Крізь простір і час
У Міжнародному інституті освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» відбулася зустріч, яка залишить яскравий спогад надовго. До нас завітала Віра Вовк із Бразилії, видатна українська поетеса, письменниця, майстриня, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, і художниця із Швейцарії Зоя Лісовська, автор численних полотен, вітражів та фресок. Про них скажуть своє слово літературознавці та мистецтвознавці. Вони ж явили нам приклад високої духовності, дружби особистої та творчої, яку пронесли крізь роки й океани. Цим і хочемо поділитися з читачами.
Пригадуєш, сестро,
ті дні, тавровані лихом?
Босоніж ми бігли
по розбитому склі,
ховаючи в грудях пісню
від хижих вух.
Пригадуєш кажанів
неситих на свіжу кров
з упертого серця,
що раділи б уздріти нас
розтоптаних і роздертих
між континентами?
За нами кришилися гори,
западали в землю святині,
але з обріїв виростали
нові аркади соборів.
Віра Вовк
В Інституті чекали на них з особливим почуттям, а точніше, з піднесеним хвилюванням. Готувалися ретельно, продумуючи кожну деталь. Думали-гадали, що подарувати на згадку, щоб не було важко везти в далекі краї. Та й, з рештою, нелегко вибрати дарунок жінкам з витонченим почуттям смаку, мисткиням, які самі творять красу і несуть її людям. Перечитали поезію та прозу Віри Вовк, переглянули всі доступні нам репродукції полотен Зої Лісовської. Заглянули в інтернет. Безліч посилань.
Віра Вовк (Селянська) народилася в Бориславі (1926). Студії германістики, музикології, порівняльного літературознавства в Тюбінґені, Ріо-де-Жанейро (докторат), Нью-Йорку і Мюнхені. Професор німецької літератури у Державному Університеті Ріо-де-Жанейро. Літературні премії ім. Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982) і в Києві (1990). Поет, письменник , перекладач, автор понад 10поетичних збірок, та понад 20 прозових творів, сотень витинанок, Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
Зоя Лісовська (Нижанківська) народилася у Львові (1927) в родині мистців (батько маляр, мати композиторка). Студії у Відні (Університет, Академія Мистецтва), Лондоні (Політехнічна мистецька школа, диплом) і Рим (Академія мистецтва). Ілюстраторка італійського журналу для театру «Сценарій» і книжок Віри Вовк «Меандри», «Іконостас України» і «Жіночі маски».
Особисті виставки: Ґалерея Ґурліт. Мюнхен, 1957; Палата Об’єднаних Націй, Женева, 1961; Клюб Германія , Ріо-де-Жанейро, 1964; малерея Ми і світ, Торонто, 1964; Об’єднання Мистців Америки, Нью-Йорк, 1964; Ґалерея модерного мистецтва, Чікаго, 1970; Інститут св. Володимира, Торонто, 1984; Три покоління Лісовських, Нью-Йорк, Вашінґтон, Філядельфія, 1989; Ґалерея Високий дім, Лондон, 1989; Музей етнографії, Львів, 1992.
Закрадалася думка, що буде складно розмовляти з такими особистостями, добре знаними у світі. Адже ми маємо досвід спілкування з деякими нашими рідними, які з висот своєї власної величі нездатні помітити пересічну людину. Помилилися. Величні й водночас шляхетно скромні. Такими постали вони, поетеса і художниця великого обдарування, перед нами, працівниками Інституту одного квітневого дня цього року. Говорили просто і глибоко. Ми відчували, наскільки цінують контакт із Батьківщиною, наскільки важливою була розмова з молодими слухачами, які засипали гостей запитаннями. Із розповідей гостей та виступу Ігоря Калинця перед нами, ніби в калейдоскопі, промайнуло їхнє життя. А для нас усіх ці дві жінки дали урок глибокої духовної дружби, яка проходить крізь простір і час, не гасне й не в’яне. Та й тепер вони приїхали разом в Україну — Віра Вовк із Ріо-де-Жанейро і Зоя Лісовська з Женеви, — аби зустрітися з близькими і рідними, відвідати Львів, Київ, Дніпропетровськ, Одесу, Крим. Побувати на творчих зустрічах, поспілкуватися з читачами. І просто побути одна з одною. Мають між собою багато спільного тривалістю в життя.
Бібліографія Віри Вовк нам скаже про те, що обидві є близькими між собою духовно й у творчості. Зоя Лісовська часто ілюструє твори своєї посестри. Це обкладинки до виданих збірок «Юність», «Зоря провідна», «Чорні акації», до роману «Духи і дервіші», ілюстрації до збірок «Меандри», «Мандаля» та багато інших. Автору цього матеріалу особливо до вподоби ілюстрації до збірки Віри Вовк «Молебень до Богородиці» українською, німецькою та португальською мовами. Так могли творити лише дуже духовно близькі люди. Єдина думка — матеріалізована в слові й на полотні:
Ти стоїш у повітрі
Собором сонця
Над нашим пустищем.
Чи то дзвони воскреслі
Чи тривожне крякання
Грака у серці?
Подай нам рушник
Святої веселки
Обтерти очі і душу.
Віра Вовк
«Ручка всезлатая» Зої Лісовської
laquo;Якщо Зоя і я дивилися на світ іншими очима, то тільки тому, що вона сірими, а я каштановими. Обидві ми походимо з галицьких священичих родин, які десь на десятому щаблі завжди між собою споріднені. Наші бабуні і наші мами сиділи на одній шкільній лавці, і нам теж прийшлося сидіти разом, хоч трохи пізніше». Були близькими з дитинства, були разом у Львові , разом відпочивали в Кутах і Тюдові, звідки родом батько Віри, лікар за фахом, там робили разом перші творчі кроки — створили дитячу газету «Казочка». Віра писала поезію, Зоя ілюструвала. Але казка швидко закінчилася. Перед ними були чужі дороги, сповнені страждань, втрат і здобутків, на які вони мусіли ступити. Втікаючи від «визволителів», родина Селянських опинилася в Дрездені, куди згодом переїхала Зоя. Життя подарувало їм ще кілька спільних років юнацьких захоплень і переживань, навчання в гімназії.
Згодом Зоя переїхала до родини у Відень, потім у Лондон і Женеву. Навчалася, вийшла заміж, народила дітей і творила. «Не хочеться вірити, що цей міцний мазок пензля зробила жіноча рука», — сказав 1955 року Кандіто Портінарі, визнаний у мистецькому світі бразильський маляр, коли побачив Зоїні гуаші», — пише Віра Вовк у своїх «Спогадах». — Через ряди літ ми не перестали бути вибраними сестрами і слідкували одна за одною на віддаль з побоюваннями, надіями, гордощами, — продовжує вона. — Вона, як комета, міняла Відень на Лондон, Лондон на Рим, вірна своїм пензлям і барвам, задля яких посвячувала все і усіх, і мене з усіма, бо писала мені рідко. Але, коли її мулило серце, тоді я діставала справді довжелезного листа, в якім можна було затопитися цілий вечір, як у порядного розмірі роману. Зоя була сама, Зоя недоїдала, Зоя хворіла, Зоя не мала грошей, але Зоя здобувала медалі в академіях, виставляла картини, малювала».
Зоя Лісовська творила в різних жанрах, використовувала у своїй праці різну техніку, працювала багато і натхненно. Неподалік від швейцарського кордону у французькому містечку Понтарльє стоїть модерна церковця Святого Петра, оздоблена фресками й вітражами Зої Лісовської.
«Одначе попри зв’язки крови, ...є другі, майже важливіші для мене: кревні з вибору, вибранці нашої природи, нашого духа». Такими вибранцями духу для Віри Вовк була Зоя Лісовська та її родина. Вона цінувала батька своєї посестри, Роберта Лісовського, видатного художника і графіка, приїжджала до нього разом із Зоєю до Праги і ніжно називала його «Вуйчик Роберт». І Зоїн тато розповідав їм про творчість Юрія Нарбута, показував історичні та культурні пам’ятки, опікувався нашою культурою. По його смерті 1989 року Віра Вовк, будучи учасницею Шевченківських святкувань в Україні, поїхала в Запоріжжя — місто, де народився Роберт Лісовський, і привезла жменю землі на його могилу в Женеві.
Приятелювала Віра Вовк із чоловіком Зої Лісовської Олегом Нижанківським, сином українського композитора Нестора та письменниці Меланії Нижанківських, була хрещеною їхнього сина Романа, якому присвятила свої «Каравели»після його передчасної смерті.
Приязні взаємини були в неї також із Зоїною мамою — Стефанією Туркевич, видатною українською композиторкою, якій довелося залишити Україну й жити в еміграції спочатку у Відні, далі в Англії, Ірландії, а потім знову в Англії. Про Стефанію Туркевич, яка називала Віру своєю третьою дочкою після рідних Зої та Світослави-Марії, письменниця розповідала як про «неоціненну жінку, якою може гордитися нація». Тепле і творче листування між ними, сповнене ніжності, тривало добрих чверть століття. Адже Стефа Туркевич бажала, щоб усі були щасливі. «Роками, — пише Віра Вовк, — вона на віддалі опікувалася мною, журилася моєю долею у Бразилії: хотіла, щоб я повернулася знов до Європи, жила з нею... щоб я була творча і здорова». «Твої вірші для мене — музика, — писала Стефа Туркевич до своєї доньки й подруги Віри 1953 року, — кожній з них хотілося б втілити у звуках». «Зоїньки фантастичні образи мене часто інспірують, але не раз я думками втікаю до тебе з тихим бажанням мати щось твого і оспівувати це музикою», — це вже рядки з іншого листа. Безперечно, багатогранна постать Стефанії Туркевич мала вплив на Віру Вовк. Можливо, фантазії Стефи Туркевич, втілені в сюжетах її балетів та опер, килимки з цікавими композиціями зі строкатого розмаїття фрагментів спричинилися до того, що якось уночі, вже будучи в Ріо-де-Жанейро, Віра Вовк прокинулася серед ночі з нестримним бажанням витинати. Під рукою був лише папір для обгортання хліба. Тієї ночі з’явилася перша витинанка, що поклала початок довгому і тривалому захопленню — мистецтву витинанок.
Але перед тим для Віри Вовк ще була розлука зі своєю посестрою, страшна ніч у лютому сорок п’ятого в Дрездені, смерть батька, навчання в Тюбінгені та спільне з мамою рішення виїхати в Бразилію. «Нас ніхто не ждав у пристані Ріо. Ми були чужі і невітані...» Минуть роки, коли Віра Вовк зможе сказати: «І нараз я відчула мистецтво, яке вродила ця земля: яскраве, як паразити на пнях, трагічне, як життя, мелодійне, як ритм бронзових тіл. Я зрозуміла правдивість спраглих облич, обвислих грудей в матерів, провокуючих поглядів вуличниць. І над ними, як над вежами церков, висіло Боже небо і ласка з милосердям Господнім. Я полюбила Бразилію». А ще були довгі роки утвердження себе й України на цій чужій, невідомій землі, яка врешті-решт стала рідною, бо давала не лише скибку хліба, а й можливість творити і залишатись українкою. Свою місію на чужині Віра Вовк чітко окреслила: «Головним завданням українців, що живуть за межами материка, в сьогоднішньому сузір’ї обставин мусить бути старання про збереження і розвій української культури». І далі: « Кожна країна, що прийняла до себе українську еміграцію, повинна збагатитися низкою перекладів з нашої літератури. Нас можуть тільки тоді цінувати і любити, як пізнають наше обличчя». Цим гідним шляхом Віра Вовк іде й понині, пропонуючи читачеві якісні переклади Клоделя, Неруди, Лорки, Тагора, Дюрренматта і перекладаючи українську поезію німецькою та португальською мовами.
Вона, як і сотні тисяч українців, які 120 років тому покинули рідну землю й виїхали до Бразилії в пошуках хліба для своїх родин, принесла дар Матері Божій Коралів, опікунці наших земляків у далекій тропічній землі:
Це — коралі моєї матері,
Діво Маріє,
це її намисто, ще неодруженої.
Я дістала його від баби,
як придане,
один разок, що зостався
з декількох,
збережений у таємнім закутку
бориславського дому з верандою
крізь усі страхіття воєн
і неволі.
Візьми його, мати Божа Коралів,
Прикраси ним покров,
чи ризи Ісуса,
я дарую Тобі свій скарб
найдорожчий,
ці тяжкі, насиляні краплі крови
мого народу, з якого мало вже
залишилося.
Віра Вовк
«Підсумовуючи спогади свого довгого життя, бачу, що воно завжди було спрямоване на Україну, що, перебуваючи найбільше років поза її кордоном, я жила нею так інтенсивно, наче б ніколи не розлучалася, і все найбільше добро, як і її горе, приходило мені від неї, з її кров’ю в її жилах».
P. S. Я отримала від долі подарунок — на запрошення моєї приятельки Віри Білевич мала честь і велику приємність за філіжанкою кави поспілкуватися з Вірою Вовк і Зоєю Лісовською. Дві особливі постаті, світлі у своїх вчинках та помислах. Я дивилася й думала про те, що дає їм сили бути такими? Може, їхнє кредо, яке вони сповідують усе своє життя : «Будьмо творчими і прекрасними!».
