. Таке «антиселянство» не є дивним, адже воно націоналізує українців, гальмуючи їх перетворення на єдиний радянський народ... ой, вибачте — українську політичну націю. Не є воно дивним і з погляду людських комплексів багатьох українських істориків-лібералів/космополітів/модерністів, які, як і Я. Грицак, походять саме з «непрогресивного» українського села.
Колеги з Одеси надіслали в «День» текст, який був опублікований у газеті «Чорноморські новини». Матеріал здався нам принципово важливим і тому ми вирішили познайомити з ним всеукраїнську аудиторію. А замість післямови — думки одного з авторитетних українських істориків — Владислава Гриневича.
Декілька тижнів тому Одесою прокотилася «блага вість» — приїжджає корифей історичної науки, професор з досвідом викладання в Гарварді, львівський історик Ярослав Йосипович Грицак. Ці характеристики в очах студентів, інтелігентів та пересічної публіки, багато хто з якої майже не читав праці Я. Грицака, надавали «індульгенцію» професору, перетворювали його на супероб’єктивного історика, покликаного розчищати «авгієви стайні» історичних та політичних міфів. Для занедбаних владою, затурканих перманентним геноцидом проти себе одеських українців приїзд львів’янина мав би гарантувати декількагодинний відпочинок, спілкування в окремо узятому приміщенні-резервації аборигенною мовою, на що в побутових умовах у більшості з них зазвичай не вистачає духу. Організатором акції виступив «Український клуб Одеси», що таким чином започаткував новий проект Вільного університету. Продовженням лекції Я. Грицака була дискусія в інформагентстві «Міст-Одеса», зміст якої вже висвітлювався в одному з попередніх номерів «Чорноморських новин».
На думку Я. Грицака та його однодумців, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства, об’єднання «україномовного Заходу» та «російськомовного Сходу» (це протиставлення прямо-таки не сходило з вуст львівського історика під час лекції та прес-конференції, що виглядало дивним з огляду на його репутацію запеклого критика відомої тези М. Рябчука про «Дві України») є побудова в Україні мультикультурного, багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Заради побудови цієї спільноти він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності. Це будівництво і є тим новим контекстом, в який, на його переконання, мають поринути українські історики, кинувши свої копіткі архівні фактографічні пошуки, застарілі етноцентричні студії. Власне, заради створення такої «прогресивної спільноти» він та низка інших істориків підкоригували свій фах історика на фах політологів, шкільних методистів тощо. Головними опонентами чи навіть ворогами ці історики розглядають українських націоналістів з партії «Свобода» та подібних. Водночас нам не доводилося читати жодної резонансної заяви цих істориків проти діяльності російських шовіністичних сил у тій же Одесі, скажімо, увічнення пам’яті Катерини ІІ, балаганоподібного перепоховання подружжя Воронцових тощо. Під час обговорення своєї тези про те, що йому хотілося би побудувати Україну, в якій би Київ розмовляв як Донецьк, але голосував як Львів, Я. Грицак уточнив: «але як голосував Львів років із п’ять тому, а не як зараз, коли він голосує за «Свободу».
Професор вважає, що у попередні роки президенти Л. Кравчук та В. Ющенко реалізовували етнічну концепцію побудови української нації, а Л. Кучма та зараз В. Янукович, хоч і недосконало, — політичну. Ну, і звичайно ж, професор вважає, що, як і казав Л. Кучма, спроба побудови етнічної нації, де б українці були етнічним ядром, титульною нацією (зауважимо, що останнім часом це словосполучення щодо українців загалом зникло з ужитку), провалилася.
Не всі коментатори виступів Я. Грицака зауважили ще одну рису професора та його однодумців, на якій ґрунтується більшість їхніх праць, — різке неприйняття українського села як колиски та бази подальшого розвитку української нації. Наприклад, у своєму відомому «Нарисі історії України» львівський історик писав: «з тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська ідентичність, не всі працюють на досягнення цієї мети (модернізації українців). Великим консервативним чинником є традиційна спадщина українського села». Цю селянську спадщину автор ставить на один щабель з таким гальмуючим чинником, як радянська спадщина. Таке «антиселянство» не є дивним, адже воно націоналізує українців, гальмуючи їх перетворення на єдиний радянський народ... ой, вибачте — українську політичну націю. Не є воно дивним і з погляду людських комплексів багатьох українських істориків-лібералів/космополітів/модерністів, які, як і Я. Грицак, походять саме з «непрогресивного» українського села.
Радикалізм у запереченні всього питомо українського або «національних святощів» ХІХ — початку ХХ ст., дивна локалізація їх лише у Галичині (етнічну концепцію української нації він називає «галицькою») вражає. На одеській прес-конференції Я. Грицак чітко наголосив, що концепція українства ХІХ — початку ХХ ст. була законсервована у холодильнику, а потім була, як несвіжий продукт, висунута на світ Божий у 1990-ті роки як основа для побудови української етнічної нації. Власне, у доповіді під назвою «Хто такі українці і чого вони хочуть?» Я. Грицак тотально заперечив думки свого прямого попередника М. Грушевського, який у часи Української революції, посилаючись на Т. Шевченка, визначив українців «людьми, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії». М. Грушевський не заперечував, що до українського середовища можуть увійти й особи іншого етнічного походження, але лише в разі їхнього лояльного ставлення до української культури, праці на користь зміцнення культури та державності українців. В свій час інші національності України не сприйняли цю формулу не в силу її радикалізму чи складності, але лише через традиційне бажання панувати над малоросами, перетворити їх на етнографічну масу, робочу силу.
Ще однією загальною рисою історико-публіцистичних есеїв Я. Грицака, якими він не припиняє радувати своїх шанувальників, є радикальне прозахідництво, проповідь ідеї тотальної інтеграції України до європейських структур, НАТО і т.п., разом із запереченням хоч якогось третього шляху для України. Всі внутрішні проблеми України мають вирішуватися за лекалами Заходу майже без урахування дуже суттєвої місцевої специфіки.
Я. Грицак також набув відомості як один із послідовних авторів тези про необхідність українців покаятися за свої злочини проти євреїв та поляків під час Другої світової війни, які, за його задумом, полегшать побудову української політичної нації та інтеграцію України в Європу. Відповідно львівський науковець заперечує героїзацію УПА та провідників ОУН, загалом українського національного руху, висловлюється проти увічнення в пам’ятниках їхніх видатних виразників. А водночас фактично заперечує політику деколонізації історичної пам’яті етнічних українців. Аби не бути голослівними, наведемо цитати з одного з новітніх інтерв’ю Я. Грицака: «Бандера может быть региональным героем, но пусть тогда галичане не отрицают право других регионов иметь своих региональных героев. Скажем, в Донецке таким региональным героем может быть Стаханов... Большинство героев не являются образцами моральных добродетелей. Не хотите Стаханова — пусть будет Засядько: мне, признаться, безразлично — я ими так же мало восхищаюсь, как и Бандерой. Мне импонирует другое: в Лондоне стоят памятники и Кромвелю, и королю Карлу, которого он казнил. В Германии считают своими и Бисмарка, и Карла Маркса. То есть там мирно сосуществуют противоречивые символы, которые друг друга исключают, — и таким образом и немцы, и англичане видят свою историю неодноцветно. Мы должны идти таким же путем. А прежде всего и во Львове, и в Донецке, и в Киеве должны быть памятники тем, кто имеет не региональный, а общенациональный статус, — Шевченко, Франко, Амосову... А украинская история настолько богата и настолько интересна, что в ней найдется много других, более компромиссных, чем Бандера или Засядько, символов» (http://www.unian.net/rus/news/news-336255.html). Отже, увічнення національних героїв, згідно цієї позиції, має бути суворо узгоджене з бажанням усіх, у тому числі, треба розуміти, і тих, хто заперечує сам факт існування українців в не змалоросіянизовано-хохляцькому варіанті, — а це фактично вся політична еліта Півдня та Сходу України.
Рисою праць та виступів Я. Грицака та типологічно подібних до нього істориків є поверховість джерелознавчого аналізу, брейн-рингова обізнаність у всьому, але водночас — іноді вражаюча ригористичність в питаннях, з яких автор не має ґрунтовних праць. Так, в одній зі статей він радикально ствердив, що ОУН-УПА не мала жодної підтримки на Сході та Півдні України, тоді як джерелознавчі пошуки місцевих істориків дедалі більше свідчать про прямо протилежне. Незрозумілими є рішучі тези фахового франкознавця про антисемітизм ОУН. З погляду археолога, напевно, виглядають наївними таки думки Я. Грицака: «Определять этническую принадлежность по горшкам или остаткам домов — это то же, что на основании уцелевших декораций угадывать, о чем шла речь в спектакле, текст которого утерян. Это очень сомнительное по своей научной ценности занятие».
Ще одна риса, яка часто привертає увагу, — декларуючи тотальний лібералізм, відкритість до думки іншого, заперечуючи свою непогрішимість, історики-ліберали, дуже часто демонструють зворотне ставлення передусім до прихильників розуміння українців як етнічної нації, тобто націоналістів. Так, учасник однієї з дискусій у блозі Я. Грицака зауважив, що «професор мав би показувати зразки культури навіть тоді, коли його не розуміють недолугі дописувачі без наукових ступенів... Він пише не до науковців, а до усіх. То звідки ця зверхність, самозакоханість, неприкрита похвальба своїми статтями з єхидним «вибаченням»?». Але, як зауважив Я. Грицак у згаданому інтерв’ю, «те, кто дает лишь однозначные ответы, — или недобросовестные историки, или неумные политики. В этой паре плохих историков и плохих политиков для меня наиболее отвратительны те историки, которые цинично изменяют истории ради политики. Историк, а особенно хороший историк, должен быть по другую сторону от власти, выработать в себе твердый хребет и учиться дышать полной грудью, а не сгибаться вслед за каждым посвистом чиновника и тем более в такого чиновника превращаться». Керуючись цим мудрим висловом, дозволимо собі заперечити основні постулати політичного світогляду Я. Грицака, презентовані ним в одному з найпроблемніших ареалів для життя українців — Одесі.
Під час одеської лекції Я. Грицак озброївся таблицями, соціологічними викладками (особисто в мене віра в потенціал соціології в сучасній корумпованій Україні викликає великий скепсис) і навіть цитатами з відомої гуморески О. Вишні про «русотяпство» та «щире українство» (зауважмо, що ми не поділяємо намагання професора представити ці явища як щось однотипне — якщо заперечення всього українського було і є фактично основою російського національного світогляду, то тези про українське походження І. Христа чи Ноя завжди були суто маргінальними в українському середовищі), аби усіляко довести прагнення «двох Україн» до утворення політичної нації. Щоправда, він так і не пояснив, як це вирішить проблему втручання Росії у справи України, вилікує українців від комплексу меншовартості, а дуже багатьох українських малоросів, росіян, євреїв та інших — від синдрому зневаги до всього українського, зніме проблему тотальної українофобії східноукраїнських мас-медіа, русифікованість шкільної та вищої освіти тощо, власне, не відповівши на всі ті запитання, заради яких того вечора багато українців були готові просидіти дві години в одному залі з тими, хто заперечує їхнє існування. Згадуючи про «застарілу» концепцію етнічної нації, Я. Грицак так і не пояснив її недоліки, вважаючи це само собою зрозумілим. Але ознайомлення з позицією сучасних критиків українського націоналізму переконує, що вони заперечують право українців навіть претендувати на ті привілеї, якими реально володіють фактично пануючі національні громади України. В рамках цієї позиції етнічні українці розглядаються як головна загроза для комфортного життя неукраїнців, головні носії нетолерантності. Отже, бути нетолерантним, некультурним — це значить обстоювати своє право бути українцем. Мімікрувати залежно від кон’юнктури під інтереси інших громад — це є сенс ліберального етосу для українців. Таким чином, сутність ліберальної концепції політичної нації фактично полягає у тому, щоби переконати українців поділитися своїм статусом титульної нації та відповідними правами з іншими національностями України. Але незрозумілим залишається те, чим мають ділитися українці, які в реальності позбавлені всього?!
Не виглядає переконливим принцип, згідно якого політична еліта та інтелектуали обов’язково мають слідувати настроям мас, до того ж у постгеноцидній (визначення американця Д. Мейса), постколоніальній країні. Так, директор колонії для малолітніх злодіїв мав би ублажати інтереси своїх підопічних та керувати за допомогою плебісциту. Думка Е. Ренана про націю як щоденний плебісцит, яка здалася такою привабливою для Я. Грицака, нині виглядає застарілою. У всіх країнах національна політика нагадує механізм, більш чи менш налагоджений, яким керують еліти, що ритуально оформлюють свої рішення посиланнями на настрої мас. Навряд чи у країнах Європи на думку комусь спаде влаштовувати плебісцит про двомовність, встановлення пам’ятників та інші принципово-світоглядні, державотворчі чи націєтворчі засади чи навіть допускати до виборів сили, що повністю заперечують існування титульного народу чи держави. Особливо негативно чутливими до таких спроб є постколоніальні суспільства.
Я. Грицак обійшов мовчанням дуже важливу обставину: ідея мультикультуралізму, політичної нації сьогодні переживає в Європі жорстку кризу. Корінне населення не може змиритися з тим, що національні меншини стрімко звужують поширення базової етнічної культури титульних національностей (візьмемо хоча б приклад такої улюбленої сучасними прихильниками двомовності та федералізму Швейцарії, де нещодавно населення на референдумі відхилило намагання мусульман побудувати в країні низку мечетей і було миттєво звинувачено у нетолерантності та інших антиліберальних гріхах). З другого боку, з новою силою відродився національний рух серед бездержавних народів Європи (каталонців, шотландців). Отже, якщо Я. Грицак вважає, що «етнізовані» уявлення про свою етнічність українці витягнули із затхлого холодильника, то він заради об’єктивності та світового контексту мав би сказати, що й запропонована ним та його прибічниками концепція політичної мультикультурної нації зараз вже розміщена майже там само. Отож, які підстави в сучасних українців пускати в свій дім руйнівну для них двомовність, наділяти всіма правами і так з вершком задоволені цими правами меншини, коли вони і самі вже зведені до становища національної меншини у своїй рідній хаті?! Чи не зміцнять всіляки «громадянсько-ліберальні» клуби зразка початку ХХ ст. образ українців як однієї з національних меншин Сходу та Півдня, а на перспективу — мешканців резервацій-гетто по всій Україні?
Не переконує теза Я. Грицака про розподіл президентів України на провідників концепцій етнічної та політичної націй. Насправді українська етнонаціональна політика щодо задоволення потреб етнічних українців вражає своєю непослідовністю впродовж усіх останніх 20-ти років. Недаремно лише декілька років тому в Одесі нам вдалося зініціювати проведення єдиної і останньої на сьогодні наукової конференції, присвяченої становищу етнічних українців на Півдні та Сході України. Конференція відбулася в інформаційному вакуумі. І це на тлі лавиноподібної кількості конференцій присвячених сучасному становищу національних меншин! Всі останні 20 років політична еліта хиталася між забезпеченням раю для національних меншин України та стримуванням бажання українців здобути гідне місце для себе в начебто «своїй» державі. Саме таке штучне стримування етнотворчих дій українців стало негласною основою для запобігання етнічним конфліктам в Україні, неминучим в разі наполегливого відстоювання українцями своїх прав. На нашу думку, за великим рахунком відстоювалися не поняття етнічної чи політичної націй, а спостерігалося намагання «пройти між крапельок», поєднати непоєднуване — інтереси деколонізації України з інтересами колонізаторів (з цієї ж опери ідея примирення катів та жертв часів Другої світової війни). Деякі дії останніх років президентства В. Ющенка виглядали лише як агонія, хоча вони і викликали неприйняття з боку багатьох, зокрема Я. Грицака, який, знову ж таки виходячи з тези про існування української (Галичини) та неукраїнської Україн, вважає національно культурну політику цього президента виключно прогалицькою.
Тому позбавлена сенсу й теза про начебто крах етнічної концепції української нації. Як тільки президент В. Ющенко спромігся на справді деколонізаторські дії, український етнос виявив тенденції до консолідації та відродження. Як тільки президент проявив млявість та непослідовність у діях — українці відвернулися від нього. Ніяким чином не спростовує це різка реакція на зміцнення українського національного світогляду з боку Росії та її прибічників в Україні. Національне відродження завжди є дарвіністською боротьбою за виживання між етносами. Будь-які розмови про толерантність між етносами є лише дипломатичним прикриттям цієї внутрішньої, не завжди помітної конкуренції. Неприйняття «українізації України» з боку значного числа мешканців Сходу та Півдня є не органічним явищем, але наслідком послідовних, добре фінансованих з Півночі дій, передусім зомбування масової свідомості засобами мас-медіа. Послідовне фінансування українських проектів, повернення цілих шарів української історії Півдня та Сходу, зокрема героїв, що виборювали українські етнічні цінності, досить швидко дало б відповідні наслідки. На Сході та Півдні знайшлися б не лише Стаханови, як думає Я. Грицак, але й місцеві історичні аналоги С. Бандери (в сенсі послідовної боротьби за права українців), наприклад одеські українці Іван та Юрій Липи, Іван Луценко, Іван Литвиненко та багато інших. Але, аніж вести таку складну та запеклу боротьбу за національне «Я», значно простіше капітулювати і фактично поставити українців серед національних меншин, та ще без прав цих меншин. Значно простіше наводити безпідставні порівняння наявності різнопланових пам’ятників (сюди ж зараховую й назви вулиць) у Великій Британії, Німеччині та Україні, забуваючи про те, що Кромвель та король Карл розмовляли однією мовою, не окупували Англію, не пропагували приєднання її до іншої держави. Та й О. Бісмарк чи К. Маркс не зробили з німцями й сотої частки того, що зробили з українцями комуно-російські-малоросійські вожді.
Парадоксально, але ані під час лекції, ні під час прес-конференції Я. Грицак жодним словом не згадав про таке базове поняття для громадянського суспільства, як права людини з їхньою невід’ємною частиною — національними правами. Якщо б із площини високих міркувань про федералізацію України чи пошук спільних цінностей між вовком та ягням одеський гість би уважно придивився до ситуації на Сході та Півдні, він би зрозумів, що ніякого консенсусу між фашизоїдними проросійськими силами та етнічними українцями бути не може.
Ніхто з українофобів не визнає те, що робить з малороса українця. І справа тут не в типі політичного устрою чи концептуального розуміння нації, а в національних інстинктах, одвічному бажанні певних національностей історично панувати над тими, кого вони звикли бачити лише в образі двірника, прибиральника, дрібного торгівця ринку або балаганної Сердючки. Ніхто нам не надасть право бути українцями, окрім нас самих, ніхто не забезпечить легкий шлях. Все було, є і буде забарвлено боротьбою. Наразі єдиною умовою подальшого існування України є не пошук ще більш тотального задоволення прав національних меншин, а підняття до хоча б нормального людського рівня існування «людей, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії». Ну не всі з них хочуть федералізуватися, двомовитися, каятися, шукати формулу толерантності! Не хочете, аби ці люди реалізовували своє конституційне право голосувати за «Свободу» — то захистить їхні права за допомогою інших партій. Але що ж робити, коли наразі решта партій перейняті або українофобією, або занадто загальними фразами, припудреними лібералізмом. Недаремно їхні лідери, приїжджаючи до Одеси, запопадливо переходять на російську мову, начебто інакше їх тут не зрозуміють! Чи демократія та лібералізм передбачають лише захист прав домінантної більшості та пристосування до неї? В дивний спосіб Я. Грицак не передбачає можливості, щоб Київ не лише голосував, як Львів, але й розмовляв так само, начебто за етнічним складом ці міста є чимось геть протилежним. Насправді внутрішня консолідація українського етносу на чолі з українською інтелігенцією неминуче привела б саме до такого наслідку. Хоча це дуже б звузило можливості для політологів об’єднувати те, що вони ж значною мірою й роз’єднали.
Отже, наразі Я. Грицак для «зручності» вивів цих українців за рамки дискусій, розчинив їх у російському морі Сходу та Півдня, зробив арифметичною похибкою. Побудова української політичної нації і так само громадянського суспільства ніяким чином не вирішує питання про етнічне ядро цієї нації, державотворчу національність, державну мову та інші основи. Протиріччя між українцями та тими, хто не готовий визнати за ними право «бути та хотіти», полягають якраз у цьому. І тому не слід радіти з того, що представники радикальної російської партії з їхніми проповідями «корінних одеситів», «російської слави Одеси», «незрозумілої української мови» тощо погодилися з тезою Я. Грицака про необхідність побудови політичної нації в Україні. В їхньому розумінні ядро цієї нації складатимуть аж ніяк не етнічні українці, а росіяни з їхньою гілкою — малоросами. А рухатися ця політична нація буде строго в напрямку, куди вкаже старший брат із Півночі.
Основою для хоча б якогось порозуміння між українцями та неукраїнцями має стати каяття, якщо це вже так необхідно для створення політичної нації, представників цих меншин за злочини, що вчинили їхні предки та деякі з них самих проти українців, які власне і спровокували відплатні акції українців, які, втім, ніколи не виходили поза межі українські землі. Більше того, основа для справжнього консенсусу могла б скластися в разі того, аби хтось із провідних представників неукраїнської інтелігенції тієї ж Одеси рішуче засудив дії місцевих і не лише місцевих українофобів. Я. Грицак у дивний спосіб заперечує доцільність цієї думки, мовляв, це не наша справа, а справа їхнього сумління. Але тоді незрозуміло, як за такого однобічного руху має утворитися українська політична нація...
Не бачимо, навіть у далекій перспективі, жодних підстав для реалізації, так би мовити, «допоміжних» засобів для формування української політичної нації — федералізації та двомовності. Навіть за умов зростання політичної культури чи оволодіння всіма національними меншинами українською мовою ці підстави не виникнуть. В Україні живе єдиний український народ, частина з якого перебуває у стані денаціоналізації та русифікації. Дуже багато хто з них прагне для себе і головним чином для своїх дітей повернення до мови та культури предків. Різати по живому цей організм на догоду начебто приниженим національним меншинам — значить повторювати кримський сценарій, який, як відомо, окрім катастрофи місцевих українців та татар, на користь росіян нічого не дав. А якщо не-українці масово оволодіють українською мовою, то хоч якась підстава для розмов про двомовність відпаде. Тим більше незрозуміло, як прибічники мультикультуралізму та політичної нації можуть припускати можливість двомовності, адже вона прямо суперечить їхнім принципам. Мультикультурне суспільство має прагнути до функціонування всіх мов, а не лише асиміляції їх двома.
Дуже цинічною виглядає логіка сучасних федералізаторів. Раніше вони кричали про те, що розпад СРСР призвів до розриву сімейних зв’язків між населенням України та Росії, пониженням статусу російської діаспори. Але вони аж ніяк не сумують з приводу того, що численні вихідці з Вінничини, Київщини, Галичини опиняться в Одесі в бандустані без можливостей для розвитку власної мови, церкви (греко-католики), історичних знань. І місцева влада за жодних умов не дасть їм можливості розвиватися, адже в їхньому розумінні це порушить усталений баланс, національну ієрархію (дуже промовисті приклади — тривале пробуксовування в Одесі справи побудови греко-католицької церкви, одностайне голосування депутатів міської ради за регіональність російської мови, встановлення пам’ятника Катерині ІІ тощо). А як керують федералізатори, ми вже надивилися останнім часом. Чи візьме їх на поруки Я. Грицак як потенційних очільників місцевих українців (не політичних, а просто етнічних) у складі майбутньої федерації? Чи обурюватиметься порушенням їхніх природних етнічних прав у федеративній, політично-національній Україні? Чи українці можуть розглядатися лише як добриво для «прогресивної» політичної нації, Українсько-неукраїнської держави? Власне, українці як частка проектованої політичної нації вже є серед нас — це члени багатьох помірковано чи різко українофобських партій України. Серед них багато колись етнічних українців, які тепер задля влади запопадливо вдають із себе російськомовних та російськокультурних, а насправді уявляють собою ментальний суржик. Вони ніколи й не подумають вимагати взаємоповаги українців та неукраїнців, а бачать проблему лише в перманентному каятті українців фактично за те, що вони українці, шукають все нові способи задовольнити інтереси неукраїнців за рахунок українців. На наш погляд, саме так виглядатимуть усі українці в разі реалізації концепції політичної нації. І теорія лібералізму тут ні до чого, винна жорстока реальність, яка деформує може й красиву на словах теорію.
Отже, ніяких нових контекстів Я. Грицак в Одесі не відкрив. Багато разів уже чуті ідеї про цивілізаційний розлам в Україні, необхідність її озахіднення, побудови політичної нації, інвективи на адресу нерозумних та затхлих традиціоналістів, істориків-фактографів, які не можуть інтерпретувати джерела саме так, як вимагає прокрустове ліжко модерно-ліберально-коспомолітичної прогресивної історіософії та методології — єдино правильного вчення. Більшість із цих тез перманентно лунають з вуст сучасних можновладців України. А загалом це щось схоже на політику умиротворення агресора напередодні Другої світової війни. Міркування про необхідність побудови політичної нації разюче нагадують концепцію та шлях побудови «новой исторической общности — советского народа» з подібним ставленням до всіх інакодумців, хоч і вже у значно звужених географічних масштабах. Принаймні в моїх очах сенс брошури М. Грушевського залишився непохитним.
Хоча Я. Грицак і заперечує наявність третього шляху для України, останній все ж таки проглядає. Це продовження внутрішнього об’єднання етнічних українців та їхніх прихильників з числа інших національностей на основі базових українських етнічних цінностей, доповнених сучасними засадами, що не суперечать цим цінностям, дерусифікація українського менталітету на право-консервативних, а не ліберальних засадах, пошук союзників серед світових країн, які готові сприйняти незрусифіковану Україну та відповідних частин політичної еліти в інших. Напевно, в першу чергу цими країнами буде низка країн з пострадянського простору. Україна без українців не буде суб’єктом політики та загалом зацікавлення, не зможе справді шукати собі союзників, а не нових господарів.
Перфоманс Я. Грицака відбувався на тлі зворушливого порозуміння з тими, хто відповідальний за скривдження, на їхню думку, «некорінних», «чужих», «незрозумілих», «відсталих» одеських українців (коричнева партія «Родина»). Можна лише розвести руками у відповідь на намагання деяких представити Я. Грицака об’єктивним істориком на підставі того, що йому «удается писать историю без видимых признаков этноцентризма». Таких істориків у природі не буває. «Центризм» кожного очевидний у разі уважного читання джерел та знання історіографічних та політичних реалій. Саме тому іноді хочеться прямо-таки прокинутися від страшного сну, коли чуєш дуже подібні мотиви в думках істориків-лібералів/космополітів та начебто їхніх запеклих опонентів.
Українські історики є різні і хочуть вони різного. На жаль, лише деякі з них обирають непопулярні шляхи, зберігаючи «чесність із собою», користуються не поверховими висновками з других рук, а ведуть власні непопулярні фактографічні, архівні, джерелознавчі пошуки і лише потім виносять свої висновки на суд публіки, не підлаштовуючися під її смаки, регіональні уподобання, наявні та уявні.
