Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Київ втрачає мозаїки

Унікальне монументально-декоративне мистецтво України перетворюється на Атлантиду
7 грудня, 2020 - 18:34
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Як не дивно, але починаючи ще з початку ХХ століття саме стінопис явився в Україні тим видом мистецтва, який не лише постійно опинявся в центрі гострих суспільних дискусій та протистоянь, а й підлягав знищенню. Так сталося, зокрема, з творами 1920-х — початку 1930-х років славетного М.Бойчука та його учнів, інших видатних митців цього часу: А. Петрицького, Л. Крамаренка, З. Толкачова, В. Єрмилова..., що були зруйновані сталінськими ідеологічними «чистками». Тепер ми можемо побачити їх лише на поодиноких світлинах. Унікальна українська монументалістика ранньорадянських десятиліть перетворилася на Атлантиду, відтворити та реконструювати яку вже неможливо.

Сьогодні подібної долі може зазнати й інше, не менш значне художнє явище нашої культури, — стінопис 1960—1980-х років. Між тим, саме в Україні монументально-декоративне мистецтво цього часу — мозаїки, розписи, рельєфи — явилися тою цариною, що розвивалася тоді чи не найактивніше, привертала яскравих художників, чиї творчі інтереси сягали за межі офіційних соцреалістичних настанов. У монументалістиці працювали тоді А. Горська, В. Зарецький, А. Лимарєв, Б. Плаксій, О. Дубовик, Ю. Єгоров, В. Задорожний, В. Григоров, М. Шкарапута, І. Литовченко, Е.   Катков, В. Ламах, А. Гайдамака, В.        Пасивенко, В. Прядка, А. Рибачук, В. Мельниченко, а поряд з ними — Т.     Яблонська, І. Марчук, В. Цюпко, В.       Маринюк та багато інших.

СТІНОПИС ВНОСИВ У ПРОСТІР НАСТРОЇ ТОГО ЧАСУ

Попри ідеологічний тиск та естетичні обмеження український стінопис ставав простором художніх новацій, відновлених національних традицій, сучасної естетики, що разом окреслила той «радянський модернізм», котрий став ознакою кризи радянської системи. Науково-технічні відкриття, поновлення (нехай часткове та обмежене) зв’язків з навколишнім світом, вихід за межі «соціалізму в окремо взятій країні» так чи інакше розбудовували суспільство.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

І саме стінопис з 1960-х років вносив у громадський простір нові настрою часу — динамічність, демократизм, інтерес до національної історії, пошук сучасної художньої мови. З середини 1950-х років разом із утвердженням в нашій країні нової функціональної архітектури саме у стінописі значною мірою складалися нові засади нового українського мистецтва, де заново відкривалися «забуті» у попередні десятиліття традиції, художні техніки і створювалися нові.

Етапними для української монументалістики стали ансамблі мозаїк у Річковому вокзалі та Палаці піонерів та школярів у Києві, в аеропорту «Бориспіль», а разом з ними — багато розписів, мозаїк, фресок у різних містах України, що наповнювали сучасні споруди унікальним художнім змістом.

Невипадково твори стінопису не лише привертали тоді широкий суспільний інтерес, а й підпадали під жорстку, а то й нищівну критику. Знаковими подіями епохи стали знищення у 1964 році легендарного вітража «Шевченко. Мати» А. Горської, О.        Заливахи, Г. Зубченко, А. Семикіної, Г. Севрук у Київському державному університеті, у 1970-му розпису Б.        Плаксія у київській кав’ярні «Хрещатик», де були зображені В. Симоненко, І.             Драч, І. Дзюба. У 1982 році під товщею бетону був похований унікальний живописний рельєф А.Рибачук та В.Мельниченка — «Стіна пам’яті», що синтезувала у своїх образах історичний досвід поколінь...

Причиною їхнього знищення на той час була радянська ідеологія, що ставала на заваді вільній творчій думці, незалежності художнього висловлювання, а то й просто сміливим, незвичним естетичним рішенням. Творчість художника-монументаліста вимагала особливих якостей — сміливості, настійливості, а «критика» творів оберталася драматичними, а то й трагічними наслідками для їхніх авторів...

ПОТРІБЕН ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ МОЗАЇК

Із завершенням радянської епохи завершився й проєкт монументального стінопису в Україні. На зміну мозаїкам прийшли сучасні мурали, граффіті, стріт-арт. Та особливість мистецтва в тому, що нові твори в ньому не лише не відміняють попередніх, а навпаки — підкреслюють їхню значимість та вартісність.

Що ж відбувається зараз? Чому знову твори стінопису опиняються в центрі громадських суперечок, потребують захисту та збереження? В «епоху дикого капіталізму», яку переживає наша країна, головним «важелем» доби стали гроші. Володарі приватизованих споруд, де знаходяться твори монументально-декоративного мистецтва, прагнуть чим швидше пристосувати їх до своїх смаків та нового призначення, не рахуючись ані з художніми, ані з культурними цінностями. Список знищених в останні роки творів стінопису величезний, назву лише кілька прикладів у Києві: тонкий ліричний розпис В. Пасивенко в інтер’єрі колишнього РАЦСу на Великій Васильківській вулиці, витончено-декоративний керамічний рельєф у колишньому кінотеатрі «Краків» (художники Л. Г. та Е.Капітан), унікальне оформлення та розпис за мотивами народного мистецтва в ресторані «Дубки», керамічний рельєф « Київська Русь» Г. Севрук у готелі «Турист»... Можна зробити й інакше, наприклад, зняти фрагмент унікального вітража «Люди, бережіть землю» В. Задорожного з колишнього Будинку культури у Білій Церкві і... продавати його через інтернет на OLX. Може, комусь згодиться на дачу?

Збереження пам’яток культури і мистецтва зостається в нашій країні однією з найболючіших проблем. Руйнуються архітектурні споруди, потребують реставрації монументальні твори різних історичних епох. Стінопис радянського часу — не менш яскрава частина національної художньої спадщини. Вона потребує широкої програми державного захисту щодо збереження та реставрації творів.

Ось і зараз небезпека знищення загрожує унікальному твору — рельєфу на фасаді 18 корпусу Київського політехнічного університету, виконаного чи не найяскравішим художником 1970-1980-х років Федором Тетяничем (1942-2007). Багато з його унікальних робіт в архітектурі Києва, зокрема, оформлення станцій швидкісного трамваю, вже не існують. Сподіваємося, що керівництво провідного університету України  зрозуміє цінність художнього твору і знайде можливість його зберегти.

У колі обговорення опинився сьогодні й комплекс монументально-декоративного оформлення Центрального автовокзалу в Києві, створений у 1961 році художниками А. Рибачук та В. Мельниченком. Тоді, на початку 1960-х, саме цей ансамбль був визнаний чи не найпоказовішим та найвиразнішим в СРСР прикладом «сучасного стилю», що поєднав дизайн та стінопис, нову архітектуру та нове художнє мислення. У цьому році автовокзал перейшов до нового власника. На щастя, він без вагань підтримав ідею збереження та комплексного відновлення ансамблю. Приклад — показовий, але поодинокий.

Мистецтво знову, як це не раз вже відбувалося в нашій країні, вимагає захисту. Адже це не просто кольори та форми, це змісти й образи, дискусії та відкриття, це життя людей і країни, викреслити які неможливо.

Галина СКЛЯРЕНКО, кандидат мистецтвознавства
Газета: 
Рубрика: