Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Iнтернатне виживання

Як реформувати дитячі будинки, щоб покращити життя їхніх вихованців?
20 серпня, 2010 - 00:00
«У ПРИТУЛКУ» / ФОТО ВЛАДИСЛАВА МУСІЄНКА

Від дня трагічної загибелі вихованців Ніжинського інтернату минуло трохи більше ніж тиждень, але правильних уроків влада з цього так і не винесла. Замість того, щоб переглянути й змінити принципи роботи дитячих будинків, посилити акцент на впровадженні альтернативних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, Президент видав доручення про те, що треба посилити контроль над роботою інтернатів та збільшити у них кількість медичних перевірок. З одного боку, посилена увага до роботи дитбудинків потрібна, але це не вирішить усіх проблем, які існують у цих закладах, так само, як і не стане гарантією того, що ніжинська трагедія не повториться десь в іншому місці. Нагадаємо, 12 серпня у ЗМІ з’явилася інформація, що померло п’ять вихованців Ніжинського інтернату для дітей із ураженням центральної нервової системи. Як згодом з’ясували лікарі, причина — гостра респіраторна вірусна інфекція. Наразі Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за статтями про неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей та неналежне виконання професійних обов’язків медиками.

Щоб подібного більше не траплялося, треба лікувати всю систему в цілому, зокрема від хвороби, що зветься байдужістю і безвідповідальністю. І поширена вона не лише в інтернатах, а й у будинках для інвалідів та людей похилого віку. Якби батьки не відмовлялися від своїх дітей і брали на себе всю відповідальність за їхнє виховання, не лишали напризволяще за будь-яких обставин, дітлахи жили б у сімейному колі і тут уже точно мали б належний нагляд, який би не призвів до трагічних наслідків. Те ж саме стосується і стареньких бабусь та дідусів, які доживають віку у спеціальних закладах, тоді як їхні діти живуть у своє задоволення, знявши з себе всю відповідальність за батьків.

А якби і справді було б так, то не було б потреби створювати ні будинки для престарілих, ні спеціалізований інтернат у Ніжині, ні інші школи-інтернати по всій Україні. З даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, в таких закладах нині виховується близько 28-ми тисяч дітей, які лишилися сиротами або їхніх маму чи тата позбавили батьківських прав (всього в Україні таких дітей налічується понад 100 тисяч).

Та якщо вже інтернати існують і проблема сирітства в Україні досить поширена, то держава має опікуватися цими питаннями і робити все, аби підтримати таких дітей. Нещасний випадок в Ніжині мав би стати яскравим уроком для того, щоб реформувати інтернатне виховання на благо самих же вихованців. Наприклад, піти шляхом європейських країн, де інтернати — це заклади, де виховується не 50 чи 100 дітей, а максимум півтора десятка, умови виховання максимально наближені до родинних. У сусідній з нами Угорщині кілька років тому для «державних дітей» після прийняття відповідного законодавства було створено понад 400 невеличких будинків, у кожному з яких планувалося виховувати не більш як 12 дітей. Так само півсотні років тому зробили Швеція, Норвегія, Фінляндія, де тепер класичних інтернатів майже не існує взагалі. Діти виховуються у прийомних сім’ях, малокомплектних сиротинцях або в спеціальних SOS-дитячих містечках (в Австрії таких містечок дев’ять, в Україні — лише одне).

Кроки, які робить наша влада у цьому напрямку, поки що таких змін не віщують. Спочатку прем’єр-міністр Микола Азаров видав указ про розширення в Україні мережі інтернатних закладів, а після прецеденту в Ніжині Президент України Віктор Янукович доручив Міністерству охорони здоров’я, Міністерству соціальної політики та іншим відомствам більш ретельно стежити за роботою цих закладів.

Набагато більше користі принесло б поширення альтернативних форм виховання. Ефект від перебування дітей у прийомних сім’ях чи будинках сімейного типу набагато кращий, ніж в інтернатах. Ні для кого не секрет, у яких умовах живуть вихованці державних сиротинців: кімнати, які давно не бачили ремонту, дешеві одяг та харчі, часто — не надто толерантні вихователі, які погрожують психічними лікарнями у разі непослуху. У випускників інтернатних закладів виникають проблеми через відсутність житла, постійного місця роботи, а також труднощі зі створенням власної сім’ї. Діти молодих одиноких матерів, які колись виховувалися в дитбудинках, згодом опиняються в цих же закладах. У громадських організаціях, які опікуються проблемами сиріт, стверджують, що дехто з директорів інтернатів робить на цьому бізнес: просто відмиває із державних коштів немалі суми на власні потреби. Та в дечому керівників дитбудинків можна зрозуміти, адже їхні самовіддана праця, постійне психологічне навантаження і велика відповідальність — не за одного чи двох дітей, а відразу за кілька десятків, повинна мати відповідну винагороду. А цього держава, на жаль, часто не може забезпечити.

Після візиту у Ніжинський інтернат своїми враженнями з Президентом поділилася заступник голови Адміністрації Президента Ганна Герман. В інтерв’ю одному з українських видань вона розповіла, що дуже стурбована побаченим: «У тому інтернаті здоровий може померти, а не тільки хворий, — заявила Ганна Герман. — Там страшна спека, нема ані вентиляторів, ані кондиціонерів, ані холодної води для дітей. Їм у чайниках дають якусь переварену воду. Кажуть, що вода десь стоїть, але я, проходячи по палатах, в ігрових кімнатах ніде не бачила, де б діти могли попити. Ходила з ними на обід, їм дали склянку компоту. Там є вже дорослі діти. Але вони не бачать своєї перспективи, свого майбутнього. Є діти, які дуже гарно й багато малюють, вони хочуть десь бачити себе в житті, десь себе знайти. Очевидно, що треба думати над розширенням їхніх можливостей, робити прості, елементарні речі. Для того, аби вихованець знав, що він подорослішає і зможе себе реалізувати. Але надії ніякої. Дітям тут морально дуже важко».

Чому ж побачене не наштовхнуло на думку, що, може, треба поступово відмовлятися від інтернатних закладів, розширюючи мережу будинків сімейного типу чи прийомних сімей, як це давно зробили країни Європи? У дорученні Президента частково ідеться про запозичення кращого світового досвіду щодо догляду, лікування та реабілітації в інтернатних закладах хворих дітей, а також інвалідів та громадян похилого віку. Але як пояснили «Дню» в Адміністрації Президента, поки що йдеться тільки про юридичні аспекти роботи таких установ.

Ще один намір влади — відновити шефство над інтернатними закладами. Це було ще за радянських часів, коли благодійні чи громадські організації опікувалися сиротинцями. Як стверджують фахівці Департаменту з усиновлення та захисту дитини, це не той шлях, яким має йти реформування інтернатів. Ще 2006 року уряд схвалив концепцію Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У ній якраз ідеться про розукрупення інтернатів та утворення малокомплектних закладів, де навчатиметься максимум 50 дітей. І вони матимуть змогу навчатися у звичайних школах, а також підтримувати стосунки з родичами та батьками. Цю концепцію встигли апробувати кілька областей України, показуючи хороші результати. Якщо був такий хороший досвід, то чому ж від нього відмовлятися?

Натомість у намірах влади маємо щоквартальні медичні обстеження та карантинні заходи в дитячих інтернатах, перевірки педагогів і медичних працівників, чи відповідають вони фаховим та моральним вимогам, необхідним у роботі з вихованцями, а також відкриття трудових майстерень, підсобних господарств і спеціальних робочих місць для навчання та трудової реабілітації. Але це тільки частина тих реформ, яких потребують дитячі будинки. Найкраща форма виховання дитини — це справжня родина, якщо не біологічна, то прийомна. І ніякі інтернати, хоч би які умови там були, не замінять дітям матір чи батька. Якщо навіть надзвичайна ситуація в Ніжині не дала змоги це зрозуміти, то що ж тоді має статися?

КОМЕНТАР

Людмила БАЛИМ, директор Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини:

— Посилення контролю за роботою інтернатних закладів, як свідчить цей жахливий випадок, є вкрай необхідним заходом. А встановлення шефства, очевидно, має зробити ці заклади більш відкритими і прозорими у своїй діяльності. Головне, щоб шефство не було формальним і не вилилось лише в періодичне надання фінансової допомоги. Як на мене, шефство — це, насамперед, дієва підтримка у вирішенні питань захисту долі кожного конкретного вихованця, допомога в реалізації прав дитини на сімейне виховання. Адже законодавство України чітко визначає, що влаштування до інтернату не позбавляє відповідні органи виконавчої влади від пошуку можливостей для влаштування дитини на виховання в сім’ю. Крім того, в дорученні Президента не йдеться про зміну пріоритетів улаштування дітей, які за різних життєвих обставин утратили опіку рідної сім’ї. Не скасовується й дія Загальнодержавної соціальної програми реформування закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Для Міністерства сім’ї, молоді та спорту залишаються пріоритетними питання підтримки сімей, дітей, розвиток усиновлення, опіки, піклування, патронату: прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Україна в цих питаннях пройшла певний шлях, має чимало здобутків і надалі продовжуватиме діяльність лише в інтересах дітей.

Інна ЛИХОВИД, «День»
Газета: 
Рубрика: