Корені сепаратизму – у асиміляційній політиці СРСР

У Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні» відкрилася документальна виставка «Асиміляційна політика в Радянській Україні: крізь призму вивчення історії Голодомору». За словами організаторів, представлений історичний фактаж може пояснити корені сепаратистських настроїв у сучасних південних та східних областях України.

Центральний документ експозиції – під грифом «не подлежит оглашению». Тодішня комуністична влада ревно оберігала свідчення, які хоч якось могли б вказати на те, що Голодомор таки існував. «Таємна постанова РНК СРСР №2318 про переселення в Україну 21 тисячі сімей колгоспників та план їх розселення по регіонах УРСР» – це доказ того, наскільки масштабними були втрати населення в 1932-33 роках. І справді, у тому, як відбувалося розселення згідно з даним документом, проглядається причинно-наслідковий зв'язок сьогоднішньої політичної ситуації у країні. У Дніпропетровську область на місце звільнених, а насправді вимерлих, господарств, доставляли переселенців із Запорізької області (6500 сімей), у Харківську – із Центрально-Чорноземної області (4500), в Одеську – з Білорусії та Горьківського краю (6500), у Донецьку – з Івановської області (3500).

Для переміщених осіб створювалося настільки комфортне життя, наскільки це було можливо у 30-х роках. За розпорядженням Політбюро ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним місцева влада повинна була організувати прийом переселенців. Їх заселяли у хати померлих господарів і забезпечували усім потрібним реманентом. До того, як було прийнято постанову ЦК ВКП(б)  про заборону виїзду з України 22 січня 1933 року, і яку наступного дня продублював ЦК компартії України, дехто зміг правдами й не правдами втекти від голоду. За розрахунками тоталітарної системи, люди повинні були вмерти на цій землі. Якщо ж хтось із попередніх власників чи їх родичів, яким вдалося вижити, повертався через деякий час на свою малу батьківщину, господарство їм ніколи не повертали. Переселенців звільняли від попередніх заборгованостей (недоїмок) і на новому місці вони отримували податкові пільги: їх звільняли від сільгоспподатку та м'ясоподатку на два роки. Натомість українських селян, які ледь пережили голод, ніхто від податків не звільняв. Іноді людей переміщали не тільки сім’ями, а й цілими колгоспами. У таких випадках все заготовлене на своїх територіях зерно колгоспники здавали, отримували спеціальні талони, і на нових місцях отримували стільки ж зерна, скільки було зазначено у документах! Це було ще одним переконливим поясненням штучності голоду. Для переселенців відкривали окремі російськомовні класи – до того Східна Україна була повністю українізованою, виписували російські газети, завозилася російська література. В одному документі, який зберігся до сьогодні, зазначено, що за рахунок коштів місцевих колгоспів мали закупити… патефони! І це при тому, що люди іще продовжували вмирати внаслідок Голодомору. Так формувалася соціальна нерівність між корінними і приїжджими жителями.      

За словами завідувача науково-дослідного відділу музею «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні», історика Ніни ЛАПЧИНСЬКОЇ, були також і інші переселенці, про яких немає свідчень на виставці. Це були селяни із західної тридцяти кілометрової прикордонної смуги СРСР, яких виселяли як «соціально небезпечний елемент», тому що під час Голодомору було дуже багато переходів кордонів. Їх переселяли на схід України, деяких – навіть у Казахстан. До цих переселенців ставилися так, як і до місцевого населення, у них не було жодних пільг. Це заклало передумови для наступних політичних репресій та страшного періоду «Великого терору». «У жодному документі, які я вивчала, я не побачила серед репресованих представників переселенців з Росії, натомість переселенців з 30кілометрової смуги західного кордону та місцевих жителів арештовували дуже часто», - говорить Ніна Лапчинська.

Наслідками такої штучної насильницької асиміляції стало тотальне зросійщення східної частини України. Класи для російськомовних дітей поступово поширювалися, більшість шкіл переводили на викладання російською мовою, хоча процент цих дітей був не таким вже й великим. «Русский мир» все глибше проникав у свідомість жителів, а фізичне витіснення і заміщення україномовних тільки сприяло цьому. І зрештою, роками модельована тоталітарна політика «вистрелила» фіктивними «ДНР-ами» та «ЛНР-ами»…