«Кожен солдат має усвідомлювати свою відповідальність»

Уродженець Львова, на війні Тарас опинився з весни минулого року. Він почав свою службу, покинувши високооплачувану посаду в рідному місті. Відтоді побував у багатьох гарячих точках, але головним своїм завданням бачить створення надійної лінії укріплень на підконтрольних Україні територіях. Отож послухаємо самого Тараса.

МОЯ ВІЙНА

— Моя війна почалася у Львові 3 березня минулого року, коли я пішов записуватись у військкомат. Я тоді був директором місцевого підприємства. У військкоматі подивилися, що моя військова освіта — це тільки кафедра спецрозвідки в інституті, і вирішили, що поки такі бійці їм не потрібні. Але вже 4 березня я звернувся до добровольчого батальйону. У батальйон «Святої Марії» я потрапив з Карачуна, а потім були — Слов’янськ, Оленівка, Дебельцево. Я пройшов всі ці гарячі точки.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРШОЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ АРТЕМІВСЬКА

— Моя першочергова задача — забезпечити на належному рівні оборону Артемівська та прилеглих до нього населених пунктів, укріплення блокпостів. Горлівський напрямок практично ніяк не був захищений, існуючі захисні «споруди» часто являли собою лише кілька блоків, які лежали посеред дороги. Щодо солдатів, то й вони не були забезпечені потрібними укріпленнями на випадок складної військової ситуації. Не маю нічого особисто до попереднього керівництва, але у мене виникало й понині виникає запитання, чому за такий великий проміжок часу — сім місяців — блокпости не обладнали належним чином?

Ще одна проблема — це вживання алкоголю серед бійців. Інколи нічне місто нагадувало на Техас, особливо, коли деякі військові напідпитку «бравували» й виходили постріляти, поганяти на машинах чи з’ясовували між собою стосунки. Тоді місцеві мешканці ховались по домах — боялися збройних конфліктів.

Але ж кожен солдат у формі з надписом «Збройні сили України», повинен усвідомлювати всю відповідальність. Це такою ж мірою повинні розуміти і добровольці. Вигляд п’яного солдата на вулиці не додає авторитету українській армії в очах місцевого населення. У людей природно виникає думка: «Як він може захистити нас, якщо він сам повзе?!»

ЩО ВДАЛОСЯ ЗМІНИТИ?

— Спочатку мені не довіряли не тільки місцеві. І в штабі оборони думали, що я шукаю власної вигоди чи можливостей для збагачення. Хоча на першій нараді по штабу оборони в міській раді принагідно пообіцяли і матеріали, і техніку. А на другий день... просто ніхто не прийшов, окрім трьох людей — мене, фортифікатора і сапера Державної служби надзвичайних ситуацій. Мені було дуже прикро, бо складалося враження, що мені наведення порядку на блокпостах і в місті виявилось більше потрібним, ніж корінним мешканцям. Я знав, що не достукаюсь до свідомості людей, коли я скажу що я супермен, але знав, що потрібно бути відкритим. Поступово, крок за кроком, я намагався розбудити їхню свідомість, і люди почали рухатися.

Через два тижні всі побачили, що я вставав о 6-ій ранку, працював сам, їздив, пояснював. І ось тоді вже народ «підтягнувся» й розпочався реальний процес укріплення. Хлопці привезли паливо і їжу, хтось технікою допоміг, хтось коштами. Цікаво, що навіть місцеві депутати почали нам вантажити мішки для укріплень. А реакція людей — це для мене своєрідний лакмусовий папірець нашої роботи. Це — наша маленька перемога.

Після того, як закінчив з оборонною лінією, я поїхав до всіх підрозділів, які знаходяться у цій місцевості по краях Артемівська. Мені стало цікаво перевірити ще й їх. Це п’ять підрозділів — Національна гвардія, інженерно-саперний батальйон 308 бригада, два підрозділи 30-ої бригади, 54 бригада. Я побачив, що з укріплень у них, у кращому випадку,       — бліндажі викопані нашвидкуруч. І ось за місяць я зі своєю командою викопали 57 фортифікаційних елементів. Щоб не повторити досвід Дебальцево, щоб не було ніякої можливості і спокуси, спираючись на незахищеність територій, здати їх ворогові.

Останні мої плани — я переключився на Костянтинівку, і хоча це вже інший район, але й там я вже побудував 20 споруд. Смішно звучить, але я до війни, щоб ви розуміли, навіть маленької собачої будки не побудував.

Тепер щодо зловживання алкоголем. Ми домовилися з місцевою владою та комендатурою про проведення спільних рейдів по місцях, де продають алкоголь та де можна його вживати. І зараз мене навіть запрошують командири інших підрозділів, щоб я поговорив з бійцями, бо нам довіряють. Бачать, що у нас в батальйоні сувора дисципліна й християнське виховання, тут не п’ють та не вживають наркотики.

ПРО МІСЦЕВИЙ РАЙВІДДІЛ І ДИВЕРСІЙНІ ГРУПИ

— Коли хтось думає, що диверсійні розвідувальні групи ходять по кущам, то я вам скажу, що вони приїздять автобусом. Думати так є всі підстави. Ось взяти хоча б рейсовий автобус  «Артемівськ-Москва».

А коли підозрілих осіб затримують, то існує інша проблема — звільнення у райвідділі міліції, бо «допитали». Не так давно до нас приїздив радник міністра, і ми попросили його зробити елементарний аналіз з приводу тієї кількості рапортів щодо людей, які були приведені до райвідділу і відпущені. Але ж були свідчення, що ці люди мали зв’язки з «ДНР»! Складається враження, що керівництво однією ногою на українській території, а думками — на іншій. Я особисто прихильник того, щоб у райвідділи набрали людей із добровольчих батальйонів, бо гадаю, що вони будуть більше вмотивовані. Ось зараз Департамент добровольчих батальйонів отримав наше звернення щодо перевірки цього райвідділу.

СЮРПРИЗИ ВІД ВОРОЖОГО СУСІДА

З нашої боку вся важка техніка відведена, з протилежного — йде постійний обстріл. Були такі території, на які ми приїжджали після обстрілу і помічали, що земля там не тільки вигоріла, а ніби ще якоюсь кислотою пропалена. Я сам спостерігав, що у бійців рана, навіть після осколкового поранення, заживає дуже довго. Інколи здається, що зовні рана маленька, але виявляється, що всередині вже руйнується м’язова тканина.

У ворога є такі установки, які повністю глушать рації, по дві-три години може не бути взагалі ніякого зв’язку, навіть безпілотні апарати втрачають зв’язок з базою. Безперечно, робота таких установок впливає і на здоров’я бійців, ось нещодавно всі скаржилися на дуже сильні головні болі.

ПРО МИРНЕ ЖИТТЯ

Я часто думаю, ким стану після війни. Я хочу продовжити військову службу, якщо не в Україні, то в інших гарячих точках. Також бачу себе на роботі в підрозділі по боротьбі з організованою злочинністю та терроризмом.

...Коли готувався матеріал, я дізналася про нагородження Тараса Бакая медаллю «За оборону рідної держави». Вітаємо героя!