Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Леонід ФIНКЕЛЬШТЕЙН: «Найстрашніше — позбутися своєї історії, культури і літератури»

25 жовтня, 2002 - 00:00


Криза в українському книговиданні — незмінна тема виступів мало не всіх вітчизняних засобів масової інформації, як друкованих, так і електронних. Ця криза справді є безперечним фактом. Але «День» хотів би звернути увагу на одну важливу, на наш погляд, обставину: розв’язати всі проблеми, що накопичилися в цій галузі, можуть лише люди діла, водночас, висококваліфіковані фахівці. Ось чому «День» пропонує увазі шановних читачів відверту розмову із саме такою людиною — головним редактором київського видавництва «Факт» Леонідом Фінкельштейном. Можливості очолюваного ним видавництва і свої особисті якості Леонід Петрович переконливо продемонстрував, видавши у «Факті» в найкоротший строк і на хорошому поліграфічному рівні (а таке поєднання — доволі рідкісне явище!) книгу історичних етюдів «Дня» «Україна Incognita» за редакцією Лариси Івшиної, за що газета йому щиро вдячна. І ще додамо: спілкуватися з Леонідом Петровичем справді дуже цікаво, бо маєш справу з нестандартно мислячим, небайдужим і дотепним співбесідником.

«МИ НЕ ЛИШЕ РОМАНТИКИ, А Й ПРАГМАТИКИ»

— Чому ваше видавництво називається «Факт»? Якщо «Факт» — то йдеться про дуже практичні, конкретні речі. А з іншого боку книговидання в Україні — це заняття для «донкіхотів»: якщо брати до уваги правові особливості в державі, особливості ринку й книговидання, зокрема.

— Я, з вашого дозволу, буду вважати це запитання якоюсь мірою риторичним, бо відповідати на запитання, чому саме така назва, я навіть не можу. Коли п’ять років тому ми зібралися і почали думати: як працювати видавництву, то, можливо, саме «Факт» назвали через те, що не знайшли видавництва, яке так називалося; а слово ж коротке. Я не думаю, що воно тоді мало якийсь підтекст. Сьогодні оця назва стала абсолютно слушною. Якщо б ми починали спочатку й шукали назву видавництва, то, безперечно, ми його назвали б саме так. Тому що, хоч як це дивно — все, що ми робимо і все, що ми говоримо про себе — дійсно факт. Ми не брешемо собі, ми не брешемо читачам; намагаємося не брехати державі (хоча вона дуже часто спонукає нас на те, щоб ми її трошки обдурювали — а то у нас не буде можливості видавати книжки). Вона «просить», щоб ми її дурили...

Взагалі я вважаю, що книгорозповсюджувальна, книговидавнича, письменницька справа — це нормальне поєднання абсолютно точного розрахунку, прагматизму з романтикою, з тим самим «донкіхотством» , про яке ви кажете. Говорять, що для цього треба бути з самого початку державним видавництвом або якомога швидше кому-небудь «продатися». А ми хочемо бути досить самостійними, і не хочемо мати «тата»; тобто того, хто нас «годує», в нас нема. Над нами немає жодної економічної (політичної — тим більше) й ідеологічної структури. Якщо не називати ідеологічними структурами людей, які з нами співпрацюють, тобто провідних, з нашої точки зору, українських письменників і науковців. З іншого боку, потрібний і здоровий прагматизм. Провідний — це не значить — багатий; провідний — це не значить, той, хто може практично допомогти. Але із цього випливає і «донкіхотство», тому що «провідний» — це людина, яка вміє працювати і готова за невеликі гонорари просто нормально видати свою книжку, чи то зробити свою наукову працю (мати можливість і знати, що її зроблять професійно; бездоганно професійно). В цьому і полягає «донкіхотство».

— Є одна проблема й існують три різні погляди на неї. А саме: що таке українська книжка? Перший: будь— яка книга, будь про що, яка видана в Україні. Другий: книга, будь—якою мовою, яка додає щось нове до наших знань про Україну. Третій погляд, більш жорсткий: це книга, винятково українською мовою, виконана на відповідному рівні, яка знов таки додає чогось нового до наших знань. Ви є прихильником якої точки зору?

— Мати формулу, або означення, треба лише тоді, коли потрібна формула або ж означення. Я абсолютно не розумію, навіщо видавцям шукати означення — що таке українська книга? Дійсно, існує декілька позицій. Це книга, що видана в Україні українською мовою — прекрасне означення. Друга — книга, видана в Україні будь-якою мовою — теж абсолютне означення. Третя — книга, що видана не в Україні українською мовою. Можна знайти ще якісь означення. Якщо означення потрібно, для того, щоб давати пільги, то хай з цього переймаються, вибачте мені, посадовці, які думають, кому б їх надавати. Але їм теж буде нелегко. Ось наприклад, приймається означення, що українською є книга, видана українською мовою і лише в Україні; і на цю книгу треба давати пільги. Уявіть собі, на хвилиночку, що ми знаходимо ненадруковані тексти Миколи Гоголя і видаємо їх російською мовою. І з іншого боку, якесь видавництво надрукувало збірку доповідей, або статей кандидата в депутати по, скажімо, Хацапетівському округу. І що — кандидат в депутати, який видає свої «нетленки», потребує пільг? Тобто і державі буде не дуже просто приймати рішення після вибору якогось означення. Ми, видавці, повинні користуватися законом, який є у державі. Я собі уявляю, що буде позбавлена податків чи мати пільги лише україномовна книга. Сідаю і рахую: чи є сенс видавати російськомовну книгу в Україні, на яку не буде пільг? Якщо ж я підрахував, що сенс є — я видаю. Якщо ні — шукаю україномовну книгу, для того, щоб мені, вибачте, більше заробити. Щоб керуватися законом, мені не потрібно означення. Я вважаю, що люди шукають означення, для того, аби мати процес, а не результат. А оскільки ми не лише романтики, а й прагматики, то прямуємо до результату, а не процесу.

«УКРАЇНСЬКА КЛАСИКА ПОВИННА СТАТИ БРЕНДОМ НАЦІОНАЛЬНОГО КНИГОВИДАННЯ»

— Ризик у підприємницькій діяльності і у видавничій справі зокрема, а тим більше в Україні — річ постійно діюча. Наскільки виправдані ризики, на які ви можете піти? Чи є у вас відчуття — той чи інший проект стовідсотково пройде й буде успішним?

— Я ще не знаю, чим я більше ризикую — коли видаю книжку і думаю, що вона не буде швидко продаватися, чи коли я не видаю книжку, яка потрібна мені, моїм дітям, моїм майбутнім онукам, і якщо вона буде навіть повільно продаватися. Займатися видавничою справою і думати лише про сьогодення — тоді краще займатися горілкою. Чим відрізняється людина, що будує свій бізнес на горілці, і людина, що будує його на книжках? Я вважаю, що будь-яка людина заслуговує на повагу. Але людина, що будує бізнес на горілці, думає про сьогоднішній день, а та, що будує на гуманітарній сфері — думає також і про майбутнє. Мені не все одно, що буде після мене, більше того — мені не все одно, що буде зі мною років через десять. Я збираюсь їх прожити досить активно; і хочу, щоб через десять років було краще. А для того, щоб було краще, вибачте, потрібні книжки. Ми, звичайно, ризикуємо. Ну а хто сьогодні не ризикує? Який бізнесмен, яка людина, що працює в сучасних умовах, не ризикує? Знов таки, невеличкий розрахунок — якщо я буду знати, що мені в якийсь видавничий проект треба буде закласти $500 тисяч, то я цього не зроблю, навіть якщо це буде потрібно для майбутнього — перш за все — в мене такої суми нема! А якщо якась сума на важливу для мене книжку все ж таки є, я звичайно ризикую. І ризикую будь-якими книжками — зі шкільної математики, і книжками Оксани Забужко, і українською класикою, яка, я вважаю, повинна стати брендом не тільки нашого видавництва, а взагалі брендом національного книговидання. Це моя абсолютна позиція. І в цьому сенсі мене дуже потішила фраза пані Лесі Коваль, президента Львівського форуму книговидавців, яка сказала, що, може, так і повинно бути: гостросюжетні романи, які розкручуються в нашій країні більш, ніж будь-яка інша література, можливо, і повинні залишитися російськомовними; бо якщо сьогодні вчити авторів писати так, як пише та сама Марініна?.. Я, до речі, не вважаю її хорошим письменником. Але все одно вона зараз пише краще, ніж більшість наших так званих письменників, що видають «гостросюжетні» романи. Я не знаю, чи треба їх спочатку вчити? Навіщо! Якщо є такі пласти української класики, саме елітної літератури! Може, на них треба звернути увагу. Звичайно — це ризик! Але ризик, що працює на моє майбутнє, ваше майбутнє, на майбутнє всіх людей.

«НАСТАВ ЧАС ІНТЕГРОВАНИХ КНИЖОК»

— Запитання цілком конкретне. Бо ми прийшли до назв і імен. На полиці «Факту» вже сім книжок із серії «Текст+Контекст», п’ять — в роботі... По-перше, декілька слів про історію цієї ідеї. По-друге, задум серії полягає в тому, щоб дати якийсь принципово, чи то якісно новий образ української літератури?

— Я не боюся слова — «принципово».

— Наскільки цей проект на сьогодні є успішним із різних поглядів — з творчого, наукового, з комерційного?

— По-перше, щодо «принципово новий», чи просто «новий» погляд на українському класичну літературу. Я вважаю, що тут мета ще більш глибока — на жаль, загальний образ української літератури не просто поганий — він для пересічного читача відсутній. Ця серія саме «виліплює» образ — його ж не було! Тому що ті твори, що вивчалися в школі і продовжувати це робити так — або злочин, або самогубство . Я знаю, як учні в школі колись готувалися до відповіді саме на уроках української літератури. Незнаючи назву твору, виходили і говорили: «У творі відображена тяжка доля селян ЗА часів радянської влади». І, як правило, вони поцілювали «в яблучко»; тобто — тяжка доля селян «до радянської влади». І все — стовідсотково двійку вони вже не одержували. Образ класичної української літератури треба було (і я впевнений в цьому) робити заново. І я тішуся тим, гордий тим, що саме «Факту» прийшла така думка. Але, що стосується інших аспектів — я абсолютно не розумію, чому люди, які цього повинні бажати не менше ніж я, допомагають дуже і дуже мало! Я вважаю, що книжки серії «Текст+Контекст» просто (вважайте, що я нескромна людина...), повинні бути нашою головною метою; ми всі повинні працювати над книжками такого типу. Не тому, що це книжки видавництва «Факт»! Вони є дійсно новим прочитанням української класичної й перекладної літератури, елітної сучасної літератури! Нове прочитання, тому що, по-перше, це дійсно класика і хороша література. По-друге, час інтегрованих книжок мав прийти. І він прийшов, звичайно! По-третє, люди втомилися бачити передмову, післямову і знати, що їх не треба читати. Я маю на увазі не науковців, а пересічного читача. Він дуже рідко читає передмову та післямову й хоче прочитати або тільки текст, або все навколо тексту — від пліток (вибачте, будь ласка) до якихось цікавих моментів, наголосів, красивих версій. І я думаю, що, може, не всі книжки серії «Текст+Контекст» вже абсолютно такі, як хотілося б, але я певний, що з кожною книжкою ми робимо все більше і більше. Я навіть не кажу про прізвища, які ми «підняли». Це і Данте, і Мольєр, і Гофман, і Франко, і Косач, і Пушкін, і Винниченко, і Леся Українка, і Марко Вовчок, і Юрій Яновський. Останній просто спаплюжений всіма — і радянською владою, і пострадянською владою; тому що поставити тавро «радянський письменник» і забути про цього автора, або в школах продовжувати вчити його, хай і хороший, сильний роман «Вершники», а все інше — ні. Чому саме цей роман вивчається в школі? Вибачте, він більш комуністичний; і я відповідаю за свої слова.

«СЕРІЯ «ТЕКСТ+КОНТЕКСТ»: ЗДОБУТОК ДЕРЖАВИ, ЗАСЛУГА — ВИДАВНИЦТВА»

— Не тільки «Вершники» вивчаються...

— Ні, де вивчається інше — в альтернативних програмах, в книжках для позакласного читання? Візьміть діючу загальноосвітню програму. Звичайно, в Українському гуманітарному ліцеї, в інших інтегрованих учбових закладах вивчається саме те, що треба — я це розумію. Але маю на увазі школи, шкільні бібліотеки. Навіть якщо в шкільній бібліотеці, що може тим похвалитися, стоїть якась збірка, чи то М.Рильського, Ю.Яновського, то читайте передмову. І після цього ви хочете, щоби люди бажали читати ті книжки? Вони будуть від них «бігати». Найстрашніше — позбутися своєї історії, культури і літератури. Вона наша культура, і вона повинна бути. І якщо ми це робимо, то, я вважаю — нам обов’язково повинні допомагати. Ми ж не просимо допомагати грошима, послугами; чи то пільги якісь робити. Не треба! Просто дайте серйозний, об’єктивний аналіз того, що ми робимо. Зробіть панове наголоси — не повинна серія класичної української літератури «Текст+Контекст» в газетах називатися набагато пізніше, ніж, скажімо, «Коронація слова»! Я не проти цього проекту, хай видають. Але вибачте, що потребує більшої реклами?

— На Форумі видавців серія «Текст+Контекст» була відзначена...

— Так, у Львові фахівцями вона була відзначена. Але я хочу, щоб рецензії на ті книжки йшли попереду всіх інших рецензій і вважаю, що це слушно. Моє бажання, щоб українці, скажімо, звернули таки увагу на творчість Леоніда Плюща, геніального нашого літературознавця й відомого правозахисника, культуролога (він зараз живе у Франції) і якого ми повернули в Україну (книги «Екзод Тараса Шевченка», «У карнавалі історії. Свідчення» — спогади, мемуари, виходили в Канаді, але не в Україні). Я не бачив жодної рецензії в жодній українській газеті чи то журналі на «Екзод Тараса Шевченка»! Чому? Є дві причини: або тому що шановні панове журналісти не можуть її прочитати і відрецензувати (таке теж буває, на жаль), або тому, що це нецікаво. Чому нецікаво? Не знаю, може, через те, що є такі проекти, які можна менш шляхетно рекламувати, а чомусь більш корисно. Але все це факт . Бачите, слово знову «зіграло»!

— Так, серія «Текст+Контекст» — це здобуток видавництва, перед Україною...

— Здобуток держави, заслуга — видавництва.

«НАВІЩО ФІЗИКОВІ БУТИ ЛІТЕРАТУРНИМ РЕДАКТОРОМ?»

— Ідея надплідна — наблизити до читача класику з гідним упорядкуванням. Якби всі видавництва України зробили хоча б один крок у цьому напрямку, то книжкова сфера нашої культури, і гуманітарна в цілому, мала б якісно інший вигляд. У газеті «День» був гостем головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич, і зокрема, він сказав таку полемічну фразу, що «книга має коштувати дорого — це однозначно». Озвучив він також таку тезу — «дешева книга — злочин...» Крім цього, він заявив, що у видавництві повинні працювати не гуманітарії, а фізики, «технарі» і под... Ваше ставлення до таких цікавих і, однозначно, дискусійних тез?

— Я не думаю, що взагалі можливо на світовому рівні тут якесь узагальнення. Я абсолютно впевнений: коли ми з вами доживемо до того часу, що в нас буде достатньо грошей, то тоді книга, безумовно, повинна коштувати дорого.

Сьогодні розраховувати на те, що дорога книжка дійде до читача — на жаль, передчасно. Тобто запитайте мене ще раз — чи хочу я, щоб мої книжки продавалися за більш високими цінами? Відповім, абсолютно відверто — ой, як хочу! Запитайте мене вдруге — чи хочу я, щоб мої книжки коштували дорого, але не продавалися. Відповідаю — ні, не хочу. А що ж я хочу? Шукати баланс — «ціна+якість». Бажаю, щоб мої книжки були, звичайно, прибутковими, і все роблю для того. Але, вибачте, я бачу, скажімо, як на презентаціях Оксани Забужко до неї підходять студенти і просять підписати книжку Тані, Мані, Гані, Марьяні (тобто всій групі). Одна книжка на всю групу! Бо вони «скинулися» на 10—15 гривень, що у нас коштують ці книжки... Я не думаю, що можна казати так. У нас так багато злочинів, що назвати дешеву книжку злочином я б не поспішав .

Тепер друга частина запитання. Видавництво «Кальварія» — успішне і у нього є підтримка (не знаю, добре від цього видавництву, чи погано). Я дуже не люблю, коли наше видавництво називають приватним. Ні, ми — державне видавництво з приватною формою власності. І це — суттєво. Що таке державне видавництво? Ми працюємо на державу! Чи хоче держава, щоб ми на неї так працювали? По тому, що ми таке знімаємо приміщення, по тому, що у нас на всі проекти не вистачає грошей, вочевидь держава цим не опікується, і їй поки що це не потрібно. Я сподіваюся, що є видавництва, яким легше. Значить, ними хтось (чи то держава, чи хтось інший) опікується. Я за них дуже радий. Далі: «у видавництво не можна брати філологів, гуманітаріїв». Не знаю — водій дійсно не повинен бути гуманітарієм. Директор видавництва? А Іван Малкович — класний поет, який чудово розбирається у музиці, в живопису. Він філолог — і непогано ж у пана Івана все виходить! У нас директор видавництва Інокентій Вировий, як і я — не гуманітарій. Але я не дуже собі уявляю, навіщо фізику бути літературним редактором? Більше того, щодо коректорів, то тут не просто повинен бути філолог, не просто гуманітарій, а філолог тире гуманітарій, фахівець та й ще людина, яка не стає співавтором. Знаєте, як характерно для літературного редактора — «а ось я написав би так!» Якби люди приходили до мене і влаштовувалися на роботу, то після цієї фрази для мене все було б ясно. Якщо ця людина хоче бути співавтором, то хай сидить вдома. Звичайно, не кожний філолог може працювати коректором, не кожний математик або програміст може працювати верстальником. Вузи, які готують саме працівників для редакцій? Ну почекаємо, можливо, через декілька років вони допоможуть нам. Поки що я їх не бачив.

«СЕРЙОЗНОЇ СИСТЕМИ КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЯ В УКРАЇНІ НЕМАЄ»

— Є ланцюг — видавництво — книжковий магазин. Як ви проходите цей шлях? Ми знаємо, що у вас є фірмовий магазин...

— Я б його так не називав. Просто у ньому наші книжки продаються за видавничими цінами.

— Яка ж зараз ситуація (технологічне запитання, значною мірою) з системою книгорозповсюдження в Україні?

— Запитання це недостатньою мірою технологічне. У нас виходить так, що кожне технологічне запитання обов’язково переростає в стратегічне.

— Часто з політичним присмаком?

— Так, на жаль. Звичайно, ми класно співпрацюємо з усіма книгарнями, в яких продаються наші книжки. Провідні київські, львівські, івано-франківські, рівненські та інші книгарні з нашими книжками працюють і нормально їх продають. Але немає державної системи книгорозповсюдження! Ні державної, ні нормальної приватної. Крім того, якщо десь з’являється нормальна система якась — то іноді дивує і її заангажованість, і її суттєва спрямованість на те, щоб не стільки книжки розповсюджувати, скільки розв’язувати якісь свої «інтереси». Тобто нема системи. Від того, що там книгарня «прокручує» на 1—2 тисячі гривень наших книжок на місяць, від цього видавництво небагато заробить, так і книгарні не легше від цього. Але серйозної системи книгорозповсюдження в Україні немає. І в цьому сенсі я погоджуюся з тими, хто це питання порушував (і Олександр Афонін, і Костянтин Родик) які говорили про те, що держава повинна закуповувати книжки не за системою держзамовлення (воно може зробити ваду не тільки книзі, а й всій державі в цілому) — бо це наслідки комуністичного минулого. Якщо з ними не «розрахуємося» — то ми хочемо жити в цьому минулому! Але що ж до формулярів, і формування шкільних, вузівських бібліотек, то в цьому сенсі, звичайно, держава повинна опікуватися їх проблемами. Книжка вийшла, вона на полицях в книгарнях; посадовець вибирає ту книжку, яку треба закупити для тих самих шкільних бібліотек. У нас це замінюється або держзамовленням, або грифом Міністерства освіти та науки, на жаль.

— Ми зачепили дуже важливу, серйозну проблему. Є таке слово «промоушен», інколи в українському варіанті його подають як «промоція», а буквальний переклад — це «проштовхування». Тобто все, що пов’язано навіть не з рекламою, а з презентацією книжки всьому суспільству. Отут є велика проблема, що має коріння в нашій національній психології. Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Пантелеймон Куліш — вони тисячу раз казали — «українці байдужі до самих себе, до своєї культури, до своїх геніїв». От ви говорили про те, що серія є, а так мало все це резонує в суспільстві. Здається коріння в рисах, про які говорили наші класики... Ви за фахом математик...

— Відразу виправляю, я за фахом не математик, а вчитель математики...

— Так, ви тепер видавець, але залишаєтеся математиком. Є у вас сентимент літературний. Як сталося, що вчитель математики став видавцем, ще й із якимось літературним ухилом. Очевидно, це пов’язано з вашими смаками, з колом спілкування, з тими людьми, які були для вас завжди важливими, цікавими, дорогими, можливо?

«НАПІВІНТЕЛІГЕНЦІЯ — ДУЖЕ СТРАШНА РІЧ»

— Я ще раз наголошую на тому, що я саме вчитель математики. Математиком ніколи не працював. Тобто я — гуманітарій. Професія вчителя — гуманітарна професія. І я не можу сказати — мені було все одно, що викладати — математику чи літературу. Я любив, люблю і буду любити свій предмет — шкільну математику, в якій я фахівець, але для мене спілкування з моїми учнями (я розумію, що слово «лайливе» — але виховання моїх учнів) дуже й дуже важливе. Я робив так, щоб на макеті науки (а шкільна математика — не є наукою, це макет науки) вчити, і я таки й зараз вчу своїх учнів тому, щоб вони стали людьми, які вміють, або в майбутньому зуміють бути науковцями. Щоб це були люди порядні, які працюватимуть над собою; щоб ці люди знову таки опікувалися своїм майбутнім, майбутнім своєї родини, своїх дітей, тобто своєї держави. І цьому я їх вчив, вчу і збираюся вчити надалі. Це перше.

Друге: звичайно, на мене багато людей впливало. До речі, це і мій вчитель математики, сьогодні мій співавтор Ісаак Аркадійович Кушнір, якому я вдячний багато за що — і за шкільну математику, і за загальну освіту й культуру. І я вдячний йому за книжки, що видаються у «Факті» без грифу Міністерства освіти і науки (але в них зацікавлені учні, діти, їхні батьки — і це для мене дуже і дуже важливо). Мене вчили, звичайно ж, мої батьки, які все життя читали, любили книжку і купували книжки. Ми вчилися разом із друзями, ходили на концерти, зустрічалися на презентаціях з письменниками, поетами, ми кохалися в цьому. Зараз дуже багато ведеться розмов із приводу того, що ж таке слово «інтелігенція» — російське чи українське воно? Не знаю! Я знаю одне — все життя хотів бути інтелігентною людиною. І все робив, щоб такою бути — читати, знати, думати... Я дуже не люблю «напівінтелігенцію»; й дуже не люблю, коли робітничий клас і трудове селянство разом «поєдналися» і у них «інтелігенція» народилася. Страшна річ! «Напівінтелігенція» — це дуже страшна річ. А щодо потягу до дійсної інтелектуальності (точніше — інтелігентності), я вважаю, що і вчителеві (даруйте, — математики), видавцеві, і просто нормальній людині, з якою вважаю більш-менш приємно спілкуватися, і є про що поговорити, це просто необхідно.

— У цьому колі вашого спілкування є Калинці, той же Леонід Плющ...

— Я дійсно, із великою насолодою спілкуюся з усіма цими інтелігентними людьми — з Калинцями, Л.Плющем, Оксаною Забужко... Я познайомився з О.Забужко саме тоді, коли вже почав займатися видавничою справою. Але мені, вибачте, було легше, ніж, можливо, багатьом видавцям. Чому? Тому що, коли ми почали видавничу справу, я вже тоді дещо прочитав. І поезії Ігоря Калинця, і Оксану Забужко, і навіть Леоніда Плюща, якого в Україні на той час, нажаль, не знали й деякі філологи. Прийшов я в цю справу більш-менш освіченою людиною. Хоча, повірте — мені дуже не вистачає освіти. На сьогодні — дуже. Мені соромно, коли хто-небудь, приміром із Києво-Могилянської академії, розповідає про літературний доробок (якийсь твір), який я пропустив, не читав. Пробую наздогнати, але ж ви знаєте, що наздоганяти набагато важче, ніж робити послідовно.

— Леоніде Петровичу, ви підказали винятково цікаву тему для розмови — «напівінтелігентність». Оце і є величезна проблема — із Солженіциним можна сперечатися, але він якось дав російське слово — «образованщина»... Людина грамотна, проте далека від справжньої культури, візьме «Чотири шаблі» Ю.Яновського — вона не буде читати, відкладе. Більше того, така людина ворожа, по суті, не тільки культурі, а й політичній свободі. Звідки ось і береться тоталітаризм. Образ Швондера...

— Із Швондером було набагато легше — він не був навіть і «напівінтелігентом».

— Принаймні, щось там читав...

— Я розумію, що це не запитання, а просто репліка.

«Я РАДЖУ СОБІ ВИДАВАТИ ХОРОШУ ЛІТЕРАТУРУ»

— Місія вашого видавництва. Ви ж бороните справжню культуру, з великої літери. Що можна зробити щодо цього в книжковій сфері?

— По-перше, я б дуже обережно навіть ставився не тільки до слова «інтелігентність», «освіченість» або «культура», а навіть слова «грамотність». Від того, що Швондер прочитав Каутського — не значить, — що він був грамотною людиною! Він просто міг читати і спекулювати фразами. Таких людей в радянські часи було набагато більше, ніж просто грамотних людей. «Каждая кухарка может управлять государством». Я вважаю, що кухарка повинна варити їжу, а керувати державою повинні люди, які вчилися саме цьому. То інше питання. А що ж до того, «що робити?». Я взагалі не знаю, що робити. Сьогодні — «що треба робити». Завтра — «Кто виноват?». Післязавтра — «Государство и революция»... Я не знаю, що треба робити всім; знаю лише, що сам роблю. В мене немає жодної стратегічної поради. В мене є конкретні поради; скажу більше того, поради лише для себе. Я раджу собі видавати хорошу літературу, читати хороші книжки; раджу собі при спілкуванні з авторами, упорядниками розмовляти на їхній мові (маю на увазі не українську мову — бо це зрозуміло, а я маю на увазі можливість знаходити спільну літературну мову), якщо хочете...

— В одному контексті...

— Дякую за підказку. Я собі це раджу. А радити людям, що треба робити? Я б сказав так: «Що хочуть — хай це роблять, але роблять те, що хочуть». Оце єдине, що я раджу. Я взагалі далекий від питань, від яких я не переймаюся, в яких я мало що розумію. «Нам своє робить», — як писав Павло Тичина.

— Але він там писав і таке: «Всіх панів до одної ями...»

— Ну писав, але ж через те не будемо палити його вірші, що він саме так писав. І Тичина, і Маяковський, і Сосюра так писали. І Іван Франко був у нас «вічним революціонером», і ми забули про літературну спадщину Франка, бо таки запам’ятали лише: «Вдарив революціонер — захитався світ!» А треба опрацьовувати всю його літературну спадщину.

— Трохи абстрагуємося, забагато політики, мабуть... Питання трохи анекдотичне — що, на вашу думку, читають наші можновладці?

— Да не знаю я! Відповім так. Оскільки ті 2000 примірників «Текст+Контекст» видані і ще не розпродані, значить вони ще не порадили їх купити. «Партия сказала — надо. Комсомол ответил — есть», — пам’ятаєте ще? Якщо їх не купили, то вони не порадили. Якщо, вони це не зробили, то мої книжки не читають! Значить вони їм не потрібні.

— Яке місце в роботі вашого видавництва займає книжка «Україна Incognita», що вийшла друком у «Факті» на початку вересня?

— Взагалі, я думаю, що це не секрет — будь-яке видавництво виконує так звані замовні роботи. Тобто видавництву щось замовляється, воно не дуже опікується тим, що там у змісті, і просто робить більш-менш якісно свою роботу. Але я можу сказати, що до книжки «Україна Incognita» у «Факті» було абсолютно інше ставлення. Справа в тому, що хоча й нам було дуже важко книгу цю робити, бо терміни занадто жорсткі, треба було її зробити і якісно, і швидко. Але найголовніше полягає в тому, що коли приходять на віть із замовною роботою, за яку платять гроші, навіть тоді, коли переглядаєш книжку, ставлення до неї різне. І ось коли «Україну Incognita» я передивився (а я ці тексти читав у газеті «День», тому що мені дійсно це цікаво), то звернув увагу — вийде (неважливо готували ми цей проект, чи ні) потрібна для всіх читачів книга, і вона вельми цікава. Можу сказати, що ми з нею працювали з великим захопленням, і я вважаю якісно — і комп’ютерники, і літературні редактори, і коректори... Працювали з повагою до теми (не боюся сказати — з повагою до замовника). І я вважаю, що ця книжка, на якій стоїть гриф нашого видавництва, пасує «Факту», тобто вона є слушною у нашому переліку книжок, які ми видаємо. «Україна Incognita» — ще одна подія, ще один крок у тому напрямі, щоб видавати якісні, корисні, потрібні для держави, людей, читача книжки .

— Видавництво «Факт» — це, здається, більше ніж просто видавництво. Я маю на увазі, що тут часто бувають студенти, мої колеги з Києво- Могилянської академії і вони приходять тому, що «Факт», мабуть, не просто видавництво...

— Ви знаєте, повірте, я до цього ставлюся як до великого лиха, коли нам треба бути більше ніж видавництвом. Ми дійсно більше, ніж видавництво. Але я згадую Євтушенка — «Поэт в России больше чем поэт». Ну навіщо бути «більше ніж поетом», досить просто бути геніальним, або просто хорошим поетом! Ми, на жаль, через наше жебракування, неправильну постановку питання (не нашого видавництва, а взагалі) є дійсно, більш ніж видавництво. Проте це погано. Видавництво повинно бути видавництвом, перукарня — перукарнею, школа — школою, поет — поетом, людина — людиною, держава — державою.

«ВСІ КНИЖКИ, ЯКІ МИ ВИДАЛИ, — ЦЕ ЕТАП ВІД МРІЇ ДО РЕАЛІЗАЦІЇ»

— Чи є у вас книга-мрія, яку ви ще не видали, але так бажаєте її видати, що готові піти на величезний ризик (комерційний в тому числі), аби вона з’явилася?

— Хоч як це дивно немає з однієї причини — якщо б вона була, то вже була видана. Дуже просто — всі книжки, які ми видали — це етап від мрії до реалізації.

— Книги — ваші діти?

— Ні, мабуть, таки друзі. Діти, як правило, не стають відразу розумнішими за батька, може, з часом. А вони, мої книжки, з початку розумніші за мене. Це — друзі, причому старші друзі.

— У вас дуже широко видавалася і видається така відома письменниця, як Оксана Забужко...

— Дійсно. Оксану Забужко крім нас видавали й інші видавництва, й певно, будуть ще видавати — хоча я цього і не хотів би. Я вважаю, що феномен (а я не боюся підкреслювати це слово) Оксани Забужко полягає не тільки в тому, що це висококласна письменниця. А ще й в тому, що вона єдина (десять разів підкреслюю слово єдина) зробила спробу привернути російськомовного читача до україномовної книжки . Я знаю особисто велику кількість людей, які першу (не маю на увазі в школі — за часів радянської влади) україномовну книжку прочитали, саме Оксани Забужко. Давайте скажемо правду, російськомовний читач був набагато кваліфікованіший за часів радянської влади, ніж україномовний (у своїй більшості). І нікуди від цього не дінешся — і книжок було більше, і не казали на уроках української мови — «не говоріть непонятно» (до речі, на уроках російської мови так не казали), і держава опікувалася російською мовою, й аж ніяк не українською. І тому, звичайно, кваліфікація російськомовного читача в Україні була досить високою. І треба було зробити вчинок, «запустити» щось на український книжковий ринок. Для того, щоб російськомовний читач побачив — тут на нашій землі щось є, і щось таки можна читати. І для цього треба було зробити роман-провокацію, роман-вчинок. Саме так зробила Оксана Забужко. Я вважаю (хоч як це дивно), що серія «Текст+Контекст» — українська літературна спадщина, їде сьогодні до російськомовного (але і до україномовного, звичайно) читача якоюсь мірою на плечах Оксани Забужко. Вона повернула зацікавленість! І я дійсно пишаюся тим, що зрозумів це через 1,5 — 2 роки роботи із видавництвом «Факт».

— Скільки людей працює у видавництві?

— Я б не хотів, щоб ця цифра була озвучена. Я б назвав її комерційною таємницею. У видавництві серед постійно діючих працівників є не тільки люди, які ніжками книжки розвозять, не тільки комп’ютерники, головний редактор та директор, а є професійні літературні редактори і коректори. Це люди, які працюють над книгою, розуміючи при цьому, над чим вони працюють. У нас дуже хороша комп’ютерна база і дійсно працюють професіонали. Але я пишаюся в першу чергу саме літературними редакторами.

— Робота у видавництві — це спосіб чи то стиль життя?

— Ви знаєте, я колись про це навіть писав. У нас було таке гасло: «Видавництво «Факт» — не місце роботи, а спосіб життя». Сьогодні ми багато робимо, щоб це гасло було (хоча часу разом проводимо не менше) трошки не з таким наголосом. Коли з’являється професіоналізм — можливо більше з’являється і вихідних. Сьогодні дійсно доводиться працювати сім разів на тиждень; коли шість — то свято. Нам ще не вистачає професіоналізму; аврал — не є професіоналізм .

— Дякуємо за розмову. Бажаємо вам нових вдалих проектів, більшої підтримки держави у нелегкій, копіткій справі.

Розмовляли Володимир ПАНЧЕНКО, Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ