Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Лікарям «швидкої» потрібна допомога

На думку медиків, кожний п'ятий виклик бригади невиправданий
22 листопада, 2005 - 00:00
ОДНА З ПРИЧИН ВИСОКОЇ СМЕРТНОСТІ — НЕСВОЄЧАСНО НАДАНА МЕДИЧНА ДОПОМОГА. НА ЖАЛЬ, В УКРАЇНІ З БАГАТЬОХ ПРИЧИН ЦЕ СТАЄ НОРМОЮ / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Минулого року в Україні можна було уникнути, як мінімум, 50 тисяч смертей. Екологія і нездоровий спосіб життя цього разу ні до чого. Хоча міжнародні експерти і вважають, що саме вони роблять погану статистику. Але в нас причини інші. Із 70 тисяч загиблих від травм, ДТП і отруєнь, 50 тисяч так і не дочекалися допомоги медиків.

На першому з'їзді лікарів швидкої допомоги, який завершився нещодавно, якраз про це й говорили. Говорили відверто, порівнюючи свою роботу із західними колегами. Так, показники успішності відрізняються в рази і не на користь українських лікарів. Наприклад, із сотні потерпілих у автомобільних аваріях у нас гине 15—17 осіб, а в країнах ЄС — 2—4. І, як результат, смертність від нещасних випадків в Україні посідає третє місце після захворювань системи кровообігу та онкологічних хвороб. Інше питання, чи варто звинувачувати в цьому медиків. Сьогодні середня платня лікаря швидкої допомоги становить 523 гривні, а в деяких регіонах на один виклик бюджет спроможний виділити «аж» 2 гривні. Але при цьому, згідно із законом, надавати платні послуги «швидкій» заборонено. Так само не дозволяється вдаватися до допомоги благодійних організацій.

Потрібні реформи — в черговий раз заявлялося на з'їзді. І в цьому ніхто не має сумніву. Наприклад, у великих містах, де зосереджено лише третину населення країни, працює половина лікарів швидкої допомоги. У результаті на периферії бригади, як правило, укомплектовані лише фельдшерами та медсестрами. «Чи можуть вони освоїти часом складні навіть для лікарів протоколи надання екстреної медичної допомоги», — ставив риторичне питання директор УНПЦ екстреної медичної допомоги Георгій Рощин. Тим часом, як відомо, наказ №81 про відробляння на селі молодих фахівців було благополучно скасовано. А значить сподіватися на те, що завтра в регіонах з'являться кваліфіковані бригади швидкої допомоги не випадає.

Або візьмімо ще один нюанс. За словами заступника головного лікаря станції швидкої медичної допомоги Києва Олени Костюк, в Україні збереглася традиція набирати «03» з будь-якої нагоди. Причини того зрозумілі — в радянський час швидка і невідкладна допомога були єдиним цілим. У сільській місцевості, де невеликі території і слаборозвинена мережа медустанов, це виправдано. Зате в місті єдина служба призвела до змішування гострих і невідкладних станів. Наприклад, сьогодні бригада може виїхати збивати підвищену температуру, в той час як у іншому місці від гострого отруєння помиратиме людина. Доки лікарі справляться з одним випадком і доберуться за другою адресою, час може бути втрачено. Особливо, якщо врахувати, що в Києві норматив 10—15 хвилин на виклик, виконується вкрай рідко. На сирену «швидкої» водії, як правило, не реагують, у результаті бригади можуть по 30—40 хвилин стояти в пробках.

Отже, приблизно кожен п'ятий виклик «швидкої» — невиправданий. Наприклад, із 7,5 тисяч дзвінків від сердечників лише дві тисячі мають потребу в екстреній допомозі. Решті пацієнтів, буває, навіть уколи не потрібні. Приїхавши, лікарі лише вимірюють тиск чи роблять кардіограму, що цілком міг би взяти на себе персонал поліклінік. Собівартість одного виклику становить, як мінімум, 50 гривень. Але відмовити диспетчери «швидкої» не можуть — хто візьме на себе відповідальність не бачачи хворого вирішити, чи має потребу пацієнт у екстреній допомозі чи йому потрібна лише невідкладна допомога. Остання ж не «рветься до бою». Адже нерідко вся служба — це один лікар, який їздить районом.

Очевидно, що ці факти говорять лише про одне — в Україні практично не працює система надання первинної медичної допомоги. Те, про що роками говорять із трибун і на круглих столах. Був би родинний лікар, який знає всі справжні й можливі проблеми кожного «підшефного», пацієнт би, мабуть, не набирав би з будь-якого приводу «03». А зателефонував би своєму родинному лікареві й отримав консультацію по телефону. Наприклад, у Комсомольську Полтавської області саме так сьогодні й відбувається. Маючи ліцензію МОЗ, родинні лікарі працюють на замовлення місцевих органів управління. З ними у цих лікарів укладено договір, у якому чітко сказано, які послуги вони мають надавати. Незважаючи на те, що з місцевого бюджету на одного пацієнта виділяється лише 1,68 грн. на місяць, кошти вдається знаходити. По- перше, не передбачені договором послуги автоматично стають платними. А по-друге, у родинного лікаря відкрито рахунок у банку, куди різні добродійні організації можуть перерахувати гроші. Як підрахували експерти, за чотири роки роботи родинних лікарів у Комсомольську на третину скоротилися виклики «швидкої», вдвічі поменшали обсяги госпіталізації, і близько 90% пацієнтів почали й закінчили своє лікування у «загальних» фахівців.

Поки що ж лікарі швидкої допомоги лише мріють про те, щоб такі експерименти ставали нормою. «Екстрена допомога — дорога, і тому працівники цієї служби повинні займатися своєю справою», — резюмував перший заступник міністра охорони здоров'я Віктор Весельський. Але швидкій допомозі також потрібна допомога. Адже зрозуміло, що інститут родинних лікарів не запрацює сам собою, а випускники ВНЗ не підуть працювати на швидку допомогу за винагороду, яка є нині. Не кажучи вже про те, що державі варто подумати про умови, в яких сьогодні надається екстрена допомога. Наприклад, в Україні досі не створено стандарти для санітарних машин. Зовні вони можуть виглядати цілком презентабельно, проте транспортування в них хворого нерідко погіршує його стан або прискорює пологи.

На з'їзді працівники «швидкої» вирішили діяти спільно. Захищати їхні права і поліпшувати загальні показники роботи відтепер буде асоціація лікарів медицини невідкладних станів. Інше питання, що наразі в Україні немає закону про лікарські асоціації, їхніх прав і повноважень вистачає лише на прийняття документів для внутрішнього користування.

Оксана ОМЕЛЬЧЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: